Благі гасла
трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася
у большевизмі
Нині Україна переймається тарифними проблемами, переймається іноді так, що
чутно на всю державу. Трапилося побувати на Хрещатику акурат тоді, коли там
палили автомобільні шини, мітингуючи за „долар по 5” . І проблема навіть не у
специфічності, як на вітчизняні стандарти таких акцій, бо їдкий дим від паленої
гуми доймає навіть найбайдужіших перехожих, проблема – не у макабричних мотивах
галасливих невдоволених. Уже вкотре маємо справу з братією, яка відверто і
недвозначно скандує: „Убий буржуя!”.
Досі ми стежили за різного роду радикалами дещо зверхньо і навіть схвально.
Неординарність, навіть екстравагантність їхніх вчинків додавала елемент
екстриму до нашого флегматичного споглядання владних борсань. Але коли цього
екстриму, – справжнього, а не вигаданого кріейторами маргіналів, – підкинула ще
й криза, коли перед конкретним обивателем цілком непристойно забовваніла
перспектива безробіття, злиднів, коли у свідомості того ж таки „маленького
українця” зринули спогади про катастрофу 90-х, – саме тепер ми почули знайоме
до болю: „Убий буржуя!”.
Цікаво, що публіка, яка вигукує ці гасла, чимось схожа на ту, котра поставила
Україну дибки на Майдані. Намети, багатобарвні прапори, вогнища і вимога
справедливості. Однак... Справедливість кожен розуміє на свій штиб. Зрештою,
великий відсоток Майдану складали якраз ті, кого нині закликають „убити”
столичні протестувальники. Адже для маргінала, викинутого на узбіччя процесу,
„буржуй” – поняття надто широке: це і власник гігантської корпорації, і
приватний підприємець, який тримає хлібний кіоск у спальному районі свого
потенційного „убивці”. Для палія автошин – „буржуй” – людина діяльна, а, отже,
неприйнятна, взагалі небезпечна. Вона несе у собі ризик необхідності праці, а
це – незрозуміло і навіть дико для того, хто звик почувати себе захищеним за
кошт інших.
Але столичні протестувальники наразі – це лише верхівка айсберга. Їх може
переслідувати міліція і «диванна сотня», однак, якщо пильніше придивитися до
процесу, то можна з подивом зауважити, як елементи радикальності щоденно
вбиваються у мізки українських громадян голосами найвищих посадових осіб.
„Багаті змушені поділитися...”, „багаті мусять угамувати непомірні апетити...”,
„ми змусимо їх дбати про незахищених...”. Соціалізм квітне у полум’яних
промовах владних популістів. Доки він дістанеться „низів”, його благі гасла
трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася
у большевизмі.
Мабуть, не варто нагадувати, що тоді заклик „убий!” не обмежився конкретним
соціальним прошарком. „Буржуї” впали першими і, мабуть, їм таки поталанило, бо
вже не бачили того, що було далі...
Ігор Гулик.
Ілюстрація: db.chgk.info
