Щойно вони успішно
„закриють” чергову справу на свій, тільки їм зрозумілий лад, – їхні імена
стануть знаними усім. І не тому, що «судова реформа», не тому, що певні особи у
владі зопалу пропонують вигнати на вулицю усіх жреців Феміди (буцім на завтра
матимемо геть нову якість судочинства)
Якщо рішенням
суду випускають невиправних, зухвалих злочинців, якщо, протупцювавши півтора
години в очікуванні початку розгляду справи, у якій ви фігуруєте як свідок, і
повернувшись до праці, ви дізнаєтеся, що „його честь” оштрафувала вас... за
неповагу до суду, – значить, ви живете у нинішній Україні з її ілюзією
правосуддя.
Ця ілюзія
живиться високими та гучними фразами про демократію, ці філіппіки лунають з
високих трибун і з екранів телевізорів, причому, абсолютно без примусу, без цензури
і без перспективи сибірських таборів. Суспільність дійшла негласного
консенсусу, за якого, без втручання орвелівського „міністерства правди”,
самозрозумілими є аксіоми на кшталт: „свобода – це рабство”. Українці навчилися
бездумно промовляти на адресу судді „Ваша честь”, однак, виходячи із зазначених
оксюморонів, це шанобливе звернення слід читати з точністю до навпаки: „Ваша ницість”.
Арсенал
мотиваційних чинників вершителів кривосуддя вже давно обмежується матеріальним
світом. Поняття честі, совісті або принаймні справедливості кинуто на маргінес,
як і нас з вами, – потенційних шукачів правди серед юдолі брехні. Ви можете
бути журналістом, видатним істориком, вправним хірургом, володарем дум молодих,
– однак перед судом, зацикленим лише на наживі і дрібному мстивому інстинкті,
націленому на всіх „сірих”, ви станете цапом-відбувайлом „йогочесної” сваволі.
Міркую, що, захоплені поривом до свободи, ми прогавили момент, коли у надрах
загалу зародилася особлива каста недоторканих і чванькуватих вершителів доль –
тих, хто одягнувши суддівські мантії, кидають виклик не лише законові, але й
правові на існування усіх решти.
Я сьогодні
зумисне не називаю прізвищ і посад. Не тому, що є певна осторога привернути
їхню пильну увагу, – народ і без того знає своїх „героїв”. Справа полягає у
тому, що процес деградації „третьої влади” зайшов надто далеко, аж так далеко,
що вимагає не персоніфікацій, а радикального очищення судової системи.
Персоніфікація – це банальне висмикування крайніх з непохитних лав корумпованої
мафії, найуспішнішим вислідом якого може стати лише „здача” нещасливця під
супровід звичного: „Він паплюжить честь мундира”.
Але анонімність
„героїв” мого нинішнього нотатника – тимчасова. Щойно з їхніх уст пролунає
черговий неправий вердикт, щойно вони успішно „закриють” чергову справу на
свій, тільки їм зрозумілий лад, – їхні імена стануть знаними усім. І не тому,
що «судова реформа», не тому, що певні особи у владі зопалу пропонують вигнати
на вулицю усіх жерців Феміди (буцім на завтра матимемо геть нову якість
судочинства). Просто надто багато шани для тих, хто вважає, що Феміда від нині
зряча, а всі довкола – сліпі.
Ігор Гулик.Ілюстрація: Юрій Мухін
