Розкоші злиднів

Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада

„Ми працюємо, ви відпочиваєте...” – рекламний телеслоган з присмаком оскоми цілком годиться для окреслення нинішніх відносин загалу і обраної ним влади. Міркую, що лише в поодиноких країнах світу звичною і терпимою є ситуація, за якої працедавець платить найманому робітникові за невиконані завдання, та ще й відпускає його на вакації, знаючи, що той не впорався з найнагальнішими обов’язками.

А ми платимо депутатам, платимо щедро, не рахуючи копійок, не зважаючи на те. що вони не тільки зручно всілися нам на карк, але й бовтають безтурботно ногами.

...Поблизу мого багатоквартирного будинку щонайменше раз на два тижні тече рукотворна ріка. Упродовж кількох літ поспіль з одного й того ж місця вона виринає за подиву гідним графіком, і так само стабільно і систематично аварійна бригада водоканалу бореться з наслідками прориву. Добре всім – робітникам, які сяк-так залатають дірку, керівництву, яке справно „закриває

наряди”, виправдовуючи власну потрібність, керівництву керівництва, яке тішить львів’ян ілюзіями цілодобового водопостачання, не забуваючи при цьому стабільно нарощувати тариф за послуги.

Добре, та не усім. Бо купа грошей для полагодження наперед відомої аварії, не менша купа -- для водних „промокампаній” виймається з міської скарбниці, яку справно чи не дуже поповнюємо ми з вами, з власних кишень.

Здавалося б, що є простішого: раз і назавжди дати лад тій осоружній течі, забути про неї і зосередитися на інших, не менш важливих проблемах. Ан ні! Хто добровільно позбудеться невичерпного джерела статків, знаючи, що цілком прогнозовано і цілком за графіком на вулиці Мідній заб’є джерело прибутку? Скільки таких джерелець у Львові?

Рівно ж і на найвищих щаблях нашої влади. Гра, звичайно, захоплююча, сповнена інтриг, гра, у якій високі ставки і не менш шалені втрати, -- ось сенс щоденного проїдання чотирма з половиною сотнями депутатів наших з вами податків. Тільки з малесеньким нюансом – спонсори цих забав, тобто ми з вами, не маємо до виграшу жодного стосунку. Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада. Платити з поклоном, цілуючи пантофлю, оздоблену до того ж символами, молодкими для „справжнього українця”. Платити, насолоджуючись обивательським відчуттям виконаного обов’язку.

Обов’язку перед ким? Перед тими, хто нас дурить?

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru

Догори дригом

Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”

Уся дивовижність, неприродність і, я б сказав, потворність нинішньої української ситуації якнайкраще прослідковується у цікавих рокіровках ролей не тільки на владному олімпі, але й серед публіки штибом дрібнішої, однак цілком розкрученої і відомої у певних колах та поза ними. Коли йдеться про маневри „важковаговиків”, зміну їхніх політичних орієнтацій, корекцію у підборі партнерів чи симпатиків, – то тут, як мовиться, ми вже навчені гірким досвідом парадоксальної довіри. Загал вже не здивуєш посиденьками президента з коаліцією без втямливих пояснень прес-служби секретаріату на предмет того, що можна робити упродовж прірви часу. Відтак систематичні рукостискання політичних союзників, рівно ж опонентів видаються цілком природними, от тільки Інтернет аж кишить лайкою з уст нинішніх приятелів на адресу один одного.

І прозорі натяки політологів про ймовірний розвал коаліції у парламенті є цілком логічними у такому контексті подій.

Як би там не було, – хай собі стають догори дригом, аби країні від того полегшало. Заспокійливі колисанки про „єдність нації”, є, по суті, артикуляцією підсвідомих рефлексій обмежених владними та бізнесовими інтересами осіб, оскільки єдність для них, по суті, означає узгодження меж, переступати які не вольно, бо це одразу ж спровокує конфлікт олігархічних кланів. Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”.

Але зрощення еліт з метою чіткого розмежування сфер впливу обо’язково залишає за бортом відпрацьований матеріал. Після того, як недавно оголосили у розшук кількох представників вже чинної влади (бо до «колишніх» руки ГПУ так і не дійшли), можна казати, що хвиля реконкісти заторкнула вже і тих, хто був фактично пішаком у великій грі, сподіваючись також на бонуси у разі перемоги. П’єр Манан написав про це доволі чітко: „Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить”. Нам не розходиться про різних „гнаних” постмайданною владою; нині цілком ймовірно припустити, що вони стануть не тільки мучениками в очах свого електорату, а й героями. Нам розходиться на бумерангові, який обов’язково вдарить пересічного обивателя, який свого часу сподівався, що його руками та його емоціями буде змуровано фундамент нової України. Досі його самолюбство тішили міфами про „початок відліку української історії” з Майдану, плекаючи у його мізках гординю рятівника вітчизни, викреслюючи цілу епоху попередніх революцій, – Помаранчевої, „гранітної”, „постпутчівської”. Тепер йому вказують на його місце у кутку, на звичній кухні. Заради консенсусу еліт. Але „суспільства консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де „про все можна домовитися, місця для істини немає ніколи”.

Але є одна річ, яка ламає веселкові плани тотального порозуміння і консенсусу. Це акурат інтереси тих, викинутих зі змови, тих, кому важить на власному благополуччі, і хто розглядає черговий владний пасьянс через призму особистих катастрофічних наслідків. Українська демократія, хай молода і зелена, все ж будувалася на підвалинах не законів чи статутів, а на значному елементі анархії, вседозволеності. А, отже, на відміну від „цивілізованих демократичних режимів” вона є надмірно плюралістичною і фактично некерованою. Тож цілком логічним є спротив конвергенції з боку тих, кого не взяли або хто не вважає за потрібне бавитися у сумнівні ігрища. Їм намагаються нав’язати страхітливий, на думку політтехнологів імідж руйнівників і радикалів, однак протестний елемент тільки додає їм драйву і множить лави прихильників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru