Про внутрішню еміграцію

З успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України

«Громадянська війна — час тотальних зрад і хаосу. 

Час ударів у спину, засідок та нічних нальотів.
Час обманутих ілюзій про лояльність.
Час, коли не носять мундирів та розпізнавальних знаків»
Євген Шибалов

Попри «реформи», корупцію, перебіг АТО та цілу купу речей, з якими доводиться мати справу українцям зараз, є ще один комплекс проблем, на які не варто заплющувати очі. Тема – делікатна, оскільки йдеться про людську гідність, яку прагнув повернути Майдан.
Мене чомусь не тішила і не тішить статистика охочих прийняти і прихистити у себе численних біженців зі Сходу. Рівно ж як і пошуковувачів притулку з Росії, цієї хвилі гнаних (а чи гнаних?) режимом Путіна, утікачів і, тим не менш, прихильників «русскаго вєлічія». Не тому, що маю черстве серце, чи біди тих людей оминають мене стороною. Ще на початку «процесу» мені чомусь спали на думку слова Володимира Винниченка, який у «Відродженні нації» ділився своїми враженнями від схожих процесів. Тоді, на думку українського посадовця, рівно ж і письменника, рятуючись від большевицького терору, до Києва перебралося «усе московське сміття». І не було на те ради, відтак воно роз’їдало кволу українську державність, влаштовувало демарші невдоволених, відверто підтримувало антиукраїнські випади – аж до агресії тих таки большевиків.
Ось і зараз маємо справу із чимось схожим. Про це влучно написала днями Оксана Забужко. Не кажу, що тотально, але й не рідко, волонтерські організації, керуючись найвищими людськими почуттями, допомагають вирватися із зони бойових дій людям, які ще вчора відверто волали «Расея пріді!». Нині вони втихли, але залишилися зі своїм переконанням – на Майдані стояли фашисти, Донбасу загрожують орди «бендеровцев». Ситуація просто таки нашіптує їм, що варто перечекати бурю «в теплі», тим паче, що хтось легковірний добровільно взяв на себе роль «доброго папи».
Ось і живуть у Новопетрівцях, у карпатських санаторіях, сховавшись за жіночі спідниці і дитячі підгузки, здорові мужики, які не проти закурити і випити, добре поїсти за чужий кошт. Їм добре, і жодної хвилини їм на гадку не спаде думка, що, мабуть, варто було б повернутися, взяти до рук карабіна і захищати власну домівку. Навіщо, - хай це зроблять ті «дурнуваті», які мерзли на Майдані за якусь «європейську мрію». Навіщо - військкомати відловлюють вже ледь не калік, аби забрити їх до війська або ж "збрити" з них хабара. А що візьмеш з нещасного "біженця"?
Певна річ, до справи тимчасових біженців слід братися раціонально. Практика європейських воєн минулого століття підказує, що для тисяч «ді-пі» варто влаштовувати фільтраційні табори, де можна було б з’ясувати не тільки потреби вигнанців, але й більш-менш засвідчити або заперечити їхню лояльність до гостинних господарів. Бо інакше - з успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України. Я розумію, що панове Кісєльов та його «криша» не промине нагоди покричати про «фашистські концтабори» київської «хунти», але пошо нам зважати на маячню ненормальних, коли йдеться про національну безпеку?
Є у цій ситуації й чисто соціальний момент. Його зауважив Євген Шибалов у «Дзеркалі тижня». «...основні соціальні групи симпатиків ДНР і "русского мира": пенсіонери, люмпени, урядовці-депутати, міліціонери та дрібнокримінальний контингент. Що спільного між цими, здавалося б, досить різними людьми?
Тільки одне — паразитарність... І сьогодні зі зброєю в руках відстоюють "святе" право брати, нічого не даючи натомість.
Як і належить паразитам, вони захоплено знищують свою кормову базу, не думаючи про наслідки. Вихлюпують застарілу класову ненависть до "ненажерливих злодюг".
Зауважений соціальний момент може з часом перерости у соціальний конфлікт. Бо нинішній благодійник врешті-решт замислиться над тим, чому для «переселенців-колабораціоністів» держава пропонує ледь не «манну небесну» - земельні ділянки, роботу, гроші, а він, - хто власними руками тягнув на собі і родину, і бізнес, і податки для тієї ж таки держави, - й надалі залишається у ролі водовоза.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kasparov.ru

Загрози демократії: диктабланда

Перед перспективою конституційних змін мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії

У час „розвою народовладдя” годі говорити про якісь загрози демократії. У ліпшому разі тебе обізвуть фантастом, у гіршому ж скажуть, що займаєшся провокаціями. Але, поза тим, виборчий процес, з яким ми мали справу донедавна, містив у собі кілька доволі симптоматичних елементів, поговорити про які варто.

В Україні задекларували необхідність змін до Конституції, ба більше, - у певних речах дійшло до другого читання конституційних реформаторських законів. Певна річ, мотивації учасників процесу– різні, але, у принципі, можемо зважити на одну суттєву річ: мова йде про повернення до певної смуги чергових експериментів, під час якої мала б остаточно визначитися модель модерної української державності.
Тому виникає закономірне питання про приховані інстинкти, які виштовхують на поверхню саме такі постановки питання. Професор політології Стенфордського університету Філіпп К. Шміттер має у своєму доробку доволі цікаву роботу „Загрози та дилеми демократії”, у якій підсумував досвід молодих демократій, і дійшов невтішного висновку, що не завжди і не всюди спроба демократичних перетворень вела до потрібного їхнім ініціаторам результату. Зокрема, американський учений наголошує на можливості втілення абсолютно протилежних проектів, за яких, у першому випадку, – „нинішня ідеологічна гегемонія демократії цілком може вичерпатися зі зростанням розчарованості нових демократичних держав у реальних результатах і відновлення давніх авторитарних тем чи винайдення нових”. Це, на думку Шміттера, „фатальний випадок”, оскільки передбачає чи не миттєву загибель нової демократії. До слова сказати, в Україні маємо всі ознаки саме такої ситуації, за якої присутні і „розчарування”, і „відновлення”. Тут йдеться не про банальне перебирання влади політичними середовищами, які асоціюються з силами реваншу, а про домінанту використання перевірених методів автократії у практиці тих, хто найгучніше заявляв про свій демократизм.
Другий, на переконання Шміттера, „поміркованіший випадок”, – коли „автократії не вдається відродитися, та все ж існує ймовірність, що демократії потихеньку просуватимуться вперед без задоволення надій своїх громадян і без встановлення прийнятного і передбачуваного укладу правил для політичного змагання і співпраці”.
В Україні, погодьмося, очевидними є ознаки і цього, „м’якішого” варіанту, бо ніхто зараз стане заперечувати певний поступ у бік цивілізаційних стандартів, поступ, який, однак, малопомітний у житті кожного конкретного мешканця країни. А от у царині „передбачуваного укладу правил для політичного змагання” маємо повний хаос, з рисами, які в інших ситуаціях і в інших державах цілковито реально складали б національну загрозу.
Коли ж, як в Україні, якісь проекти ініційовано і нав’язано сумнівними особистостями, то правителі намагатимуться захистити свої інтереси шляхом “прищеплення” авторитарних прийомів до нового, демократичного режиму. Тоді, – пише Шміттер, – вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто, – увага! – відмовляються від певних індивідуальних прав без згоди на підзвітність громадянам), і такий гібридний режим називається „диктабланда”.
Перед ще одним вибором, – перспективою конституційних змін, мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zik.ua