Ця дивна, дивна війна...

Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами

Я – не стратег і особливо не цікавлюся воєнною історією. Тим паче, не маю звички писати про те, чого не бачив на власні очі або ж не прочитав у джерелах, які особисто в мене викликають довіру. Тому у нинішніх нотатках ви не знайдете аналізу тактики наших підрозділів, критики на адресу Генштабу чи Головкома. Просто через обставини, які склалися на східному фронті, гадаю, варто висловити певні міркування пересічного громадянина, які, можливо, комусь видадуться банальними, а комусь – такими, що «проти шерсті»...

Отже, після неймовірної какофонії повідомлень про наступи і дефензиви у районі Донецького аеропорту, від яких не варто було очікувати іншого, лише каші у головах тих, хто невтомно моніторить фейсбук чи новинні стрічки, учорашні вістки про чергову російсько-терористичну атаку комусь видалися неймовірними. Ба більше, - левова частка диванних воєначальників розродилася вереском на кшталт «всьо пропало», «на гілляку Муженка, Порошенка (потрібне підкреслити, список відкритий). І майже ніхто не зауважив однієї обставини – «мінський формат» переговорів, ця ганебна (але заради істини – вимушена) сторінка вітчизняної дипломатії, вже не повернеться. Тобто, іншими словами, на мою скромну думку, Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами.

Як це не парадоксально, але для того, аби переконати фрау Меркель, мсьє Олланда та іже з ними в доцільності загальноприйнятої практики (з терористами переговорів не ведуть), Порошенкові варто було продемонструвати у Давосі зрешечений осколками фрагмент волноваської маршрутки. Лише після цього, а ще – на хвилі #Je suis Charlie, #Je suis Volvovakha канцлерін у тому ж таки Давосі розповіла відсутньому, але всевидяшому ВВХ все, що про нього думає. Не тільки вона, але й уся Європа.

Це Меркель прозоро і ясно натякнула усіляким пацифістам Старого світу, що армії ДНР/ДНР є чи не найчисельнішими на досі мирному континенті, наголосивши при цьому, хто живить цих терористичних монстрів.

Особливо вражаючим виглядає пасаж-алюзія з Будапештським меморандумом: "Яка країна буде готова слідувати прикладу (України) і відмовитися від ядерної зброї?.. Бачачи, що сталося в Україні, така країна вважатиме, що відмова від ядерної зброї зробить її слабшою і вразливішою перед нападом такого роду".

Ви можете скептично посміхатися: мовляв, все це вже було. І «глибока стурбованість», і «останні китайські попередження». Не сперечатимуся: було. Але ще півроку тому такі словесні пасажі видавалися і Путіну, і, до слова, нам з вами, пустопорожньою грою слів, і аж ніяк не перепоною для російської агресії. Нині ж, коли відлік виживання російської економіки під пресом санкцій пішов на тижні, жорсткість позиції Меркель означає лише одне: Європа має намір зруйнувати путінську імперію остаточно.

Даремно, ой даремно, ВВХ дозволив своєму вірному псу Кадирову збирати помпезні віча під гаслом  #Я – Куаші. Дмітрій Биков вважає, що «якоїсь миті – боюся, вона вже прийшла, – Путін не зможе стримувати сили, розбуджені ним же для зміцнення власної влади».

Примара ісламістської загрози втілена нині у небачених досі військових патрулях на вулицях голландських, французьких, німецьких мегаполісів та містечок, і тамтешній обиватель без вагань дістане із заначки кілька сот євро, аби його уряди зробили ЩОСЬ заради повернення звичного спокою. А наступ Путіна на українському фронті тепер, після кадировської фронди, для європейських рантьє і бюргерів безпосередньо асоціюється з ординською навалою сучасних варварів.

У Кремлі, переконаний, розуміють, що небажана розв’язка – справа часу, причому не такого вже й тривалого. Тому гучне брязкання зброєю на Донбасі, концентрація небувалої кількості війська поблизу українського кордону має сприйматися українством не тільки як загроза (це – природно), але й як ознака агонії московського карлика, який почав викладати на геополітичний гральний стіл останні карти.

Тому мусимо вистояти. Зрештою, «кіборги» утримували Донецький аеропорт 242 дні. Путін і його кліка стільки не протягнуть.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  news.bigmir.net

Загортання у папірці

Коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян?

Тут голова парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський поділився з громадою страшною державною таємницею. Мовляв, усі рішення про запровадження воєнного стану готові, підписані і запечатані у конверти. Гадаю, для надійності для них слід було б ще й винайняти броньовану комірку в одному зі швейцарських банків… Так, аби не було спокуси у певний емоційний момент розірвати пакети і оприлюднити.

Проблема, як завжди, не в тому, що ретельно ховають за сімома замками наші управителі. Проблема в тому, що їхні таємниці насправді є секретами Полішинеля, що все більш-менш притомне суспільство вже майже рік волає про потребу запровадження воєнного стану, ба більше, - живе за законами цього стану, незважаючи на їх фактичну відсутність.

Міркую собі, коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян? Адже, у принципі, їм за статусом належить вести кудись, бути провідниками, а не банальними фіксаторами того, що вже відбулося. Коли, урешті-решт, нагальна потреба моменту превалюватиме у свідомості урядників над потребами власних кишень і особистого комфорту? Коли Україна стане самодостатньою не тільки у сенсі активності і жертовності громадянського суспільства, але й у сенсі якості своєї влади?

Нам пояснили, що, мовляв, статус країни, яка воює, унеможливить допомогу з боку Міжнародного валютного фонду. Але при цьому сором’язливо загортають у ті ж папірці відповідь на запитання, куди скеровано фінанси закордонних благодійників, що вже надійшли в Україну. Чому, питається, за мільярди, зібрані українськими волонтерами на потреби війська, ми зараз помпезно одягаємо наших солдатів у канадські однострої? Чому десятки швейних фабрик, цехів українського середнього класу досі шиють сукні з давальницької сировини французів і німців, - у ліпшому випадку, в гіршому ж – виживають, а державного замовлення на ті ж однострої ніяк не діждуться?

Практика загортання у папірці бід і проблем країни вигідна тим, хто вкотре вирішив скористатися своїми владними статусами і повноваженнями. Причому асортимент цих «фантиків» просто таки вражає. Найяскравіший з них – жупел війни. Мовляв, мусимо затягнути паски, вижити, віддати останню копійку, бо ж – війна. Самозрозуміло, - війна. Але вона аж ніяк не заважає успішно робити шалені гроші тиловим щурам, купувати екстралюксусові вілли на заморських пляжах слідчим генпрокуратури, не відмовляти у вишуканому меню для офіційних прийнять тощо…

Ще один ефективний папірець – заклики відмовитися від критики влади. Що може знати пересічний посполитий про стратегічні задуми, хитромудрі схеми, залаштункові домовленості? Хай краще ковтає те, що йому пропонують офіційні джерела, і смирно очікує результату. Та біда у тому, що від того результату, зазвичай, трапляються розлади шлунка, а вчорашні заклинателі і краснобаї вкотре розводять руками, пояснюючи, навіть не опустивши очей: хотіли, як ліпше, а вийшло, як завжди.

Так загортання у папірці того, що слід артикулювати з усією відвертістю і прямотою, породжує в Україні два міфи. Перший: про «реформаторів» у владі; другий – про те, що нічого в нас не змінилося. Перший культивують ті, хто править державою, другий – ті, ким намагаються керувати. Рано чи пізно фантики розвіються з вітром, відкривши правду. Тоді, як казав Єжи Лєц, зіткнення міфів набуде виразно реальних рис.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Олег Локтєв