Усі больові
точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для
сучасного меркантильного світу
Чому жодна з гучних, на перший погляд, подій не знаходить такого розголосу,
як, до прикладу, намір української влади вшанувати мільйони загиблих в часи
Голодомору або ж ще недавно – рішення про остаточну декомунізацію? Чи це просто
так видається нам, в Україні, чи, направду, світові нічим більш захоплюватися
чи обурюватися, лише нашими внутрішніми справами?
Якщо питання – у першому вимірі, то справи кепські. Українці потрапили у
замкнене інформаційне поле, вони пережовують інтерпретації вітчизняних медій, і
навіть світовий розголос про наше буття подається вже препарованим київськими
чи містечковими редакторами. Але уважати так немає чи майже немає підстав,
оскільки навіть після вимкнення російських телеканалів у пересічного громадянина
залишилося ще купа джерел інформації з-поза меж України.
Але направду, мабуть, відповідь слід шукати у другому варіанті постановки
питання. Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є
незвичними для сучасного меркантильного світу, суспільства споживачів і
циніків. Вони повертають спільноту до пронизливо людських за своєю суттю
категорій добра і зла, моралі і ницості, до високих злетів духу і незмірних за
глибиною розпачу маленьких трагедій. Це вам не гламурна картинка голлівудського
фільму про Другу світову, це – відкрита рана, сльози над якою не потребують
гліцерину в очах акторів. Це, якщо бажаєте, вимір дистанції, що пролягла поміж
нами і довкіллям, враженим глобалізацією. Це – наш хутір, з якого ми не
вибралися досі, це – свята наївність аборигенів, яка вражала своєю
безпосередністю „цивілізованих” колонізаторів.
Інші народи вже давно „народили” своїх героїв, ми ж лише починаємо
презентувати своїх, справжніх. Інші у незапам’ятні часи перемололи в свідомості
жахи середньовіччя, залишивши нащадкам відкореговані легенди. Наша „чума” поруч
– якихось неповних сто літ тому, і переказів про неї катма, оскільки майже всі
дотеперішні оповідачі завершували, зазвичай, Сибіром. А народження нових героїв
та нових легенд завжди непокоїть комфортне і спокійне життя інших, забирає у
декого сон, у декого – надії на спокійну старість, у декого – вироблений упродовж
літ імідж пристойності. Тому й реагують на українську воскреслу пам’ять не завжди доброзичливо й адекватно. Тому й
намагаються кпити з неї, забуваючи, що той, хто насміхається над минулим, – або
ідіот, або викінчений негідник.
І хай ця влада – невправні державні менеджери. Перетнувши межу неповернення
до забуття історії народу, змусивши світ прислухатися до Києва, вона піде. Але
одного кроку більш ніж достатньо, аби залишитися в тій минувшині назавжди.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: vk.com
