Утрата легітимності

Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур

Уже кілька вітчизняних аналітиків відверто говорять про сумнівну легітимність чи не всіх інституцій української влади. Це – не перебільшення і не іронічний вибрик. Це – закономірний вислід боротьби з державністю, яку послідовно і з подиву гідною затятістю провадять ті, кому акурат доручено цю державність оберігати.

У розпал реалізації реформ, підготовки змін до Конституції, тобто «удосконалень», які під прикриттям виконання передвиборчих програм, втілюють у життя фігуранти коаліції, стратеги партійних штабів уже розглядають можливості її пишних похоронів у випадку, коли йтиметься власне про корпоративні зиски. Тобто, виглядає, що жоден з нинішніх важковаговиків у парламенті не переймаються далекими перспективами зреформованої європейської республіки, а уживають симулякри її механізмів лише для здобуття хвилевих цілей і преференцій. Відтак, що Порошенко, що Яценюк, що інший, здебільша, залаштунковий ляльковод (до прикладу, Фірташ), захищатиме власні повноваження та інтереси так, ніби й країна не існує, ніби за вікном їхніх офісів закінчується світ. При  цьому кожен боронитиме свої вотчини, зазіхаючи на терен глави держави, демонструючи небувалий «патріотизм», жертовність та показову готовність до «кулівлоб».

І хоча прем’єр стверджує: «ми пройдемо цю турбулентну частину», констатую одну сумну річ. Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур, і за цих умов кожен жест президента, прем’єра, міністра чи урядника місцевого рівня може бути оскаржений у будь-якому найвіддаленішому суді з виграшною перспективою. Мені видається, що цей контекст цілком укладається в історичну алюзію часів УНР, коли найпатрітичніші прихильники незалежності послідовно руйнували її, уважаючи, що лише їхня схема побудови цього суверенітету має право на існування, а для втілення своїх ідей вважали за потрібне повалити чинний режим. Користаючись при цьому статусом одного із елементів цього режиму.

Усвідомлення власної самодостатності – риса, без сумніву, позитивна. Але її мало, коли йдеться про демократичний устрій і про співжиття на владному олімпі. Амбіції лідерів тут мали б обмежуватися системою рівноваг і стримувань, а волюнтаризм трактувати за порушення правил гри. Те, що прем’єр, президент і коаліція давно вийшли за межі фолу (тобто правового поля) – цілком очевидно навіть для невігласа, але те, як вони пояснюють такі оффсайти – у їхній демагогії не розбереться навіть найфаховіший правник.

Утім, гадаю, не варто цілком втрачати орієнтири. Що-що, а ось інстинкт самозбереження наші політики ще не втратили до решти. Тому, сподіваюся, коли перед їхніми ясними очима забовваніє цілком реальна загроза, вони зможуть порозумітися. Інша річ, як житимемо ми у „царстві” їхнього порозуміння.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бондаренко

Керована анархія

«Борці» з корупцією та олігархами починають не з найліпшого – з нагнітання пристрастей і створення ілюзії анархії в країні

Ті, хто найбільше переконує нас у тому, що влада в Україні системна та ефективна, мабуть, не хочуть бачити реального стану речей. Вони просто змушені так говорити, оскільки уособлюють цю владу, кволу, безпринципну, розшарпану поміж кланами, – для того, аби закамуфлювати власне безсилля і невігластво.

З іншого боку, маємо також наразі безсистемні, але доволі симтоматичні сигнали про абсолютне безвладдя, якому слід негайно покласти край, – не важливо, чи то шляхом „революції”, чи позірно демократичними процедурами виборів „сильної руки”.

Посеред цими двома крайнощами лежить цілий пласт настроєвих, ідеологічних і просто побутових вражень про здатність українців до самоорганізації, про те, що влада для посполитого – лише перепона на шляху до реалізації нормального життя. Аргументи, до речі, лежать на поверхні; цілком випадково довелося вичитати в одного канадського автора переспів думок наших же політиків, які свого часу переконували, що часи революцій, окрім іншого, характеризувалися небувалим розвоєм господарки. Кажуть:  коли влада не має часу на підприємців, ті лише користають з доброї нагоди...

Але кілька прецедентів на тлі змальованої тут картини все ж змушують ретельно замислитися над тим, як інтерпретується ідея „анархії” різними політичними середовищами, і чи насправді кілька епізодів останніх днів є виявом ініціативності знизу.

Читаємо, що протести шахтарів у Києві організовані та профінансовані відомими особами та структурами. Відтак з’ясовується, що головний «зацікавлений» - ось він, у верхніх рядках рейтингів Форбса, а зараз – фігурант кримінальної справи і відвідувач Генпрокуратури.

Тоді запитання: чому досі інші особи, які, по-перше, забезпечили протестантів ресурсом і „реманентом”, по-друге, давали дозвіл на тривале перебування у центрі столиці, залишаються поза увагою наших ретельних слідчих? Чи ті, з чиєї вини гірники не доотримують зарплатню і переймаються долею копалень-годувальниць, не користуються особливим патронатом у середовищі силових міністерств? Відповіді, як на мене, очевидні.

Отже, доводиться визнати, що «борці» з корупцією та олігархами починають не з найліпшого – з нагнітання пристрастей і створення ілюзії анархії в країні. Але ще класик анархізму Пйотр Кропоткін висловився доволі прозоро: „Якщо ми не бажаємо, щоб нами керували, то чи означає це, що ми самі не бажаємо керувати?”. Наразі невеличкими групами невдоволених громадян. А потім?...

Ігор Гулик.Ілюстрація: sq.com.ua    

Шукаючи лідера

Російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт

Україна, безумовно, серйозно потребує корекції головних завдань. Без сумніву, російська загроза перманентно існуватиме ще довго, час од часу спалахуючи боями Донбасі, щоденно вихлюпуючись на телеекрани чи в інтернет-простір неадекватними заявами найвищих посадовців Кремля. Ще довго ми ковтатимемо поради «логопеда» Лаврова про те, якою має бути Україна – унітарною чи федералізованою.

Отже, не варто навіть дискутувати над тим, що Україна залишилася віч-на-віч із агресором, а провідники країн «демократії» сором’язливо ховають очі, одягаючи свої виправдовування в оболонку «стурбованості», мовляв, справа потребує політичного вирішення.

На мою думку, ті, хто ще не втратив упливів і довіри серед українського громадянства мали б сьогодні звертатися до народу. І не тільки з питаннями зовнішніх загроз, а із конкретними пропозиціями та візіями майбутнього держави. Адже усім достеменно відомо, та рівно ж усі тихенько мовчать «у кулачок», що російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт.

Можна довго міркувати над тим, правильно поводить себе Порошенко чи ні, але те, що він найбільше дратує кадебістську камарилью у Москві, – річ очевидна. На його місці міг би опинитися будь-хто, але рано чи пізно суспільна свідомість в Україні дійшла б до межі усвідомлення того, що власна історія мусить бути написаною самотужки, що тільки нації доведеться обирати свої шляхи – в Європу чи у тоталітарну казарму. Бо таким є поступ історії, логіка розвитку молодих демократій, особливо тих, що постали на уламках імперських конгломератів. І до цього мав би дослухатися той, за кого проголосували носії цього беззаперечного імперативу.

