Слід, у першу чергу,
переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що
навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі
проблеми
«Найбільше рабство -
не володіючи свободою, вважати себе вільним», – вважав Гьоте і передав своє
розуміння цілком недвозначно.
А почасти так є в Україні. Мабуть, між визначенням
великого письменника і нашими реаліями – набагато серйозніша дистанція, яка
полягає у мотиваціях сучасної спільноти; і усвідомленим становищем після того,
як реальність зазирнула у вічі досвідченим після двох новітніх революцій
громадян.
Звісно, було б чудово, якби свобода давалася
легко, хай навіть через кількатижневе стояння на вихололому Майдані. Вочевидь,
було б взагалі фантастично, якби дещиця людей (бо що таке кількасот тисяч у
центрі Києва, порівняно з усією країною?), змогла б «інфікувати» своїм
вільнодумством, своїм розумінням потреби самореалізації, пасіонарністю і
розкомплексованістю усю націю. Але так не буває. Зрештою, цього й не могло
трапитися зі спільнотою, підсвідомість якої отруєна бацилою страху. Страху
перед майбутнім (ліпше не приходило б), перед минулим (аби не поверталося), перед
захланними чиновником, фіскалами, свавільними правоохоронцями, заздрісними сусідами,
власним (здебільшого, порожнім) гаманцем…
Є ще одна
річ, яка заважає українцям (та й не тільки їм, радше більшість народів
потерпають від цієї напасті) уповні відчути смак свободи. Бо страх, яким би
укоренілим він не був, все ж має властивість вивітрюватися, забуватися,
мізеріти. Але… Оксана Пахльовська якось зауважила, що «страх
— це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському
суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління.
Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.
Тому
керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на
одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців».
Влада
назагал, – не тільки нинішня наша, – містить у собі первинний підтекст джерела
страху. Цей архаїзм мав би давно зникнути разом зі стереотипами, які
нагромадилися упродовж століть історії держави. Але, мабуть, у тому й полягає
різниця між зрілими демократичними спільнотами і новаками на цьому шляху, що
перші давно второпали вторинність апарату насильства стосовно себе, що державна
машина справно функціонуватиме, лише змащена податками пересічних громадян, що
будь-який полісмен мав би, в першу чергу, вклонитися пересічному українцеві за
свою зарплату, за можливість годувати власну родину, а не дубасити чужих дитей,
як злочинців.
З іншого
боку, – влада й справді культивує наші фобії і страхи. Там, нагорі, досі
мешкають динозаври, які легковажно вважають собі, що кийок і сльозогінний газ
можуть цілком певно замінити їм цивілізовані важелі управління суспільством.
Чи можна
їх змінити? Як на мене, слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна
людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді,
не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми. І ще, – намагатися
обирати владу, виходячи з власного світосприйняття і особистих критеріїв. Мені
не хочеться вірити Борисові Олійнику, який перетворив це побажання у своєрідну
константу: «Ми фетишизуємо свій
народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову
обирає, не достойний іншої влади».
Влаштуймо так, аби
«фетишизований народ» обирав вільно, без чужих підказок і тотального
зомбування, без віртуальних надій і «пенсійної милостині» серед безпросвітніх
злиднів, – і лише тоді робімо висновок, наскільки вдалим був його вибір.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: скульптура Зеноса Фрудакіса "Свобода"
