Ностальгія правди

Я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити

Томас Ворд, – один з небагатьох авторів закордоння, які адекватно сприймають те, що відбувається на постсовєтському терені. Збоку, можливо, воно видніше, але, зазвичай, те, що почитуємо у навіть серйозних і аналітичних виданнях, разюче контрастує з реальністю. Ворд, натомість, схильний робити висновки, тільки "торкнувшись руками" того, про що пише.

"Смерть країни, – як це не дивно звучить – починається не зі смерті народу, що тягне цю країну, як баржу широкою рікою… Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього ще жахливішої у своєму відчайдушному хамстві".

Я не знаю, яких незбагненних трансформацій зазнає сумління осіб, які зважуються на нелегкий шлях перебування у владі. Але те, що ми бачимо і чуємо під час їхнього кандидування на посади, і після початку їхніх каденцій, – не до мого розуміння. Я можу втямити, якого велетенського тягаря беруть ці люди на свої рамена, але я хотів би передбачати, що вони свідомо розраховують саме на таку голгофу, а не на розважальну програму тривалістю у п'ять років. Ніхто, навіть найретельніший статистик, не дасть вам чіткої відповіді на те, скільки людей рвуться у чиновницькі кабінети, переслідуючи при цьому лише шкурні інтереси. Поза тим, особисто знайомий з тими, хто не дає підстав казати про тотальну меркантильну мотивацію. Їм не позаздриш, бо, як це не парадоксально, задля втілення своїх цікавих і потрібних проектів, вони тихо конформують з корупцією, брехнею і невіглаством.

Відверто кажучи, мені байдуже, хто обійматиме ту чи іншу посаду будь-якого рівня. Я, – громадянин, – у цьому випадку взагалі хотів би оперувати не конкретними прізвищами, а абстрактним поняттям "держава". За умови, коли воно, це поняття, вписуватиметься у загальноцивілізаційні визначення такого собі сервісного центру надання якісних послуг замовникам – платникам податків.  За умови, що "державний сервіс" не буде схожий на наші туристичні фірми-одноденки, будівельні піраміди й інші казна-які винаходи вітчизняних кулібіних від підприємництва.

Одне слово, я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити.

Приятелі з-за кордону переконують, що українці мають звикнути до такого стану речей, за яких скандали і владні атракції – явище повсякденне і нудне. Однак, як переконати у цьому пенсіонера, якому, вочевидь, не випаде чекати двісті років на торжество демократії американського взірця? Він хоче мати патерналістську владу, яка б дала йому вільно дихнути бодай тих кілька років, що йому залишилися. Саме задля такої влади він ладен мерзнути на майданах, рвати горлянку і йти на штурм.

Як переконати школяра, який з маленького геть не шанує науки, бо ледь не половина його класних друзів байдикують донесхочу, адже дванадцятки

 у щоденниках їм гарантовано батьківським гаманцем?

Як переконати недужого, що лікар, який відверто зазирає до його кишень, робить це не з доброго дива, а тому, що йому доводиться також платити колегам за своє здоров'я?

Для того, аби переконати увесь цей загал, мабуть, не варто майбутнім владцям виголошувати несусвітніх утопій, ставати сторчма, вдавати з себе героїв. Слід, вочевидь, просто покласти собі за принцип не лукавити навіть в дрібницях, не ховати у шухляду "незручні папери", не годувати іміджмейкерів. Жити по совісті, правда, совісті довиборчого зразка.

Ще раз до Томаса Ворда: "Час недороблених героїв набагато мерзотніший, ніж час, коли героїв нема взагалі".

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про нас

З атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”

Коли природі стає сутужно з теплом, і вона розщедрюється хіба на багрянець як сурогат сонця, ми намагаємося шукати його в оселях, дещо покинутих на літо, зневажених перед спокусами цієї благодатної пори. І з подивом з’ясовуємо, що навіть серед домашнього затишку нас намагається діймати політика, так ніби їй не досить мітингів під палючими променями сонця чи замало місця на всеньких парканах, звідки намагаються зазирнути в очі перехожих її знайомі обличчя.

Дивна все-таки річ, – попри здоровий глузд і доволі багатий життєвий досвід, ми віримо багатьом політикам, яким і віри йняти не слід. Якщо б це був пересічний громадянин, сусід, знайомий і кілька разів поспіль ми діставали б од нього такі уроки легковірства, погодьтеся, його прізвище давно б було викресленим з усіх записників, а при випадковій зустрічі ми навряд чи подали б йому руку. Йдеться навіть про дріб’язок, – борг в три гривні, ще якісь несуттєвості.

Чим же беруть ті, кого між виборами ми згадуємо „незлим тихим словом”,  на кого тицяємо пальцями, бажаючи окреслити винуватців усіх бід та нещасть? Невже своїм знанням того, як нам живеться, невже прагненням змінити щось у цьому світі? Бо сумнівно, що дешеві „сувеніри” зваблять нині когось, окрім викінченого люмпена, на тлі очевидного здорожчання всього і вся.

Міркую, що є кілька причин, з яких відтак формується влада, те, що маємо у її коридорах та затишних бюрках. Перша і, мабуть, найнесуттєвіша: з атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”. Але, виявляється, не кожен обов’язок є адекватним відповідальності. Обов’язок необміркований, незважений, а тому, безвідповідальний, скидається на вчинок вояка чи правоохоронця, який заповзятливо виконує первинно незаконний наказ. Він має цілковите право відмовитися від такої місії, однак для того, аби вчинити це, треба докласти зусиль, ризикувати зіпсутими стосунками з начальством, кар’єрою, добробутом родини. А так, – усе за правилами, усе, як в статуті. І совіть буцімто чиста, хоча...

Ця маленька причина натомість приховує поважний підтекст: загальну упевненість, що хто б не дістався влади, однаково нічого не змінить. А, отже, голосувати можна навпомацки, куди палець ляже.  А чим обертається такий вибір, – відвертими „бандюками” у парламенті, схильними до клептоманії типами, ласими до слави популістами.

Другий момент, який рельєфно видається на загальному тлі, – внутрішня потреба спільноти мати офірного цапа. У вітчизняних реаліях це мало б бути ціле стадо рогатих, відсепароваване від решти в окремий загін, який асоціюється з відомими будівлями на відомих вулицях. Власне кажучи, ситуація з колективними „відповідачами” не є надто зручною, загал звик до одноосібної офіри, а тому й досі час од часу чуємо тугу за президентською республікою, коли знаємо, кому дякувати, і кого ганити, і це знання перетворюється у стійкий стереотип, втілюється в конкретну особу, якій можна писати усе, що запрагнемо, навіть скарги на продавця за овочевою лядою. Причому, отой папірець „на село дідусеві” ми розглядаємо як виконаний обов’язок, на якому вичерпується наш потенціал впливу на владу. Важливо, що не отримавши жодної відповіді, у ліпшому разі – відписку, ми матимемо нагоду місяцями обговорювати у ближньому колі несправедливість та бездушність обраних нами ж владців.

То чому ж ми ховаємося від політики у затишних домашніх кублах: Чи не від власних помилок, від того, що справді зазирає нам у вічі, – наслідків нашої недбалості, моральної неохайності та. якщо бажаєте, неперебірливості? Може, ми втікаємо від самих себе?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb