"Я не можу сам воювати з цілим світом", - заявив очільник країни на недавній зустрічі із журналістами. У цій фразі – квінтесенція Зеленського на екваторі каденції.
Він, по-перше, не керує, а "воює". І, зауважмо, не із відкритим ворогом, який анексував Кримський півострів і відрізав частину Донбасу, всадивши там маріонеткові терористичні режими. Ні, Зеленський розпочав боротьбу з тими, хто цілком можливо буде заважати йому втілити власну рожеву мрію – виграти наступні президентські вибори, аби й надалі паразитувати разом з кварталом "Слуг".
По-друге, Зеленський – не сам, оскільки вчорашній актор
розважального жанру, на жаль, не здатен бути самостійною фігурою у
хитросплетіннях політики, державного управління, міжнародних стосунків. Він
оточив себе не менш цинічною, аніж він сам, - що на сцені, що, як з'ясувалося,
і в житті, - зґраєю пройдисвітів і відвертих лакуз, які насамперед дбають про
"інформаційну гігієну" гаранта, лестячи його наполеонівським ілюзіям,
а паралельно працюють на власний інтерес, який частенько дивним чином
збігається з інтересами сусіда-агресора. Ця компанія теж не проти (радше – за)
другого терміну свого патрона, оскільки чудово розуміє, що тільки з таким
керованим босом можна провертати розмаїті не вельми чисті оборудки.
Ба більше, - переймаючись перспективою ймовірного звіту
за вже скоєне, Зеленський запровадив принцип колективної відповідальності,
притаманний далебі не демократичним системам, а, радше, автократіям і
диктатурам. У "генсека" Зе! тепер власне "політбюро", -
Рада національної безпеки та оборони, керівник якої з систематичністю
телесеріалів, виходить в ефір "по п'ятницях", аби вчергове ошелешити
публіку якимись несосвітенними зиґзаґами сюжету.
Зеленський і Ко – далеко не системні люди. Вони були
такими, коли хедлайнер 95-го Кварталу йшов до влади, такими й залишилися по
двох роках його недолугого правління. Контрсистемність Зеленського – це
симулякр "революційності", і у намаганні "правити" так, як
заманеться, команда "свого хлопця" ламає інституції, руйнує безпекову
складову, не озирається на якийсь сміховинний, з її точки зору, принцип
розподілу повноважень і гілок влади. У демократичній системі, яка, погодьмося,
таки є в Україні, схожий нігілізм і геростратство виглядають так, як би мали
виглядати, - прожектерством і свавіллям. І тому Зе!, що "не може сам
воювати зі всім світом", взяв на озброєння вже не раз і не двічі
скопрометований принцип "революційної доцільності". Тільки ж така
"доцільність" має цілком певну мету, і ця мета кардинально протилежна
інтересам суспільства.
Спочатку "під віник" загнали Конституційний
суд. Який-не який, він все ж міг стати бодай картонним заборолом проти апетитів
та правового "безпредєлу" популістів. У всякому випадку, над кожним
сумнівним указом чи ухваленим "монобільшістю" законом за умовчанням
нависав дамоклів меч його оскарження в КСУ. Тепер лише легковірні наважаться
подаватися у будівлю на Жилянській, оскільки ніхто з тамтешніх мешканців не
бажає собі долі вчорашнього голови…
А Офіс президента і Секретаріат РНБО в поті чола працюють
над "законодавчими" актами, якими фактично цементуватимуть моновладу,
зосереджену у руках Зеленського. Коли у ЗМІ виринув майбутній проєкт так
званого "закону про олігархів", Банкова запопадливо взялася дезавуювати
цей "витік". І не випадково, оскільки цей, ще наразі папірець, більш
ніж прозоро вказує на вельми недемократичну тенденцію розвитку
"клоунократії", її поступове переродження на авторитаризм, на кшталт
лукашенківського режиму або ж путінської диктатури.
І, як завжди, у війні за правду першою жертвою стає
свобода слова. Тому й "антиолігархічний закон" мав би прописати
"правила гри" для власників найбільших медій. Зеленському дуже добре
відома сила ЗМІ, власне вони й уможливили його злет на владний олімп. І,
зібравшись у похід за другу каденцію, він не може ігнорувати потенційну
медіазагрозу. Тому власники медіаімперій у випадку нелояльності прогнозовано
будуть записані до реєстру "олігархів", з усіма наслідками,
передбаченими цим, ще не виписаним, але без сумніву, драконівським статусом.
Якщо хтось вважає такі висновки завчасними і безпідставними, то рекомендую
ретельніше придивитися до змін на медійному ринку України і за дивною
трансформацією риторики окремих, досі, м'яко кажучи, не
вельми "зелених" телеканалів. Наприклад, фірташівського
"Інтера", який заплющує очі на "репресії" проти одного зі
своїх мажоритарних акціонерів Медведчука, а навпаки – інколи вже курить
фіміамом довкола постаті "повелителя мух".
Далі більше. Зеленський досі жодним словом не обмовився
на тему, яка не сходить з перших шпальт світових газет і прайм-таймів
телеканалів – про терористичний акт у небі над Білоруссю і про методи
"Луки" у боротьбі з політичними опонентами. "Дипломатична
обережність"? Куди там. Не даремно ж урядовці на прямі запитання про
санкції щодо Мінська загадково обертають очима, розповідаючи про частку нафти
та нафтопродуктів з Білорусі (читай – Росії), і про ймовірний колапс у випадку
припинення постачань. Найгірше, що їм доволі суголосно взялися підспівувати
експерти зовні ліберальні і демократичні, забувши, однак, як вони досі бештали
Європу за те, що там ставлять пріоритетом "економічні зв'язки" з
Путіним, зраджуючи Україну. Чи не варто таки визначитися у дилемі "ціни чи
цінності", тим паче, що вже очевидно, що хтось на Банковій гарненько
присів на білоруську "трубу", і стриже купони, збираючи кошти на
майбутній президентський марафон Зеленського.
Ось так "революційна доцільність" борця
"за світле майбутнє без олігархів" стає, по суті, інструментом
побудови геть іншого "майбутнього". Без демократії і свободи.
Ілюстрація з відкритих джерел
Підписуйтеся на мій Telegram-канал
