Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур
Уже кілька вітчизняних аналітиків відверто говорять про сумнівну
легітимність чи не всіх інституцій української влади. Це – не перебільшення і
не іронічний вибрик. Це – закономірний вислід боротьби з державністю, яку
послідовно і з подиву гідною затятістю провадять ті, кому акурат доручено цю
державність оберігати.
У розпал реалізації реформ, підготовки змін до Конституції, тобто
«удосконалень», які під прикриттям виконання передвиборчих програм, втілюють у
життя фігуранти коаліції, стратеги партійних штабів уже розглядають можливості
її пишних похоронів у випадку, коли йтиметься власне про корпоративні зиски.
Тобто, виглядає, що жоден з нинішніх важковаговиків у парламенті не
переймаються далекими перспективами зреформованої європейської республіки, а
уживають симулякри її механізмів лише для здобуття хвилевих цілей і
преференцій. Відтак, що Порошенко, що Яценюк, що інший, здебільша,
залаштунковий ляльковод (до прикладу, Фірташ), захищатиме власні повноваження та
інтереси так, ніби й країна не існує, ніби за вікном їхніх офісів закінчується
світ. При цьому кожен боронитиме свої
вотчини, зазіхаючи на терен глави держави, демонструючи небувалий «патріотизм»,
жертовність та показову готовність до «кулівлоб».
І хоча прем’єр стверджує: «ми пройдемо цю турбулентну
частину», констатую одну сумну річ. Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу
сумнівної легітимності владних структур, і за цих умов кожен жест президента,
прем’єра, міністра чи урядника місцевого рівня може бути оскаржений у
будь-якому найвіддаленішому суді з виграшною перспективою. Мені видається, що цей
контекст цілком укладається в історичну алюзію часів УНР, коли найпатрітичніші
прихильники незалежності послідовно руйнували її, уважаючи, що лише їхня схема
побудови цього суверенітету має право на існування, а для втілення своїх ідей
вважали за потрібне повалити чинний режим. Користаючись при цьому статусом
одного із елементів цього режиму.
Усвідомлення власної самодостатності – риса, без сумніву, позитивна. Але її
мало, коли йдеться про демократичний устрій і про співжиття на владному олімпі.
Амбіції лідерів тут мали б обмежуватися системою рівноваг і стримувань, а
волюнтаризм трактувати за порушення правил гри. Те, що прем’єр, президент і коаліція давно вийшли за межі фолу (тобто
правового поля) – цілком очевидно навіть для невігласа, але те, як вони
пояснюють такі оффсайти – у їхній демагогії не розбереться навіть найфаховіший
правник.
Утім, гадаю, не варто цілком втрачати орієнтири. Що-що, а ось інстинкт
самозбереження наші політики ще не втратили до решти. Тому, сподіваюся, коли
перед їхніми ясними очима забовваніє цілком реальна загроза, вони зможуть
порозумітися. Інша річ, як житимемо ми у „царстві” їхнього порозуміння.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій
Бондаренко
