Є
привід вкотре замислитися над специфічною рисою національного партбудівництва –
пристосуванством політиків, звичкою «лягати» під очевидного переможця, грітися
у проміннях слави чергового вождя
Один
з містечкових аналітиків, вочевидь, заангажований, знайшов цікавий викрутас із
нинішньої ситуації у партійному будівництві та вітчизняному політикумі назагал.
Мовляв, гляньте, яким родючим виявився грунт Майдану: з нього ледь не щодня
виходять нові й нові лідери, рухи, структури. І «Народний фронт» Яценюка, і «БПП»
Порошенка, і ось «Народний контроль»… Мабуть, перелік триватиме, у міру
просування до стартового свистка виборчої кампанії.
Але,
як на мене, тут не надто особливо аплодувати і вигадувати неіснуючу «колиску
демократії». Радше, є привід вкотре замислитися над специфічною рисою
національного партбудівництва – пристосуванством політиків, звичкою «лягати»
під очевидного переможця, грітися у проміннях слави чергового вождя. Адже
легкість, з якою новоспечені рухи і структури, а також їхні провідники
(зауважимо, не останні на сцені Майдану і поза нею) рвуть материнську пуповину,
свідчить або про безперспективність ідеї тотальної єдності, або про те, що її
прапори були використані «дезертирами» з суто кон’юнктурною метою.
Українська
політика назагал у сенсі народження, розвитку і вмирання партій поставлена з
ніг на голову. Тобто природний процес передбачає ініціативу знизу, певне коло
сповідувачів певних ідей, які, розуміючи, що в країні число їхніх симпатиків
достатнє для об’єднання у партію, проголошують заклик до створення
структури. У нас же навпаки: спочатку міркують про спонсора, якому партія може
знадобитися для захисту бізнесових чи владних інтересів, відтак знаходять
більш-менш знакових осіб, охочих очолити її, формують штаби на місцях і
починають вербувати до своїх лав «потрібних людей», читай агентів впливу,
бажано з того ж таки підприємницького середовища, з владних кабінетів. Вже
потім приходить черга «сірої маси», статистичного елементу для реєстрації
проекту Мінюстом.
Щодо ідеології, то тут також все просто: її підбирають,
примірюючи до потреб, реалій часу, роблячи поправку на настрої електорату,
додавши до цього міксу дрібку популізму.
Ось так і отримуємо структури, розраховані на одноразове
використання, у ліпшому разі здатні пережити важкі (тобто позавладні) часи у
стані «консерв» або ж товару на продаж, – охочому до змагань за депутатські
мандати чи навіть президентське крісло. Ось так з'являються на українських
політичних видноколах парадоксальні угруповання, діячі яких сповідують іноді
кардинально протилежні погляди, – від радикально-лівих до консервативно-правих,
– маючи стержнем лише невтілене прагнення влади і наживи.
Тому говорити про ідеологічний аспект будь-якої з
більш-менш поважних українських партій не доводиться. Як і не слід дивуватися,
що вчорашні провідні діячі однієї політичної сили завтра оселяться у
штаб-квартирі іншої, на не менш високій партпосаді. Це – трансформери, яким
бракує навіть естетики конструкторів «Лєго».
Ігор
Гулик. Ілюстрація: svoboda.org
