Вільним
може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває
відповідальність за його наслідки
Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а
разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в
майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання
адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх
борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за
правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це –
універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи,
але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей,
здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.
Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої
маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США
колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і
владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання
демократії.
Гібридна війна на Донбасі – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу
ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль
політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати
заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний
аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні
суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.
Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми
можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту
вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те,
що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства
виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого
подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь
зліпили імідж диктаторів...
У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у
пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й
ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня
діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.
Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного
державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі
часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично
раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб.
Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває
відповідальність за його наслідки.
