Є явища, які не піддаються розумінню, є вчинки, які
логічно важко пояснити. Лихоманка перманентної налаштованості політиків на
чергові вибори – взагалі не найліпший контекст для думання, вона, радше, провокує
імпульсивні рішення, а відтак коментатори різного штибу намагаються вишикувати
їх у якийсь вирозумілий ланцюжок. Це, далебі, не те, про що колись говорив
Вінстон Черчілль, мовляв, у серці кожного політика безперестанно «б’ються дві
вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті», – останнього «звіра»
вилучено із міокарда нинішніх діячів. Це, радше, засліплення перспективою влади
і наживи або ж гарячкові спроби власного виживання.
Війна триває, і нам, вочевидь, доведеться перейтися
витовченим, випаленим бранню полем, яке колись називалося «благословенною
Україною». Це, утім, не вже наша війна, але що вдіяти, коли у її продовженні
зацікавлені
особи, до чиїх кар’єр ми причетні безпосередньо, ті, кого ми
власноруч подвигли на п’єдестали, а тепер ніяк не можемо повірити в помилковість власного вибору.
Нам би опертися на когось, хто є незаплямленим у цій
тотальній бойні, розпочатій політиками тоді, коли, за словами Амброза Бірса,
вони не знайшли іншого способу «розв’язання політичного вузла, яке не надається
язиком», і застосували для цього зуби. Нам би послухати зваженої, авторитетної
поради, але хто її дасть серед всезагального політичного заробітчанства, серед
суцільної заангажованості учорашніх пророків? І де гарантія, що позірно щирі,
альтруїстичні вчинки насправді по суті своїй –провокативні, підлі і нечесні?
Суть, як завжди, ховається за простенькою формулою: кому
це на руку? Кому, до прикладу, вигідно тримати країну у підвислому стані між
макабричною АТО і майже омріяним (як це не дивно!!!) воєнним станом? І кого
зацікавлені обирають для артикуляції дуже «революційного» гасла про «третій
Майдан»?
Гадаю, відповіді на ці запитання вже знайдено, як дала
себе чути справжня мета головних апологетів радикалізму. Тепер вони говорять
про формування «національної опозиції», але, панове, даруйте, ця опозиція буде
оперетковою і кишеньковою, про людське око, для створення ілюзії «демократії». Та
для наших «героїв» головне – не опінія про них (опінія, на їхню думку, вже
залізобетонна, така, що не надається ревізії), головне – вижити серед обставин,
уволити власну значущість, хутенько освоїти нішу в новій суспільній
конфігурації, і чекати дивідендів.
Вони захищатимуться від справедливої критики випробуваним
і, на жаль, ефективним способом – дифамацією, звинуваченнями у замовності
кривих слів на їхню адресу, на крайній випадок – оскаржать незгодного у
відсутності патріотизму. Хоча самі до ладу не тямлять, що воно таке: чи рясно
вишита сорочка, чи, може, елементарне почуття сорому за те, що вони та їхні
патрони витворяють із країною. Сорому, який обов’язково змусить
незгодних не мовчати.
