Мені видається, що власну
історію наші владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як
банальне меню розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не на ціну
Цей світ, далебі,
вигадали не ми. Втім, незважаючи на цей сумний факт, ми не тільки намагаємося
жити у ньому, а час од часу легковажно беремо на себе повноваження змінити
суспільне довкілля. Щоразу, доклавши певну дещицю зусиль і зазнавши невдачі,
розчаровуємося, депресуємо, але позаяк потреба і обов’язок нашіптують нам, що
так далі не можна, забуваємо про вчорашні прорахунки і знову беремося за
сізіфів труд. Самокритичний народ називає схожу поведінку танком на граблях,
однак, не слід забувати, що кожне влучне визначення стосується, насамперед його
авторів.
Наше намагання
переписати історію виглядає карикатурним та дріб’язковим, оскільки ні
Президент, ні кволий ветеран не усвідомлюють своєї малості перед її плином.
Еклезіастове «ви кажете: час минає? Час стоїть – минаєте ви» забуто, у ліпшому
разі його вживають стосовно політичних опонентів. Чомусь приходить до голови
звістка з Гонконга, вичитана недавно у всесвітній павутині. Там місцеві фіскали
надіслали до філармонії припис негайно сплатити податки за… Баха і Сен-Санса.
Вони знайшли ці імена… на афішах. Мені видається, що власну історію наші
владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як банальне меню
розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не на ціну.
Сатанинська примха
одного диктатора, якому раптом забаглося возз’єднати два, по суті, різних
етноси, з різним життєвим досвідом, історією, а, отже, й кардинально різною
ментальністю, завдала труду багатьом його наступникам. Особливо тим, кому
призначено втілювати давню й солодку фата моргану про державність. Іосіф не
запитував у «западенців», чи кортить їм «бути разом», рівно ж як не питав
дозволу у «східняків». Зрештою, кого там було питати після жахів 1933-го? А чи
запитують зараз у нас ті, кого ми вряди-годи виряджаємо на «державницьку
працю», чи цікавляться нашою думкою про перспективи спільного співжиття? Чи,
може, банально користають з нашого славолюбства, з наших ілюзорних сподівань на
«Велику Україну»? Пригадуєте, як напередодні грудневого референдуму 1991 року
купка політичних фантастів годувала нас «об’єктивками»
Дойчебанку про перспективи самостійної України? Якщо б бодай одна циферія з
тієї арифметики справдилася, то нині я б не писав цих не надто оптимістичних
нотаток. І, знаєте, я досі схильний вірити ретельним німцям. Лише діймає
сумнів: ті, хто тиражував ту агітаційну макулатуру, ліпше знали, як
скористатися досі небаченим шансом…
Це, зрештою, можна їм
вибачити, зрозумівши побутову людську жагу до вищості. Але дозволяти їм
збиткуватися над «осібною історією» кожного окремо взятого «регіону» – це вже
занадто. Причому, робиться це з окремо наголошеним поясненням – в інтересах
держави, задля нас з вами. Як там в о’Генрі? «Чому б нам не зробитися філантропами? Ця
думка, рано чи пізно, приходить до голови кожному пройдисвіту і шахраю».
Молоді нації взагалі
схильні абсолютизувати цей ще один винахід не нашого авторства. Держава для них
(читай і нас) постає таким собі гарантійним талоном від зазіхань чужинців,
однак дуже часто під дашком урядів і парламентів знаходять собі прихисток
акурат найактивніші з потенційних «воріженьків». Побіжний аналіз персонального
складу української Верховної Ради дуже яскраво засвідчує її бутафорну
«українськість». Я не закликаю тут до запровадження цензу за «п’ятою графою», просто звертаю увагу зацікавленого
виборця на цей, як на мене, доволі прикрий факт.
А ще держава чомусь
асоціюється з Великим Татом, недремне око якого визирає нас з усіх кутків
навіть приватного помешкання, зауважуючи наші потреби і наші дрібні грішки. У
кишені цього Татуся дзвенять мідяки, – для чемних, а в руці замашна ременяка –
для неслухів. Але чомусь не для наших мізків той очевидний факт, що і
подарунки, і, зрештою, батіг – то наші з вами податки, віддані на заздалегідь
призначену справу – задля «народного добра». І коли уряд дозволяє собі
фривольності на кшталт: «не дам на вибори», то чи не вправі охочі до
електорального акту спитати марнославних прожектерів: «Лєбовскі, де грошва?». Що скаже на це Біґ Лєбовскі?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