До Порошенка, рівно ж як і до Яценюка, можна мати цілу купу претензій. Але ніхто не заперечуватиме того, що жоден із українських політиків не був приречений ухвалювати рішення у таких, як вони, історичних обставинах, ніхто не керував країною під час війни. Ба, - навіть там, де на місці постсовєтської казарми зараз зводять нові споруди європейського, цивілізованого зразка, - у Польщі чи Балтії, - ніхто не поділиться досвідом поєднання реформ і фактично воєнного стану, ніхто не розповість, як воювати з агресором і корупцією одночасно, як протидіяти ефесбешним спецопераціям і «креативові» московських «корисних ідіотів» в тилу.

Тож весь розумовий потенціал варто тепер витрачати не на розпачливі зойки (згадаймо, скільки їх було упродовж минулого століття) до світової спільноти, а на те, аби утовкмачити, переконати своїх співгромадян у потребі колективних зусиль у написанні плану країни. До того ж не зазираючи у рота чинній владі (вона – змінна, і в цьому Україна відрізняється від Росії), не очікуючи на її схвальний кивок чи додаткові брязкальця на лацкани, а навпаки – тицяючи цю владу фізіономіями у її помилки, вказуючи на огріхи та несуразності, вимагаючи урахування резонних зауважень.

Чесно скажу, – не надто толерую різного роду апокаліптичні сценарії. Вони, у принципі, щось на кшталт «відкупного»: я ж казав, совість чиста. Тим паче, такого роду писання наштовхують на думку про меншовартість нації та її еліт, проти всі так гучно і пристрастно виступають…

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Непозиційний район

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина

Тепер американці, та й не тільки вони, гарячково змушені переглядати свої світоглядні стереотипи, народжені свого часу політикою «перезаваження» відносин із Росією. Зокрема, відмову адміністрації Барака Обами від планів розміщення сил ракетного стримування на теренах Східної Європи. „Третій позиційний район” американської ПРО було відкинуто саме у контексті політики „примирення” із Росією. Фактично це означало, що світ, за великим рахунком, націлився на давні, здавалося б, забуті граблі поділу на сфери впливу, а танцювати на них, як це було у першій половині минулого століття, доведеться не тільки Вашингтонові та Москві, але, на жаль, усім...

Тепер, коли війна в Україні, анексія Криму та окупація Донбасу недвозначно засвідчили, що Москві, по суті, справа ходить про відродження (хай у атрофованих, спотворених формах) колишнього радянського блоку, з домінантою Росії, учорашнім «голубам» з берегів Потомаку доводиться ревізувати власну стратегію. Ясно, що за задумом Кремля, він не обмежиться екс-республіками СРСР, – за винятком країн Балтії, – а й сягатиме Балкан. Польща, що донедавна мріяла стати для Америки чимось на кшталт Ізраїлю на неспокійному та ворожому „демократії” Близькому Сході, через різні обставини, також змушена змиритися із роллю буфера, а також стати заручником невідь чим спровокованої поведінки учорашнього „великого брата” з-за океану.

Перед Україною, таким чином, постає навіть не дилема, а, вибачте за неоковирний зворот, трилема з усіма невідомими. Певна річ, ласа перспектива, вимріяна проєвропейськими політиками, улитися в євроатлантичні структури, достукатися у браму об’єднаного Старого Світу, стає визначальною, але наразі за стіл, на якому крають глобальний пиріг, Київ навіть не запрошують.

Іншу будучність – імперську, васальну, – гадаю, заперечуватимуть фактично усі важковаговики вітчизняної політики. З цього приводу відомою є дискусія між, у якій аргумент «космополіта», мовляв, я більший патріот, бо захищатиму свій великий бізнес, а тебе, – ідеологічного націоналіста, – можна купити, крім значка на лацкані, ти не маєш нічого за душею, – доволі переконливий.

Третя перспектива, – політика багатовекторності та національного зиску, – декому теж видається привабливою, але вона потребує докорінної зміни еліт, не у сенсі ротації осіб, а якісного оновлення тих, хто мав би прийти до влади. Думаю, що українська спільнота має усі шанси на те, що такі фігури з’являться. Але аби так сталося, кожен громадянин цієї країни мусить серйозно поміркувати над власною місією у творенні держави. Тоді можемо сподіватися на правдиве громадянське суспільство, відповідальне не перед партійним бонзою чи виплодженим уявою вождем, а бодай перед конкретною родиною, конкретною спільнотою.

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина. Тоді, і лише тоді Росія отримає „третій позиційний район” демократії, – і, повірте, з часом, зміниться й сама...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Милість переможених

Посттоталітарні демократії не можуть оминути етапу часткової "несвободи"

Милість звитяжця благородна і заслуговує пошанівку; милість переможених відгонить жовчю і злобою, вона ніколи не буває щирою, бо несе у собі певні підтексти, не висловлені, та самозрозумілі.

Офіційні речники визначальних українських політичних середовищ наразі послуговуються формулою про відсутність переможців та переможених, але у цьому технологічному викрутасі більше формалізму, ніж сенсу.

Переможці є. Полагодивши усі справи з розподілом кормушок, вони взялися за улюблену забаву – поділяй і владарюй. Переможені, – загал, за окремими винятками цілковито інфантильного маргінезу, – залишатиметься у ситуації ошуканого мрійника, який учергове купився на дешеві обгортки популістської порожнечі.

Я вже колись цитував Марка Аврелія про жалюгідність осіб, які самовпевнено вважають, що по-філософськи провадять державницькі справи. Вони й направду виглядають жалюгідними, позаяк усі їхні словесні конструкції, усе напускання туману виявилися лише фіговим листком для прикриття старих практик. Ба більше, – вони призначалися для конкретної аудиторії, легковірної і такої ж пустої, яка, проте, має надзвичайну рису, – провокувати і провадити загал, вмиваючи при цьому руки від очевидних наслідків. Трагедія української революції, мабуть, полягає у тому, що її провідники взялися "ззовні звільнювати людину більше, аніж вона здатна бути вільною всередині" (А.Гєрцен). Майдан – не показник, там кожен стояв за своє, і ця "своя свобода", як правило, передбачала обмеження свободи інших. Це – не типово українська риса, посттоталітарні демократії не можуть оминути етапу часткової "несвободи", але її, зазвичай, призначено для тих, хто зійшов зі сцени, тих, кому спільнота "завдячує" вродженими плямами "недодемократизму". У нас же гучні обіцянки «життя по-новому» перетворилися у своєрідну міфологему, у засіб тиску на "стрілочників", у надійний інструмент бездумної риторики про реформи, «молоду кров» тощо. Поза тим, головні винуватці залишилися недоторканими, вичікують шанс для реваншу і вже тепер вони милостиво розповідають про "об'єднання нації".

Ідіотизм ситуації полягає в тому, що нова столична еліта не робить жодних порухів для зміни містечкових еліт. Під гаслом "децентралізації" старі обличчя середньої ланки слухняно працюватимуть на користь "переможених" владців, послуговуючись при цьому риторикою Майдану, псевдодемократичними цінностями, подвійними стандартами.

Я передбачаю, що під час нарад у високих офісах не раз і не двічі порушувалося питання фіксації майбутнього розподілу ролей, який, мабуть, подаватимуть публіці під соусом "просування реформ будь-яким чином". Переможені милостиві, їм не шкода…

Ігор Гулик. Ілюстрація: diary.ru   

Нова чеченська війна?

