Життя у
віртуальних світах лише поглиблює прірву між можновладцями і злиденним загалом,
загострює разюче нерозуміння одними проблем інших, руйнує комунікативні зв’язки
між так званою елітою і тими, кого вона мала б провадити
Розважаючи над проблемами сучасної України, намагаючись виокремити
найвразливіші точки нашого з вами буття, ми доволі часто забуваємо контекст,
серед якого доводиться жити. Ідентифікація з Європою, з цивілізованим світом у
поєднанні з нетерплячкою дитини, що прагне якомога швидше позбутися комплексів
і пертурбацій підліткового періоду, витворює дивовижний тип мислення й
поведінки, у якому сплетені дрімуче невігластво раба і позірна
інтелектуальність особи, яка щодня блукає нетрями всесвітньої павутини...
Життя у віртуальних світах лише поглиблює прірву між можновладцями і
злиденним загалом, загострює разюче нерозуміння одними проблем інших, руйнує
комунікативні зв’язки між так званою елітою і тими, кого вона мала б провадити.
Марафон попереду суспільного потяга, без огляду на червоне світло
обставин-семафорів, завершується сутичками ідеологій, світобачень, уподобань.
Від спільноти, що упродовж ледь не століття послуговувалася принципами
подвійної моралі, що животіла у мушлі внутрішньої еміграції, серед самоцензури
і надривно-хворобливого ентузіазму, годі вимагати щирості. Спроби досягти
успіху у царині глибоко інтимній – з’ясування достовірності намірів або мотивів
особи за допомогою модерних «детекторів брехні» – лише на перший погляд
виглядають безпечними. Між тим, потенційні «жертви» цивілізаційних прибамбасів
реагують на ймовірну загрозу опинитися у ролі піддослідних тварин природно для
них, як банальні «homo
совєтікус». За тими, хто нерозважно обіцяє своїм підлеглим тест на американській
«цяцьці», вже надійно приклеєно булгаківське псевдо «Поліграф Поліграфович». Суд
за позовом певних обивателів, до яких наважилися б застосували випробування на
детекторі брехні, наймаючи на роботу, цілком реально може перетворитися на
прецедентний процес. Адже законодавство ніяк не регламентує схожі експерименти,
залишаючи за роботодавцями (серед них – і державою) право на ініціативу.
Якщо ображений поліграфом громадянин доведе у суді хибність практики
зазіхань на її приватне життя, – матимемо цунамі схожих оскаржень. Якщо ж
навпаки, – «юні техніки» виграють справу, – то перед країною постане далеко нериторичне
запитання: «Quis custodiet ipsos custodes?» – «Хто пильнуватиме охоронців?».
Відомо, що «українські кулібіни» вміють давати собі раду з наймодернішими досягненнями
людського розуму. І у потрібних випадках поліграф «заговорить» українською,
причому казатиме те, чого потребуватимуть замовники. Досвід численних
експертиз, зокрема з «плівками Мельниченка», доводить, як можна маніпулювати їхніми
результатами на догоду політичному моменту.
Ба більше, – ініціативна публіка цілком обгрунтовано зможе вимагати тестів
на детекторі брехні для будь-якого несумлінного, на її погляд, державного
службовця. Адже «для полювання на відьом, – пише Маркес, – нема ліпшої зброї,
ніж мітла». Тож детектор брехні, заготовлений очільниками для громади, може
перетворитися на детектор лицемірства влади, такої ж постсовкової, як і вся
країна.
Війна всіх проти всіх потребує модернізації зброї. Слово честі відкинули на
звалище історії, як кремінний мушкет чи заржавілу шаблюку. Натомість довідка
про успішний тест на поліграфі, бажано з закарлючкою чиновника та гербовою
печаткою, стає індульгенцією і одночасно перепусткою до цивілізованого раю.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: psyfactor.org
