Проблема сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних
З яким же ентузіазмом користувачі соціальних
мереж товчуть воду у ступі на теми запровадження/незапровадження воєнного
стану. З яким натхненням численні публіцисти, що навіть віддалено не відчули
усіх принад армійського побуту аля совєцька армія, критикують владу за те, що
вона не здатна поставити українське життя на «мілітарні рейки».
Між тим, що одні, що інші якось мимохідь
забувають про те, що лище щойно чверть століття тому Україна вийшла з «казарми
соціалізму» (метафора не моя – Франкова), і що за цей шмат часу нам так і не
вдалося потрафити реконструювати своє помешкання під, - хай вже не європейське,
- просто нормальне житло. Що вдієш, ще Ющенко колись зауважив: «архітектори у
нас звикли будувати тільки казарми».
Проблема «казарми» все ж, сягає значно глибших
пластів – не тільки історичних, але й ментальних. Я не кажу вже про майже
чотири століття бездержавності та режиму окупованої території, які довелося
пережити десяткам поколінь. Звідси, мабуть, не тільки постійне озирання на
державні структури, бо вони, як зазвичай, за окупанта, не надто толерували
інтереси тубільців. Звідси, – і довга пам’ять про кривди, завдані чужинцями,
яка із часом трансформується в ідею-фікс, в постійне відчуття образи, яке,
власне, у нинішніх умовах не має перспектив реалізації.
Недавно у Хорватії мене вразила відповідь гіда
на не зовсім коректне, мабуть, запитання. Я поцікавився, як нині пересічне
громадянство ставиться до усташів, що їх тітовський режим разом із совєтськими
учителями вважав за колаборантів. «А ніяк, – почув я. – Влада просто
дистанціювалася від одних (усташів) та інших (учасників комуністичного
підпілля). Ніхто нікому не боронить шанувати своє, за умови, коли вони не
заважають одне одному». Може, це і є виходом з ситуації, що склалася в Україні
у стосунках між учасниками національно-визвольного руху та колишніми
червоноармійцями? Тим паче, що онуки і тих, й інших тепер воюють на Сході проти
спільного ворога. За поодинокими винятками, звісно…
Там же, у Хорватії, довелося бути свідком
відзначення роковин визволення від сербської окупації початку 90-х. Що цікаво,
– ніхто не влаштовував феєрверків та військових парадів, ніде я не почув слів
ненависті до сербів. А, здавалося б, минуло всього півтора десятка літ, рани не
загоєні, могили свіжі. Та, мабуть, у них, хорватів, є цілковите розуміння
справжнього перебігу подій, наголошу, – власне розуміння, а не накинуте кимось
із боку, мабуть, вони чудово усвідомлюють, що війни, як правило, розв’язують
політики, а тому цілком толерантно й терпимо ставляться до пересічних сербів,
які приїжджають на тутешнє море.
Мабуть, справа не лише у «казармі», справа у
тому, як облаштувати цю казарму, добре усвідомлюючи самому і даючи про це знати
виборцям, що вона – то тимчасове житло, доки на цілком новому фундаменті не
постане сучасний котедж. Саме цього бракує нам з вами. І не тому, що ми якісь
особливі. Просто тому, що ми – люди.
Насамкінець процитую Прохаська, хай навіть мене
звинуватять у тому, що роблю це надто часто: «Теперішнім поколінням за життя не
буде так добре, як ми собі понавигадували. Але цілком може стати настільки зле,
що про таке навіть не думали. І нічого несправедливого у тому не буде, бо
справедливість – лише одна із сотень обставин для історії. Настільки незначна,
як і те, в який спосіб закінчуються поодинокі життя у той чи інший час».
Ігор Гулик. Ілюстрація: kasparov.ru