Путін вміє дивувати. Тих, хто має коротку пам’ять…

Це видається неймовірним, але вирішення української кризи цілком може бути запорпаним на… Північному Кавказі. У Чечні (чи, радше, Ічкерії, бо, гадаю, багатьом доведеться виколупати із схованок власної пам’яті цю, історичну назву непокірної республіки).

Знаючі люди, зокрема американський експерт з питань постсовєтського простору Пол Гобл заявив, що можливість Третьої російсько-чеченської війни сьогодні реальна, як ніколи. Пересічний обиватель лише скрушно здвигне плечима, а той, хто бодай краєм ока заглядає у сусідський сегмент інтернету матиме черговий привід для кпинів. Яка війна, - Рамзан Кадиров клянеться вмерти за Путіна, у відбудову Грозного вбухано трильйони доларів, політичне поле Чечні зачищене до блиску.

Хоча… Путін вміє дивувати, але лише тих, хто має коротку пам’ять. Досі усі кардинальні проблеми Росія вирішувала ріками саме чеченської крові. Це, так би мовити, тамтешня традиція, запроваджена ще Петром І, якого, без сумніву, можна вважати архітектором стратегії геноциду чеченців. А Алєксєй Єрмолов, під орудою якого росіяни «освоювали Чечню», гранично відверто сформулював цю стратегему: «Я не заспокоюсь до тих пір, поки не залишиться в живих жодного чеченця».

1949 року, після низки царських і сталінських депортацій, Єрмолову поставили помпезний пам’ятник у центрі Грозного. Для тих, хто ще мав сумніви щодо тяглості російської державності, незмінності її природи, визначального вектора у ставленні до поневолених народів.

Ця тяглість підтверджена Першою чеченською війною «демократичної» Росії. Хіба могли у Кремлі стерпіти небачений інцидент – 1994 року Республіка Ічкерія стала першою (!) постсовєтською територією, з якої пішов останній російський вояк? Але її амбіції розбилися ущент, - Першу чеченську Москва програла. Війна завершилася у початковій точці – Хасав’юртські угоди зафіксували статус кво – окупанти пішли з Ічкерії.

Мир був недовгим. Друга чеченська війна – це політична примха Путіна, якому кортіло перемогти у виборах. Це – провісниця «гібридної війни», яка точиться зараз на Сході України, оскільки чимало її елементів (власне, і сам початок – вибухи у Буйнакську, на Каширському шосе в Москві та Волгодонську) – з арсеналу КГБ, яке викохало майбутнього президента ерефії. У воєнному плані Росія програла і Другу чеченську, те, що не вдалося поконати мілітарно, а саме прагнення кавказців до свободи, було куплено грішми. Шаленими грішми… Останніми роками лояльність режиму Рамзана Кадирова коштувала Кремлю не тільки велетенських дірок бюджету, витівки «глави» республіки виходили за межі усталеного в імперії порядку речей.

Убивство Боріса Нємцова і «чеченський слід», безпосередньо пов’язаний з «Рамзанкой», його минулотижневе розпорядження стріляти у федералів, якщо ті насміляться діяти на підлеглому терені без дозволу чеченських чиновників, свідчить про передгроз’я у стосунках Москви і Грозного. Полінець до ватри підкидають і російські силовики, вкрай знервовані усесиллям і безкарністю «путінського пса». Недаремно ж однією із робочих версій причин недавнього зникнення ВВХ був конфлікт між «ефесбешниками» і «кадировським лобі», розв’язати який ось так, нахрапом, Путіну не стало сил.

Донбаський пат, а по суті – поразка путінського бліц-кригу в Україні, санкції Заходу, особлива постава США – найпевнішого союзника Києва у війні з Москвою, змушують кремлівського диктатора гарячкого шукати виходу. Заяви про те, що головним ворогом Росії є «Ісламська держава», може, й гріють душу Обамі, однак відгукуються небажаною реакцією в мусульманських окраїнах самої Росії. І світ знову клином сходиться на Чечні.

Кілька локальних сутичок, на кшталт тієї, що трапилася у Грозному на початку грудня минулого року, кілька легковажних антиісламських заяв тупого Лаврова, - і терпець урветься навіть у Героя Росії Кадирова.

Але Третя чеченська теж буде по суті спецоперацією. Для того, аби Путін «тихо пішов» з України, вициганив собі сяку-таку прихильність Білого дому у його боротьбі з ад-Даулят аль-Ісламійя. Путіна ця війна, може, врятує. А ось РФ – навряд чи. Бо слідом за мусульманською Чечнею (Ічкерією) запалає не тільки Кавказ…

Ігор Гулик. Ілюстрація: xxxlman.livejournal.com

Спрага довіри

Споглядаючи збоку на українські пристрасті, європейці певною мірою впізнають себе, тільки колишніх

Європа сигналізує Києву про перспективи членства. Зокрема, устами польського президента Броніслава Коморовскі у Юзефові. Цей сигнал став навіть рефреном передвиборчої риторики західних лідерів. Кажуть, що підсумкова декларація саміту Східного партнерства, який відбудеться в Ризі наприкінці травня, може містити формулювання, що підтверджує право України претендувати на членство в ЄС.

Здавалося б, – чи вчасно? Парадоксальним чином, але тішити таким чином країну, на Сході якої жевріє воєнний конфлікт, - значить, визнавати, що саме там вирішується майбутнє Унії. Це попервах шокує, оскільки такі документи мали б логічно ухвалюватися за часів ще рафіновано проєвропейського Ющенка, звиклого до тамтешніх політичних тусовок, вмілого оратора і креативного співбесідника...

Але, як на мене, сенс нинішньої європейської політики щодо України (попри усі неприємності і розчарування із «занепокоєністю») лежить значно глибше. Мабуть, там, споглядаючи збоку на українські пристрасті, певною мірою впізнають себе, тільки колишніх, впізнають свій шлях до толерації і порозуміння, і виходячи із таких міркувань, вдаються до певних кроків.

У принципі, і я не виключаю варіанту, що „щеплення Януковичем” було потрібне вітчизняній спільноті як досвід, як подолання міфів і фобій. Для Європи – це звично, це вирозуміло, це необхідно.  Роберт Купер, британський дипломат, вважає, що „Європейський Союз – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більш ніж міфами... Найкращий спосіб дати собі раду з минулим – це розповісти правду про неї”.

Перемога Януковича і безславний фінал його правління – це та правда, яку мусило розповісти собі про себе українство. Правда про те, що всі ми різні, а не „мазані одним миром”, що суспільство, якщо хоче вижити, повинно навчитися чути і слухати інших, що шлях до нації – це, у першу чергу, уміння зрозуміти потреби ближнього і толерувати його погляди. Ми перейдемо цей шлях, я переконаний, що той, хто прагне по-справжньому шанувати свої цінності, робитиме це з подвоєним завзяттям, а той, хто лише про людське око декларував популярні гасла, вкотре зрадить самому собі.

Але цей світ не тримається на зрадах, – перш за все, на довірі. І якщо реформи вдарять не тільки по наших гаманцях, але й зможуть викривити наше сприйняття світу, посіяти отруйні зерна підозри до всіх і вся, то вийти з них переможцями зможемо, лише викинувши цю трутку з власних душ.

Гадаю, що над цим замислюються зараз не тільки у Галичині, шокованій несподіваним поворотом долі. Мабуть, і в Маріуполі, і в Києві врешті-решт знайдуться люди, які змусять себе визнати, у якій країні їм довелося жити. І якщо вони направду бажають добра і собі, і їй, то зважаться бодай на маленький, нічого не вартісний крок – вислухати одне одного і повірити у щирість намірів вчорашніх опонентів.

Адже навряд чи зараз хтось – на Заході чи на Сході – прагне до решти витоптати українське поле, залишивши по собі тотальну руїну і розпач. Та й чи варто було витрачати задля цієї мети стільки зусиль та нервів?

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru  

Про заїк і логопедів

Що означає ветувати закон про визнання ОУН-УПА?

Минулого тижня пролунало дві заяви, які, - на перший погляд, усупереч логіці, - корелюються одна з одною. Перша з них не дивує ні авторством, ні суттю. Йдеться про Сєргєя Лаврова, керівника зовнішньополітичного відомства Росії, про те, що Україні не варто навіть заїкатися на предмет унітарності і обов’язково ставати федеративною державою, і про те, що київська влада мусить відмовитися від політики «українізації». Риторику Лаврова можна було б пропустити мимо вух, оскільки цей персонаж взагалі з розряду комічних. Утім, статус мовника вимагав у будь-якому випадку реакції певних українських інституцій, однак її ми так і не дочекалися. МЗС Клімкіна обрав напрочуд інфантильну тактику, хоча, як на мене, йдеться про втручання у внутрішні справи суверенної України.

Ще раз кажу, - заява Лаврова не вартувала б і виїденого яйця, якби кілька днями по тому в інтернеті не вигулькнув дивно-макабричний документ, підписаний десятками буцімто авторитетних закордонних «учених» із закликом до Порошенка ветувати закон, яким нарешті визнається ОУН-УПА. Петиція є направду дивною, навіть з огляду стилістики і граматики (тут, звісно, зацікавлені можуть перевести стрілки на несумлінних перекладачів). Панове підписанти, однак, не є оригінальними у сенсових мотиваціях. Вони апелюють до сумнівної «світової практики», «загальнолюдських цінностей», натякають на певні проблеми, якщо президент не дослухається до їхнього «голосу здорового глузду». Мовляв, не можна ось так, назагал, глорифікувати «цинічних бандерівців», мовляв, за це на Україну образяться справжні демократи, ліберали, не кажучи вже і про… поляків. Останні, до слова, спростували схожу перспективу, зокрема президент РП заявив, що діалог ускладнився, та справа ходить про дні минулі. Зрештою, вчора Гжегож Схетина, керівник МЗС Польщі розставив всі крапки над «і»: «Заявляю категорично, що ми не вважаємо загрозою недавне ухвалення українським парламентом чотирьох законів про історичну політику».

Апель специфічного науково-історичного «бомонду» нагадав мені роман Мілана Кундери «Безсмертя», у якому зовсім побіжно змальоване ставлення ліберально налаштованої інтелігенції Заходу до так званої проблеми прав людини. Ліві, ліберальні і взагалі витончені та принципові інтелектуали, які ще вчора глорифікували сталінський режим, зауважили проблему «прав людини» (і нації теж), щойно побачили звільненого з ГУЛагу Солженіцина у кайданках. Відтак це грайливе словосполучення почали вживати у найнесподіваніших випадках і з найнепевніших приводів, таким робом спотворивши його суть. «Права людини» стали синонімом «бажань людини»: «хочу верещати серед ночі на міській площі» тепер слід було читати як «право верещати на площі»…

Та повернімося до логопедичних ініціатив Лаврова. Його захцянка припинити «українізацію» стала, мабуть, своєрідною шпаргалкою для десятків «авторитетів», які підписалися під петицією до Порошенка. Бо що означає ветувати закон про визнання ОУН-УПА? Рівно те, що й прислухатися до порад Кремля припинити «українізацію», тобто вкотре погодитися із імперською версією Другої світової війни, у якій нацизм виступає у ролі рафінованого зла, а його близнюк – комунізм-сталінізм – білим і пухнастим визволителем людства. Зволікати з визнанням борців за незалежність – значить, вибивати грунт, позбавляти мотивації тих, хто сьогодні на фронті захищає цю незалежність.

Ті, хто вимагає від президента ветувати цей резонансний документ, направду заслуговують на метафору Алєксандра Нєвзорова, який називає певну категорію істориків «рефлораторами». Вони хотіли б повернути сталінізмові утрачену цноту, переклавши провину за війну, репресії, терор на звичних цапів-відбувайл, зазвичай, із поневолених Кремлем народів.

Що не день, то більшає тих, хто, працюючи під прикриттям розмаїтих науковців, експертів, політологів, просто «авторитетів», по суті справи легалізують себе у ролі корисних ідіотів Путіна. Що не день, то список тих, хто вибудовував кар’єри, реноме, суспільну значимість за гроші Росії, стає довшим. Ще трохи, - і українці уповні зрозуміють давнє прислів’я: «Не все золото, що блистить».

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Об’єкт глузувань

Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, – лише один бік справи

Ось кажуть, виставляємо себе перед усім світом на посміховисько, не спромігшись дати лад у власній хаті. Але хто робить цю негідну справу? Хто підкидає полінця у вогнище? Та ті ж особи, які відтак волають про винесене з оселі сміття.

Тимошенко тихенько посміхалася, коли Путін котив бочку на її президента. Ющенко не минав жодної нагоди, аби поскаржитися іноземним журналістам на свого неслухняного главу уряду. Тепер Коломойського мусить укоськувати американський посол, аби той раптом не пустився на стежку війни з постмайданною владою. В усіх випадках зауважуємо такий рівень стосунків, який, зазвичай, не афішується в кайдашевих сім’ях українських сіл. А серед політиків чомусь це вважається не тільки прийнятним, але й до того ж – ознакою креативності...

Хоча, як кажуть, все це – умовності. Я чомусь не повірю, що пересічний американець чи німець прокидається з думкою про Україну. Як, зрештою, і поляк, у якого і без того своїх клопотів – повна голова. Тож цілком можливо і навіть точно, що усі ці волання про падіння престижу, інспіровані самими ж галасунами – радше, для хатнього вжитку, для продовження сварки на межі, де грушка давно всохла.

Як на мене, значно серйознішим є факт, що влада стає об’єктом глузувань для власного народу. Зважаючи на традиційну нелюбов нашого загалу до будь-яких урядників (вона тягла ще з часів підневільного побуту), зневажливе ставлення до різного роду інституцій має своїм наслідком відчуття уседозволеності і легковажності. Я чомусь переконаний, що усі наші катастрофи, вибухи та інші неприємності певною мірою – результат не стільки прогнилих труб, поіржавілих газових вентилів, а переконання тих, хто відповідає за їхній стан у тому, що все можна залатвити, помастивши руку чергового контролера.

Як я розумію, уся система влади в Україні налаштувалася на самознищення. Це погано? Не факт. Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, – лише один бік справи. Інший – набагато оптимістичніший. Стаємо свідками того, як колись добре налаштований механізм дає збої, дихає на ладан, а, отже, колись самоліквідується, як герої фантастичного бойовика. Тобто реформи, про які не втомлюються нам говорити ось уже півтора десятиліття, стануть наслідком не зусиль говорунів, а результатом логічного процесу розвитку суспільства. Справді, безвихідь приховує у собі йоту надії, що вона не триває довго.

Як добре, що захопившись цією грою, нині всесильні не мають часу на те, щоб зауважити початок свого ж кінця.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов 

Дочасна війна

Тактичні і стратегічні суперечки поміж Петром Олексійовичем та Арсенієм Петровичем поступово набувають форм хронічної хвороби

Те, що відбувається зараз в українській політиці, Нікколо Макіавеллі охарактеризував дуже давно і дуже просто: „Війни розпочинають, коли того хочуть, а закінчують – коли можуть”. Перші постріли нинішнього конфлікту у „постмайданній команді” пролунали, далебі, не зараз, коли пропрезидентська і прем’єрська свити потай обмінюються превентивними ударами, а ще на Майдані, коли Арсеній наривався на «кулю в лоб», а Петро робив залаштункову роботу, час од часу втручаючись у бойові дії. Симптоми світоглядних розбіжностей, а відтак – тактичні і стратегічні суперечки поміж Петром Олексійовичем та Арсенієм Петровичем поступово набувають форм хронічної хвороби. На відміну від апологетів обох таборів, які, відповідно, змальовують місцеві вибори як апокаліпсис і навпаки – як лікування задавненої вітчизняної недуги, – я не схильний до крайніх оцінок процесу. Зрештою, категоричність оцінок свідчить лише про острах головних гравців перед електоральними уподобаннями, перед можливістю реваншу так званої опозиції, про нерішучість і невизначеність політиків перед вічно непрогнозованими сценаріями, на які може вплинути і адмінресурс, і будь-який вправний політтехнолог, і зайва сотня у гаманці невибагливого виборця.

Утім, вибори – виборами, вони минуть, і українське суспільство вкотре переконається, що вірити своїм провідникам – все одно, що сподіватися на добру погоду у високосному році. Конфлікт між владою та громадою після кожного походу на виборчі дільниці природно вщухає, згладжується, набуває банальних рис побутової проблеми, на яку не варто зважати самодостаньому і послідовному загалу. І це – не проблема демократії як такої, це проблема розуміння демократії тими, хто найбільше галасує про неї. Справжнє народовладдя починається, на мою думку, тоді, коли пересічний мешканець країни може дати собі раду без втручання у його особисте життя державних чинників. І саме цього вчать нас, можливо, самі не підозрюючи наслідків, нинішні правителі України. Не тому, що вони легковірні, а тому, що поводяться як персонажі, змальовані ще Сократом: „Про найважливіші справи людські – про політику і управління державою – чомусь кожен вважає за потрібне висловитися і брати участь в них”.

Копієчка, у яку влетять нам чергові виборчі вправи, справді астрономічна, але лише для тих, хто порівнює свої статки з мільйонами. Ті ж, хто схильний міркувати масштабніше, добре розуміє, що за бажання виборчі мільйони легко може викласти зі своєї кишені будь-хто з учасників електоральних перегонів. Бо, у принципі, гра вартує витрат: йдеться про країну, ресурс якої віддано її мешканцями кільком не надто чесним і не надто вмілим вождям.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Андрєй Більжо

Політики і політикани

Нездорове суспільство, здебільшого, живе політикою, а не тим, чим мало б жити

Здебільшого, так звані політики „другого ешелону”, що характеризуються невиправданими амбіціями і ще більш сумнівною харизмою, скидаються на таких собі сільських „фільозофів”, котрим не складає труду пояснити будь-яке явище: від яловості сусідської корови до стратегічних планів американської адміністрації. Зазвичай, їх ніжно зневажають, оскільки ці люди не особливо переймаються майбутнім врожаєм запорпаної навесні бульби, бо, як правило, живуть собі, як божі пташки, – хтось позичить, хтось пожертвує, хтось пожаліє. Нині представників цієї породи меншає, поза як світ став іншим: хтось уважає жорстокішим, хтось – меркантильнішим, ще інші взагалі переймаються лише собою, вважаючи, що годі рефлексувати над вселенськими проблемами.

Мій улюблений автор, спираючись на досягнення сучасної політологічної науки, висновує, що „успішним політиком може бути тільки той, хто володіє нелюдським надлишком енергії. Не грішми, не газетами, не телеканалами, не спонсорами передвиборчої кампанії, а саме живою вітальною енергією”. Судження до певної міри контраверсійне, оскільки навіть поверховий погляд на фігурантів нашого політичного процесу дасть зрозуміти, що схожих „життєлюбців і енергетичних титанів” маємо якусь нікчемну дещицю. Всі решта, – якісь вимушено-вимучені просторіки чужих їм істин, забатрачені кимось сильнішим і багатшим до невдячної праці – збирання ужинку на електоральній ниві. Що гірше, – доволі часто плоди їхніх ледь не титанічних зусиль призначені іншим, а алярмово розпіарені бренди з обов’язковими прикметниками “народний”, „патріотичний” – лише технологія позбавлення голосів більш потужнішого конкурента.

Останнім часом таких „фільозофів” поменшало. Дехто з них, притлумивши власні амбіції, сховався під надійнішим дахом „сильних цього світу”, дехто узагалі спочив на лаврах попередніх успіхів, відійшовши з політики у тінь об лаштованого заздалегідь бізнесу, дехто проїдає зароблені кошти на сонячних пляжах заморських курортів.  Однак кілька знайомих облич все ж залишилися, – чи то з легковірної надії на жалість виборця до ображених на минулих перегонах, чи зі сподівання вдячності тих, хто вигравши цього разу, не забуде про спідручних своєї вікторії.

Як правило, вони апелюють до протестного електорату, намагаючись переконати переконаних в ідентичності програм провладних сил і опозиції, розповідаючи несусвітні історії про свою роль у минулому, і провокують на абсолютно безпідставний висновок про значущість своїх персон. Та головною помилкою цих діячів є парадоксальна річ: багато з них й справді могли б прислужитися народові, бо серед них непоодинокими є розумники, інтелектуали, вправні менеджери. Але невпевненість у власних силах, і ще совкова звичка слугувати сильнішим, успішнішим, тим, хто біля керма, притлумлює у них життєву енергію, робить слухняними рабами технологій, у які вкладено чималі гроші. Дурнувата, – іншого слова годі й підшукати, – залежність від спонсора-олігарха, від уз власної, хоча й віртуальної кар’єри, а ще недовіра до виборця, якому адресовані їхні месиджі, – позбавляє цих „фільозофів” перспективи, прирікає їх на довічну другу, третю роль. Що більше, – своїми неминучими провалами вони таки шкодять здоровій частині загалу, яка сприймає передвиборчу риторику не поверхово, аналізує її, і, як це не дивно, знаходить раціональне зерно саме у програмах аутсайдерів.

З них би вийшли цілком адекватні і авторитетні провідники громадських організацій, – тільки ми змушені констатувати, що Україна навряд чи готова до розвитку цього сегменту активності мас. Нездорове суспільство, як зауважує один з філософів, здебільшого, живе політикою, а не тим, чим мало б жити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: stuki-druki.com  

Проблеми діагностики

Ми досі не змогли визначити діагноз недуги, яка ось уже понад два десятки років косить під корінь нашу державність

Про наслідки війни, економічного падіння, шокової терапії, мабуть, не варто говорити, народ і без того у паніці. Із цього приводу лише подам думку Віктора Сердюка, голови Української ради захисту прав та безпеки пацієнтів, яку він висловив Бі-Бі-Сі: „Діагностування – це була завжди проблема в Україні”.

На жаль, йдеться не лише про діагностування у звичному для нього медичному контексті. Ми досі не змогли визначити діагноз недуги, яка ось уже понад два десятки років косить під корінь нашу державність.

Ті, кому за сорок, пам’ятають Чорнобиль. Точніше, злочинну закритість влади, яка спромоглася вивести на вулиці з радіоактивним асфальтом дітей для першотравневого параду, коли весь світ криком кричав про ядерний апокаліпсис.

Ті, хто молодший, знають про Ожидів, про те, як Львовом повзли чутки про аміак й інші отрути, про те, як п’яний Кузьмук бовкнув те, що у тверезого, зазвичай, у голові.  

Нинішні знатимуть і про українсько-російську війну.

За Чорнобиля при владі були комуністи. За Ожидова й зараз – типу «свої». Але чи змінилася якість влади, чи зазнав трансформації рівень її відповідальності перед тими, хто тепер у найвищій ціні – перед виборцями? Отут, на цій межі риторичних питань, починаються проблеми діагностики.

Маємо цілковиту некомпетентність, тотальне недбальство та злочинну безпечність. Маємо синдром „маленького чиновничка”, який тремтить зі страху перед начальством, остерігаючись втратити посаду, сказавши ВСЮ правду. Хоча ВСЮ правду не скаже нам навіть найвищий державний посадовець. Маємо, зрештою, абсолютно відверте, а від того, що вбране у демократичні шати, ще образливіше, ставлення до громадян як до бидла. Замість відсилати сім’ї «атошників», переселенців etc у всілякі бюрка, водити їх ледь не дантовими колами чиновницьких кабінетів, начальники мали б самі перебігтися рекомендованим ними ж маршрутом, і хай би їх тоді показали всі телеканали...

Я не кажу, що ми святі. Злидні, у які свідомо заганяло нас рідне демократиче провідництво, невіра у „безкоштовного лікаря”, у знаючого юриста, тим паче – урядника, виробили у нашій підсвідомості нехіть звертатися до них у критичні хвилини. Тим паче, маємо звичку перед візитами до розмаїтих установ, перевіряти вміст свого гаманця: а чи не забракне? І почуття вини, й приниження, коли таки не вистачає зажаданої суми...

Я не знаю, якою вийде країна після нових катаклізмів. Але мені видається, що разом із шкідливими звичками минулого, ми, перш за все, мусимо мусимо перестати мовчати. Якщо ми сподіваємося на щось ліпше, то слід відверто сказати тим, хто безпорадно здвигав плечима, розводив руками, демонструючи власне безсилля і байдужість, що їм треба піти. Такий діагноз буде, либонь, найточнішим.

Ігор Гулик. Ілюстрація: medicinform.net  

«Третя сила»

На війні заробляють і ті, хто сидить на оборонних фінансових потоках, і ті, хто сидить у шанцях

Минулого тижня ОБСЄ, а також офіцери Спільного центру контролю та координації у Донецьку зауважили присутність у зоні бойових дій «третьої сили». Намагаючись припинити стрілянину і досягши при цьому згоди обидвох сторін, панове-миротворці щораз мали причину для розчарувань: невідомий «хтось» відкривав вогонь одразу ж після обумовленого часу «миру».

У тому то й полягає штука війни, що її розпочинають, коли заманеться, а завершують, коли можеться. Не пробірковий це експеримент... Хай там як, але мусимо стверджувати, що зацікавлені у тяглості конфлікту на Донбасі є по обидва боки лінії фронту. Хоча – який там фронт! У нас і війни немає, так – якась гібридна.

Звісно, у гарячих точках (як у випадку невдалої місії ОБСЄ) підозри про «третю силу» можуть бути конкретизованими. Тим паче, що організатори та натхненники бойні вперто переконують, що їх там і на дух не чути. Тобто, найперша із версій, які приходять до голови, - Росія. Ось, мовляв, міжнародні спостерігачі вмовили певного конкретного «моторолу» не стріляти, він на те погодився, але ще певніший і конкретніший «бурят» зіпсув усю справу. Якби ж то тільки «бурятом» обійшлося, - почне переконувати вас утаємничений персонаж зі львівської маршрутки, - там же загороджувальні загони зі «смершівців»...

Я не стану заперечувати російського чинника, який завзято перешкоджає бодай якомусь перемир’ю на Донбасі. Хіба не в цьому полягає інтерес Путіна, хіба не хаос, на його думку, має перекреслити усі перспективи України? Хаос керований, точковий, тому ефективний.

Але я думаю, що війна давно вже увійшла у фазу, коли на ній заробляють не тільки ті, хто сидить на оборонних фінансових потоках, але й ті, хто сидить у шанцях. Заробляють, - хтось гроші (яких йому не бачити, як власних вух, не трапся оця прикра нагода), хтось – кар’єру, прихильність начальства, а навіть можливість ухилитися від тюрми.

Це – правда, бо війна висмикнула на поверхню чимало осіб, про яких ми з вами ніколи б не дізналися. І навіть не підозрювали б про їхнє існування. Мова не лише про героїв, про справді гідних цього звання, - про них, підозрюю, ми й чуємо найменше. Мова – про віртуальних «полководців», неврівноважених сотників, фейсбучних стратегів, яких примха долі випхала на політичний олімп; про політичне й довколаполітичне закулісся піни, здійнятої небаченим здвигом людської енергії. Чи довго вони втримають нинішній статус кво, якщо війна закінчиться, скажімо, завтра? Куди їм повертатися – до звичних буденних справ, до пошуку заробітку? Це після усіх щедрот і приємних несподіванок, які, мов манна небесна, впали на їхні не надто кмітливі голови?

Рівно ж не забудьмо, що чимало чоловіків зі зброєю до війни справді переймалися проблемами виживання – особистого й родин. Особливо, якщо їх мобілізували із вимираючих сіл, регресивних територій, де сотня гривень є поважними грішми. Тепер ця проблема фактично вирішена, хай у такий, не надто природний, спосіб. Бо заробіток на межі життя і смерті, погодьтеся, м’яко кажучи, не найліпший варіант.

Як ви думаєте, по той бік лінії розмежування є інші мотиви? Якщо, певно ж, відкинути професійних убивць, «диких гусей», різунів Кадирова. Куди повертатися усіляким «гіві», «моторолам» та іже з ними? Після піку «слави», купи грошей, а головне – влади над життям і смертю інших (підлеглих, полонених, пересічних мешканців).

Тож проблема «третьої сили» буде, і, підозрюю, ще довго. Вариво війни доведеться сьорбати не тільки тим, хто його заколотив, але й тим, хто причастився з цього казана. Тим, кому випало спробувати гіркої і водночас п’янкої трутки, сумнівного адреналіну і шансу виборсатися із гнітючої твані  мирного безпросвіття.

Ігор Гулик. Ілюстрація: obozrevatel.com

Ідеї чи персоналії?

Позірний мир, здобрений риторикою засудження колишнього режиму, радше, завершиться черговою війною всіх проти всіх

Так вже трапилося, що вітчизняний політикум схильний об’єднуватися, здебільшого, довкола знакових осіб. Програми, ідеологеми – тут ні при чому. Найвищим досягненням, так би мовити, ідеологічної доктрини в Україні досі була теза: «проти кого дружимо?». Звідси, мабуть, і невдачі, і зради, і макабричні альянси непоєднуваних, звідси – й зачароване коло, яким кружляє країна ось уже два десятки літ…

Негативізм головного догмату цілком закономірно проектується й на ставлення громадян не тільки до влади, але й до власних перспектив виживання, до поглядів на завтрашній день, зрештою, один до одного. Це не політики ділять нас перед виборами на «патрійотів» і «запроданців», це їхня брутальна, озлоблена риторика, – іншої вони й не уявляють, коли йдеться про опонентів, – накидає поведінкові стереотипи для «диспутантів» у маршрутках і в курилках…

Що маємо нині? Маємо гуртування розмаїтих середовищ довкола «лідерів», причому, часто не з метою розумних та конструктивних реформ, а зі страху перед… поразкою, перед переможеними. Хай навіть тією мізерією, яка представлена у парламенті жалюгідними «опозиціонерами», а також розсіяними поміж іншими людьми Льовочкіна та Фірташа. За великим рахунком, проти всіх цих одіозних осіб можна було б застосувати кримінальні санкції, але бажання перестрахуватися перед непевним майбутнім, а також суттєва підприємницька жилка в’яже владу із цими діячами міцніше, ніж резони здорового глузду.

Опозиція ж пробує об’єднатися. І знову ж таки – зі страху. Перед тим, що згадані гальма влади і жадоба наживи окремих її репрезентантів колись поступляться ілюзії безкарності і всемогутності. Тут і політологи зауважують, що позірний мир, здобрений риторикою засудження колишнього режиму, радше, завершиться черговою війною всіх проти всіх. Бо важко віриться, що вариво солідаристських ідей «Батьківщини», популістських штампів Ляшка, невідь-яких переконань комбатів, «округлого всеїдства» «Самопомочі» etc можна переплавити у монолітну ідеологію. Знову маємо «проти кого?». Варіантів не густо: або проти президента, або на зло прем’єрові.

Артхашастра, індійський манускрипт IV століття до Христа, дає формулу «успіху» для нинішнього вітчизняного діяча: «Бажаєш бути великим політиком – знайти, а ліпше створи наймерзеннішого, найжахливішого і найненависнішого ворога з усіх можливих, а відтак блискуче здолай його». Невже ми живемо за законами сивої давнини? Зрештою, здолаєш. А що далі?

Ігор Гулик. Ілюстрація: polit.ru

Хто купався голим?

Слід почекати, і досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами

Наскільки доречними є певні сигнали про неминуче переформатування коаліції, про відставку чинного прем’єра – покаже час. Але вони вже подані, сказані, продемонстровані, а тому спільнота має поживу для інтелектуальних вправ і найбезглуздіших прогнозів. А громадяни статусом дещо вище, не укоськавши поствиборчих емоцій, починають прилюдно оприлюднювати вердикти у справах, де й не «валявся кінь» інституцій, призначених для розмаїтих розслідувань. Креативність навспак змушує нагадати слова єпископа Юзефа Жиціньскі, що вона часто буває синонімом спритності...

Певна річ, брати на віру заяви про небачену навіть за часів Януковича ласість прем’єра та його команди (звісно, не про весь Кабмін мова, бо там є і люди президента), те ж саме, що вірити пророцтвам мольфара. Принаймні, слід прочитати альтернативну Гордієнковій думку, аби зрозуміти усю недолугість звинувачень. Однак поквапливість, з якою Генпрокуратура взялася до проблеми, а також наполегливість, з якою вона (проблема) нагнітається у сесійній залі, дають підстави думати про певну технологічну складову. Зрештою, чому б не припустити, що прокурорів мотивують натяками на бездіяльність їхніх же попередників, а нардепів-активістів простимульовано певними політиками, аби українці стали швидше „соромитися” за свій вибір?

Усі ці „лякалки”, мотивації та стимули утім мають певні сенси. Фобії ми подолаємо швидко, але відчуття дискомфорту і головне власноруч створеної дисгармонії залишиться надовго. Воно загрузне у нашій підсвідомості і є надія, що настільки глибоко та в’їдливо, що наступного разу ми сумлінніше міркуватимемо над кожним аспектом стосунків спільноти та політиків. Мабуть, вони щораз більше скидаються на практику контакту легковірного селюха із битим „наперсником” на міському торговищі... Дехто схильний до ледь не ортодоксальних висновків – мовляв, то наш хрест за гріх байдужості і неперебірливості. Але, думаю, це вже надто, радше, то добра вакцина на майбутнє.

Але нинішній досвід антикорупційної кампанії, люстрацій та іншого штибу речей не вичерпується враженнями перших днів. Мине ще трохи часу, і, як казав успішний американець Воррен Баффет, „розпочнеться відплив, і отоді стане ясно, хто купався голим”. Гадаю, слід трохи почекати, аби переконатися, як досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами, а ті, хто вчора здавався невігласом і ворогом, – пророками.

Але за кожен урок мусимо платити – хто зміною „орієнтації”, хто бізнесом, хто притлумленою думкою, але більшість тих, хто голосував за певних осіб-учорашніх кумирів – небезрозмірною кредиткою свого часу. Того, який уділений кожному, і який, на жаль, не можна продовжити, як, до прикладу, термін президентських повноважень. Влада, без сумніву, змінна, але й ми з вами не вічні. Та й чи всім не бракне терпцю і бажання повернутися на круги своя через кілька літ?

Ігор Гулик.Ілюстрація: anekdot.ru

Тіні забутих проектів

Суспільство втягують в затяжну і галасливу дискусію про скасування/нескасування депутатської недоторканності

Ніхто не боронить нашим політикам розважатися атракційними фантазіями. Йдеться лише про к.к.д їхньої уяви, і про пустку, яка осідає у мізках пересічних громадян після чергових гучних провалів і фактичної безкарності обіцяльників. На своє виправдання у них завжди є чимало аргументів, але, якщо цих фантазерів припирають до стіни, вони послуговуються дуже зручним прийомом, який знаходимо у автора „Людської комедії” Бальзака: „Ми маємо свій касаційний суд – це майбутнє”. Іншими словами, історія нас виправдає, але чи дізнаються учасники „процесу” про її вердикт – то як випаде кожному.

Українське поспільство знову розважається разом зі своїми провідниками. З огляду на певну умовність останнього електорального акту, останні не надто переймаються тим, що подати для перегодованого політикою виборця. Старий товар у новій обгортці, – це все, їжте і не вдавіться. Я не кажу про нафталін чи визначення стратегічного курсу. Маю на увазі цілком прості речі, які в цивілізованому світі розглядають за першочергові, без яких не можливо уявити собі державу.

Але… Суспільство ні сіло ні впало утягують в затяжну і галасливу дискусію про скасування/нескасування депутатської недоторканності. Тепер уже на рівні Венеціанської комісії та Конституційного суду. Але, по-перше, даруйте, в демократичному устрої нової України не сумнівається ніхто, отже, формат, обраний 1991 року, природно передбачає цілковиту і безвиїмокову рівність усіх перед законом. Дотримуймось елементарних стандартів демократії, – і не треба пережовувати банал, не треба тиражувати його, розмазувати біл-бордами чи газетними шпальтами. Я переконаний, що після цього шоу мильних бульбашок, навіть якщо рішення про скасування депутатського імунітету буде ухвалено, його обставлять таким парканом недомовок, гримас і натяків на об’єктивні обставини, що крізь нього не продереться жоден сумлінний прокурор, а тим паче громадський правдолюбець.  А, по-друге, незаангажованість КС, проти семи членів якого висунуті звинувачення у справі про узурпацію влади Януковичем, викликає, м’яко кажучи, сумнів.

Правда, я не цілком згоден з думкою, яка останнім часом мусується серед певних політичних тусовок, зокрема «Самопомочі», що ліквідація недоторканності цілковито зруйнує український парламентаризм. Він уже зруйнований дощенту втіленими у життя експериментами, зокрема, системою, збудованої на партіях-проектах, партіях-„дахах”, партіях-кланах. Якщо ми декларуємо, що демократія передбачає рівність громадян у виборі і рівне право бути обраними, то спробуймо запитати себе, чи може „безпартійна галушка” стати фігурантом поважного списку, не маючи для цього ні зв’язків, ні, зрештою, зайвих мільйонів? Тепер нам натякають на повернення „мажоритарки” на рівень вже зовсім місцевих виборів (до сільських та районних рад). Натякають, не більше. Навіть якщо уявити, що цей давній проект стане реальністю, то діяльність місцевих рад в середовищі поділеної партіями напередодні господарки не під силу уяві найгеніальнішого фантаста. Чим вони керуватимуть, на що впливатимуть? Зрештою, де візьмуть гроші? В коаліційного уряду, сформованого, як не крути, за партійними квотами, який, за нинішньої бюджетної системи, обдиратиме їх, як липку?

Ігор Гулик. Ілюстрація: nnm.me 

Коротке есе про реверс

Жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло

Коли в Україні починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим, хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої, цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло. А ще, – Конституція для народу писалася 1996 року без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення, «батьки» Основного закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж прикладним інструментом для українства.

Сьогодні, коли «взірцеву Конституцію» добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати нові статті та параграфи. Те, що являють народові у процесі підготовки до… підготовки конституційних змін, – не що інше, як біг по колу, радше навіть реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло. 

Хтось береться стверджувати, що усі біди – від незавершеності реформи 2004-го року. Може, й так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого самоврядування (читай по-модному – децентралізації), грунтуючи їх на нез’ясованих, недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів влади? Суть таких сигналів – на поверхні: парламентська республіка зі всесильним прем’єром. Але участь джерела влади у конституційних змінах (всеукраїнський референдум, як те пропонує прем'єр) ховається за лаштунками конституційної комісії фактично на парламентській основі. Не важко здогадатися, хто має більшість у комісії, якою верховодить спікер (людина президента).

Дехто не наголошує на формі державного ладу, пропонуючи народу вилку. Мовляв, в одному з цих проектів має бути представлена парламентська форма правління, в другому — президентська. Змішана модель, мовляв, не годиться, бо вже спробували її. Важливо, аби в результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти зі схожих декларацій, будуть «головним призом» політичних змагань еліт.

Цікавою є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на референдумі, затіяному колись Кучмою, однак через брак голосів не парафована Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для президента з камуфляжем регіонального представництва, що додає контраверсійності у сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.

Якщо додати до усіх пропозицій демократичні «прибамбаси» – референдум, конституційні скарги громадян, народне вето і таке інше, то отримаємо цілком пристойний зразок європейської конституції.

Але чи захочуть українські політики жити за таким регламентом? А головне, – чи ухвалять його?

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com   

Реінкарнація ідей

Політичний ринок сенсів не зазнає докорінної трансформації

Мені видається, що далі, тим частіше ми ставатимемо свідками повернення до життя, здавалося б, забутих речей, які за допомогою політтехнологів наповнюватимуть новим змістом, забувши про старозавітну приповідку про міхи та вино. Хтось робитиме це у намаганні набути іміджу доброго надійного консерватора, які подобаються частині електорату тим, що гарантують життя без революцій та катаклізмів; хтось матиме цілком інші резони, тихо втішаючи себе думкою, що випробуване і результативне один раз, завершиться схожим результатом і тепер. Зиск матимуть і вічні реформатори, – вони показуватимуть пальцем на своїх „архаїчних опонентів”, обзиваючи іх нехорошими словами „колишні”, „сноби” і таке інше. Зрештою, „невісткою” залишиться виборець, чий хрестик чи галочка у виборчому бюлетні на місцевих виборах (якщо, звісно, такі відбудуться) слугуватиме відтак критерієм легітимності одних і об’єктом злоби та кпинів інших. Перші, звісно, будуть переможцями, другі – подоланими, а, отже, опозиціонерами.

Політичний ринок ідей не зазнає докорінної трансформації. Мабуть, навіть не через те,  що продуценти партійних креативів беруть невиправдано високі гонорари за своє інтелектуальне лінивство. Причина, як на мене проста, і вона переконливо свідчить про абсолютну відсутність будь-яких змін у часовому відтинку після парламентських перегонів. Реінкарнація ідей – не від доброго чи злого життя, а від того. що воно не змінилося, що гасла, які видавалися легкими і такими, що надаються до реалізації без особливих зусиль, виявилися непосильними або, радше, популістськими, нереальними, заради гарних слів.

Стовідсотково людей перейматиме ідея соціальної несправедливості, то чому б «Батьківщині» не витягнути із партійних закамарків старий слоган, що за „справедливість треба боротися”. А БПП, перейменований тепер у «Солідарність» – на те він і владний, – аби переконувати громадян про потребу „життя по-новому”. То скажіть, що змінилося під українським небом? Чи банал, який лине з телеекранів, не є прописними істинами, приватизованими на потребу моменту галасливими перекупками від політики? Їхній товар – звичний, знайомий на смак, а, отже, легкотравний, без наслідків для здоров’я і загального самопочуття.

Либонь, тому нові проекти, нові ідеї сприймаються насторожено, їм одразу ж клеять тавро „технологічних”, як це було, до прикладу, з пріснопам’ятними „озимими”. Спроба розворушити самовдоволений мурашник, з цілком визначеними для кожного ролями та обов’язками, щораз зазнає фіаско. Те, що подається як вихід молодої, незнаної досі енергії, яка обов’язково переросте своїх “хресних батьків” і утілиться у поважну силу, хутко перемелюється системою, дискредитується, як у випадку «Самопомочі», м’яко кажучи, негарною опінією залаштункових поводирів. Тому спроби «влити у старий парламентський міх нове вино», скидаються радше клоунаду, не більше. На випаленому, витоптаному політичному полі можуть проростати лише ті, хто „встав раніше”.

Оксана Забужко подала, як на мене, цілковито зрозумілу, але чомусь незасвоєну українством ідею, яка не потребує коментарів і технологічних інтерпретацій. Вона заслуговує на те, щоб стати провідним мотто політичної сили, яка серйозно ставиться до країни та її громадян:  „Спершу йде розуміння того, що треба самому відповідати за своє життя... Потім усвідомлення того, що ті, нагорі, – лише найняті тобою працівники. Такі ж, як сантехнік, електрик чи газівник... За рівнем культури вони не відрізняються від пересічних сантехніків, хоча в останніх, до речі, вистачає здорового глузду, ремонтуючи унітаз, не називати себе елітою”.

То, може, для «життя по-новому» спочатку полагодьмо унітаз?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Ігорь Кійко