Що означає
ветувати закон про визнання ОУН-УПА?
Минулого тижня пролунало дві заяви, які, - на перший погляд, усупереч
логіці, - корелюються одна з одною. Перша з них не дивує ні авторством, ні
суттю. Йдеться про Сєргєя Лаврова, керівника зовнішньополітичного відомства
Росії, про те, що Україні не варто навіть заїкатися на предмет унітарності і
обов’язково ставати федеративною державою, і про те, що київська влада мусить
відмовитися від політики «українізації». Риторику Лаврова можна було б
пропустити мимо вух, оскільки цей персонаж взагалі з розряду комічних. Утім,
статус мовника вимагав у будь-якому випадку реакції певних українських
інституцій, однак її ми так і не дочекалися. МЗС Клімкіна обрав напрочуд
інфантильну тактику, хоча, як на мене, йдеться про втручання у внутрішні справи
суверенної України.
Ще раз кажу, - заява Лаврова не вартувала б і виїденого яйця, якби кілька
днями по тому в інтернеті не вигулькнув дивно-макабричний документ, підписаний
десятками буцімто авторитетних закордонних «учених» із закликом до Порошенка
ветувати закон, яким нарешті визнається ОУН-УПА. Петиція є направду дивною,
навіть з огляду стилістики і граматики (тут, звісно, зацікавлені можуть перевести
стрілки на несумлінних перекладачів). Панове підписанти, однак, не є
оригінальними у сенсових мотиваціях. Вони апелюють до сумнівної «світової
практики», «загальнолюдських цінностей», натякають на певні проблеми, якщо
президент не дослухається до їхнього «голосу здорового глузду». Мовляв, не
можна ось так, назагал, глорифікувати «цинічних бандерівців», мовляв, за це на
Україну образяться справжні демократи, ліберали, не кажучи вже і про… поляків.
Останні, до слова, спростували схожу перспективу, зокрема президент РП заявив,
що діалог ускладнився, та справа ходить про дні минулі. Зрештою, вчора Гжегож Схетина,
керівник МЗС Польщі розставив всі крапки над «і»: «Заявляю категорично, що ми
не вважаємо загрозою недавне ухвалення українським парламентом чотирьох законів
про історичну політику».
Апель специфічного науково-історичного «бомонду» нагадав мені роман Мілана
Кундери «Безсмертя», у якому зовсім побіжно змальоване ставлення ліберально
налаштованої інтелігенції Заходу до так званої проблеми прав людини. Ліві,
ліберальні і взагалі витончені та принципові інтелектуали, які ще вчора
глорифікували сталінський режим, зауважили проблему «прав людини» (і нації
теж), щойно побачили звільненого з ГУЛагу Солженіцина у кайданках. Відтак це
грайливе словосполучення почали вживати у найнесподіваніших випадках і з найнепевніших
приводів, таким робом спотворивши його суть. «Права людини» стали синонімом
«бажань людини»: «хочу верещати серед ночі на міській площі» тепер слід було
читати як «право верещати на площі»…
Та повернімося до логопедичних ініціатив Лаврова. Його захцянка припинити
«українізацію» стала, мабуть, своєрідною шпаргалкою для десятків «авторитетів»,
які підписалися під петицією до Порошенка. Бо що означає ветувати закон про
визнання ОУН-УПА? Рівно те, що й прислухатися до порад Кремля припинити
«українізацію», тобто вкотре погодитися із імперською версією Другої світової
війни, у якій нацизм виступає у ролі рафінованого зла, а його близнюк –
комунізм-сталінізм – білим і пухнастим визволителем людства. Зволікати з
визнанням борців за незалежність – значить, вибивати грунт, позбавляти
мотивації тих, хто сьогодні на фронті захищає цю незалежність.
Ті, хто вимагає від президента ветувати цей резонансний документ, направду
заслуговують на метафору Алєксандра Нєвзорова, який називає певну категорію
істориків «рефлораторами». Вони хотіли б повернути сталінізмові утрачену цноту,
переклавши провину за війну, репресії, терор на звичних цапів-відбувайл,
зазвичай, із поневолених Кремлем народів.
Що не день, то більшає тих, хто, працюючи під прикриттям розмаїтих науковців,
експертів, політологів, просто «авторитетів», по суті справи легалізують себе у
ролі корисних ідіотів Путіна. Що не день, то список тих, хто вибудовував кар’єри, реноме, суспільну значимість за гроші Росії, стає
довшим. Ще трохи, - і українці уповні зрозуміють давнє прислів’я: «Не все золото, що блистить».
Ігор Гулик.
Ілюстрація: liveinternet.ru
