Не слід
вимагати зайвої екзальтації від споглядання патріотичних шат чи виконання
національного славня у тих, для кого ці речі ніколи не були забороненим плодом
спокуси, юнацькою мрією, для кого вони – звична риса буденності
Усі ми, зрештою, збирачі колецій, – хто надає перевагу метеликам, хто
кохається в артефактах, когось приваблюють брязкальця минулих епох... Та за
великим рахунком, у кожного з нас, і у всіх разом є своя приватна колекція успіхів,
рівно ж як і невдач.
Вона живе у нашій пам’яті, зрідка у пам’яті цілої родини, позаяк навіть
з-поміж найближчих осіб тяжко надибати когось, хто б ідентично оцінював наш
власний, приватний досвід. На відміну від публічних збірень, ми намагаємося не впускати
до своїх колекцій сторонніх екскурсантів, позаяк боїмося кпинів чи необережно
різких оцінок свого набутку. Приватна колекція на те й приватна, аби захищати
її, як того вимагає написаний закон, втім, і міркування самобезпеки.
Дещо зі своїх коштовностей ми намагаємося передати своїм дітям, однак,
багато чого вони просто викинуть у сміттярку, вважаючи архаїкою, непотрібним
мотлохом чи давнім забобоном. Скажімо,
чи цікавитиме нащадків наш мілітарний досвід? Або ж кого зацікавлять набуті
нами знання виживання в умовах совєтського дефіциту, нехитрі прийомчики
вистоювання черг чи дріб’язкова пиха від знайомства з директором найближчого
гастроному?
Через кілька років нове покоління з подивом розглядатиме світлини, на яких
зафіксовано одухотворені лиця, і ще з більшим нерозумінням з’ясовуватиме, що
джерелом цих шалених емоцій було підняття національного стягу чи день, коли
„останній совітський солдат перетнув наш кордон”. Поза тим, так було, на світлинах – ми з вами,
наївні, трохи сентиментальні, зате щасливі...
Тут не йдеться про тотальний конфлікт поколінь, справа полягає у
природнішому й непоборному – плині часу. Коли 24 серпня на площі перед Ратушею
збираються міські депутати і щодругий з них уважає за потрібне надягти
вишиванку з нагоди свята, – поміж себе вони почуваються комфортно і впевнено.
Та варто натовпу обранців вийти із сесійної зали і розсіятися у нетрях
львівських кнайпочок, – вони, без сумніву, відчуватимуть на потилицях дещо
іронічні погляди молодших відвідувачів. Так матеріальні артефакти приватних
колекцій перетворюються на атрибути шароварщини у сприйнятті не надто вишуканого,
з точки зору патріотів, загалу.
Міркую, нема на те ради. Не слід вимагати зайвої екзальтації від
споглядання патріотичних шат чи виконання національного славня у тих, для кого
ці речі ніколи не були забороненим плодом спокуси, юнацькою мрією, для кого
вони – звична риса буденності. Безумовно. вони також знайдуть місце серед
приватних колекцій цього, не обтяженого проклятим минулим, покоління. Можливо,
не найчільніше місце, як би того хотілося нам, але вони неодмінно не
загубляться серед інших експонатів.
Сплине ще кілька років, і нинішня атракційна риторика влади з приводу
„національного примирення” виглядатиме як невдалі жарти або ж історичний
оксюморон. Покоління тих, кого гаряче бажали примирити, відійде у ліпші світи,
а їхні онуки змушені будуть жити з онуками захисників протилежної барикади, і
навряд чи комусь з них спаде на думку оцінювати свого сучасника за позицією його
предків. Аналіз генеалогічних древ, – заняття захоплююче, та навряд чи
прикладне. Таке життя з його селекцією приватних колекцій. З його ревізією
учорашніх цінностей. З його невблаганними вироками і не завжди бажаними
оцінками давніх подій.
– Що трапилося з ним, –
перепитує у мене знайомий, цікавлячись долею одного спільного колеги, з яким оббито
пороги не одного львівського ганделика. – Чому він став таким: скільки не
телефоную, навіть слухавку не бере?!
Просто у нього своя приватна колекція. Він подався у владу, перед тим
прокрутеливши серед бізнесюків кілька років. Просто він колекціонує купюри. То
його особиста справа...
Ігор Гулик.
Ілюстрація: operkor.wordpress.com
