Нам кажуть про майбутні соціальні та
індустріальні програми для Донбасу. Але для більшості тамтешнього люду – це утопія, фантазія, щось несусвітнє
Не розумію одного, - якщо країна перебуває у небезпеці, якщо на наш терен
вдерся агресор і ворохобить тут не тільки мирне населення, а що гірше, -
усілякий суспільний непотріб, охочий до халяви, - невже найдієвішим засобом
укоськання конфлікту є вже енне за числом «перемир’я»? Я почув сотні аргументів на кшталт «під час затишшя ми
зміцнимо свою армію», «зможемо вивести обивателів із зони бойових дій» тощо. Резони певні є, особливо у головах тих, хто їх
озвучує.
Але, скажіть-но мені, може, не надто утаємниченому: що робитимемо із «терористами
за халяву»? Невже думаємо, що вчорашній люмпен з кількома звивинами у мізках,
якому дали до рук АКМ чи гранатомет, завтра складе цю зброю, аби далі
промишляти на сміттєзвалищах? Я так не думаю. Немає гіршого, ніж той, «хто був
нічим», а на коротку мить, яку він вважає своїм зоряним часом, вознісся над
посполитими, над успішнішими і мудрішими, навівши на них ствол. Хіба ті, хто
вчора «бомбили» супермаркети і банки, напихаючи кишені краденим алкоголем і
закуссю, пачками банкнот, ось так просто роззброяться, наївно гадаючи, що їм
пробачать? Та в жодному разі.
Вони спробували, як їм здається, розкішного життя за рахунок інших, завдяки вивищеності людини зі зброєю над беззахисним і безпорадним у конкретній ситуації хаосу. Солодкий, колись заборонений плід впав їм до ніг, і, не важливо, хто струсонув деревом – Путін, Гіркін, продажний мєнт-сепар, чи просто сусід, який здобув цей досвід першим. Не важливо, під якими прапорами і гаслами – «впєрьод к Рассєї», «дайош ДНР» чи «грабуй награбоване» він воює. Важливим є результат – миттєве «збагачення», повний шлунок, залиті мізки. І п’янке відчуття всесилля.
Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Такого хотіли б самодостатні люди. Але для більшості – це утопія, фантазія, щось несусвітнє. Якими не були б прожекти – вони, окрім фінансової складової (гадаю, всій країні суджено не тільки класти життя своїх синів, але й відтак – тяжко працювати заради фальшивого «годувальника всіх і вся»), так от, ці фантазії передбачають одну вельми сумнівну, з огляду втілення, складову – бажання самих мешканців щось робити. А навіщо? Варто гукнути: «почуйте Донбас!», а якщо залишатимуться глухими – дістати із загашника АКМ, заниканий з часів ДНР, і піти громити офіси та крамниці «ситих».
Тут потихеньку починають розводитися про необхідність зміни донбаських еліт. Вухо ріже, коли дехто називає учорашніх «господарів регіону» елітою. Даруйте, хто вони, цей цвіт Сходу? Колишні бандити, рекетири, здирники, казнокради? Це – «еліта»? Що ж, з такими підходами не важко зрозуміти мотивації пересічних обивателів: соціальний ліфт для них чітко визначений досвідом 25 літ незалежності – вбивай, грабуй, обдурюй компаньйона, кради те, що можеш. І нічого тобі не буде – он Ахмєтов, Єфрємов та іже з ними не тільки вільно розгулюють на волі, але й диктують, як жити не тільки привласненому хутору, але й 46-мільйонній країні. Ї їх слухають, у всякому випадку - зважають на їхні просторікування.
Колись Ніцше написав цілком зрозумілу не тільки для українців сентенцію: "Хоч церковним дзвоном розповідай про свою мудрість, гендлярі на ринку заглушать її дзвоном міді". І зброї, якщо не почують шелест банкнот.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі
Вони спробували, як їм здається, розкішного життя за рахунок інших, завдяки вивищеності людини зі зброєю над беззахисним і безпорадним у конкретній ситуації хаосу. Солодкий, колись заборонений плід впав їм до ніг, і, не важливо, хто струсонув деревом – Путін, Гіркін, продажний мєнт-сепар, чи просто сусід, який здобув цей досвід першим. Не важливо, під якими прапорами і гаслами – «впєрьод к Рассєї», «дайош ДНР» чи «грабуй награбоване» він воює. Важливим є результат – миттєве «збагачення», повний шлунок, залиті мізки. І п’янке відчуття всесилля.
Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Такого хотіли б самодостатні люди. Але для більшості – це утопія, фантазія, щось несусвітнє. Якими не були б прожекти – вони, окрім фінансової складової (гадаю, всій країні суджено не тільки класти життя своїх синів, але й відтак – тяжко працювати заради фальшивого «годувальника всіх і вся»), так от, ці фантазії передбачають одну вельми сумнівну, з огляду втілення, складову – бажання самих мешканців щось робити. А навіщо? Варто гукнути: «почуйте Донбас!», а якщо залишатимуться глухими – дістати із загашника АКМ, заниканий з часів ДНР, і піти громити офіси та крамниці «ситих».
Тут потихеньку починають розводитися про необхідність зміни донбаських еліт. Вухо ріже, коли дехто називає учорашніх «господарів регіону» елітою. Даруйте, хто вони, цей цвіт Сходу? Колишні бандити, рекетири, здирники, казнокради? Це – «еліта»? Що ж, з такими підходами не важко зрозуміти мотивації пересічних обивателів: соціальний ліфт для них чітко визначений досвідом 25 літ незалежності – вбивай, грабуй, обдурюй компаньйона, кради те, що можеш. І нічого тобі не буде – он Ахмєтов, Єфрємов та іже з ними не тільки вільно розгулюють на волі, але й диктують, як жити не тільки привласненому хутору, але й 46-мільйонній країні. Ї їх слухають, у всякому випадку - зважають на їхні просторікування.
Колись Ніцше написав цілком зрозумілу не тільки для українців сентенцію: "Хоч церковним дзвоном розповідай про свою мудрість, гендлярі на ринку заглушать її дзвоном міді". І зброї, якщо не почують шелест банкнот.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі
