Дидактизм Порошенка
не є простим струсом повітря, глядацька аудиторія, добре усвідомлюють, що у нього
кишені – дуже вагомі й однозначні аргументи залякування
Схильність до політичного маневру, притаманна Петрові Порошенку і позірно
втілена у розважливості та округлих фразах "ні про що", знайшла своє
виразне втілення під час перемовин довкола «децентралістських» поправок до
Конституції. Нині, коли у тривалому та виснажливому процесі поставлено бодай
проміжну крапку, можемо порівняти цю дискусію з нецікавим у сенсі глядацького
інтересу поєдинком двох боксерів однакових категорій, але різних стилів. Порошенко
вимотав партнерів своєю "тягучою манерою" артикуляції вимог,
маскуванням поступок складнопідрядними конструкціями, видаванням власних
намірів за щирі мотиви опонентів. Інформаційний супровід дійства у Верховній
Раді смуту у головах невтаємниченого електорату, руйнуючи і водночас живлячи
надії по обидва боки недемонтованих від березня барикад.
Як на мене, основний месидж Президента, який, можливо, не надто рельєфно
вчувався у зливі слів, полягав не стільки у потребі змін, а у спробі привести
до тями представників різношерстної національної еліти. "Еліти" у
даному контексті аж ніяк не у манірно-естетському визначенні, а у сенсі
впливовості та авторитету. Гадаю, не даремно відтак з’явилося офіційне відеозвернення президента, у якому він,
на додачу, ще раз звинуватив опонентів у нерозумінні правил гри.
Президентський сеанс привселюдної дидактики містив чимало складових, і
серед них головною була акцентація на відповідальності політиків, які волею
Провидіння і виборців опинилися на кіпці влади. Опоненти, що поза очі дозволяли
собі переступати межу, за якою набувають чинності статті Кримінального кодексу,
перед, либонь, усеукраїнською аудиторією мусово гамували амбіції і, хто ліпше,
хто гірше, грали ролі поважних державних мужів. Президент став модератором, і
на правах такого, дозволив собі значно прозоріші і недвозначні зауваги, аніж
зазвичай, скажімо, у традиційних зверненнях до укрнароду, які властиво вже
ніхто й не слухає.
Не слід також забувати, що дидактизм Порошенка не був простим струсом
повітря, глядацька аудиторія, добре усвідомлюють, що у нього кишені – дуже
вагомі й однозначні (кожен осібно) аргументи залякування. Не даремно дехто вже
почав звичну пісеньку про те, що глава держави вдається до тиску і буквального
пресування, – звичні до силового вирішення власних проблем (бізнесових і
політичних) вони були заскоченими тим, що й гарант здатен виступити з позиції
сили.
Мушу зауважити, що президентська команда усіляко загострювала сепарацію ухвалення
змін від інших, не менш суперечливих і драматичних чинників процесу – контекстом
були заворушення у Закарпатті, російська орда на кордонах і перемовини
«нормандців». А ще – перспектива місцевих виборів. Як би не вуалювала
президентська команда справжніх намірів свого патрона, але йому вкрай важливо
задовольнити очікування свого електорату. Я чомусь не схильний вірити, що в
умовах нової кампанії з’являться якісь потужні
сторонні сили. Хоча є надія, що жовтень 2015-го поверне до тями надто амбітних
чільників головних фігурантів коаліції, випарує з їхніх мізків ілюзії і
наполеонівські плани.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій
Журавель
