Андрій Мацяк у програмі "Профілі" з Ігорем Гуликом

Андрій Мацяк, генеральний директор театру ім. М. Заньковецької:

«Моментально я реагую на хамство, я реагую на крайню нелюбов до своєї професії, вкрай ненормальне ставлення до театру, в якому я працюю, тоді я реагую моментально і тут розмов не може бути»

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Олександр Фільц у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Олександр Фільц:

«Дуже по-різному переносять люди часи на війні. На війні хтось наживається, хтось страждає, хтось політику робить, хтось сходить зі сцени після війни, хтось виступає на сцену історії… Ну, тобто то такі трошки буремні часи…»

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Така різна обраність

Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі

Томас Гоббс – видатний англієць, якого вважають одним з перших теоретиків лібералізму, вважав, що для досягнення миру кожна особа має відмовитися від необмеженого права на все. Ця відмова може бути втілена у відречення або ж передачі прав однієї особи іншій, що, по суті, є передумовою створення держави. Відтак добровільно позбавлені прав, висновує Гоббс, мусять погодитися з тим, що "суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить".

Власне, за століття, які минули після цього висновку, спільнота вже звикла до такого стану справ, тієї позірної рівності позбавлених важелів державного впливу. Позірної тому, що окрім бажання влади ("Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною…" – П'єр Манан), є інші критерії суспільного побуту, які перетворюють цю рівність на евфемізм – гроші, зв'язки, опінія тощо.
Поза тим, люди, яким вдалося реалізувати "бажання дедалі більшої влади", перебуваючи у колі обраних "щасливців", відверто ігнорують звичаї і традиції середовища, з якого вийшли. Годі говорити про рівність владоможців, за умов рівності вони б стали сірими й однаковими в очах загалу, а, отже, не змогли б пояснити ні собі, ні іншим обраність свого становища.
Обраність буває різною. Часом вона набуває рис "віртуальної нерівності", такої собі гри на публіку, особливо приматанній опозиціонерам. Скажімо, Садовий, якось звинувативши Януковича і К у невігластві, припускав, що вони таки могли собі таке дозволити. Однак той же Садовий, готуючи подарунок на уродини «золотого батона», без сумніву, визнав, що тричі зек і «проффесор» заслуговує на фоліант з пасторськими посланнями Шептицького. Я вже колись писав, як депутати з різних середовищ, успішно відігравши на публіці батальні сцени, мирно попивають каву, і при цьому іронізують з екзальтованих симпатиків двох протилежних таборів, готових розтоптати одне одного. Зрозуміло, що тим, на вулиці, нічого ділити (за великим рахунком), бо вони – рівні, себто позбавлені влади.
Харизма, однак, особливо позитивна, може зіграти злий жарт з її носієм. Асоціація "рівних", яка бодай на мить ідентифікувала себе, свою ментальність, свої прагнення з "вивищеним" провідником, ревно і прискіпливо слідкує за правилами гри. Причому, ці правила – здебільшого, нав'язані їй зовні, з часом приватизуються загалом, який стоїть на тому, що вони – органічний його продукт. Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі. Але політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату. Щойно цю несумісність "принципів" і вчинків зауважать симпатики, як вчорашній ідол перетворюється на ворога, іноді навіть запеклішого, ніж ті, хто справді дає підстави для нелюбові. Він демонструє свою "нерівність", а, отже, є несприйнятним, відкинутим.
Повернути втрачену моральну "цноту" – завдання не з легких. Порошенко, до прикладу, досі не впорався з рецидивами недовіри після перемир'я, одіозних призначень etc. Поодинокі екс-регіонали роблять одчайдушні спроби самореабілітації.
Війна зі змінним успіхом, вона все ж приречена на якийсь фінал. Принаймні, шанси потрапити до когорти позбавлених влади, а значить, направду рівних, за Гоббсом, є у кожного з супротивників.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель

Чи чекати нам краху Путіна?

Навіть якщо завтра з Путіним трапиться щось екстранеординарне, і у кремлівських покоях почне господарювати інший персонаж російської історії, гадаю, світові (й Україні також) не варто очікувати кардинальних змін

Фейсбук-спільнота тішиться купою повідомлень від такої ж купи провидців, астрологів і просто охочих побавитися у футурологію, які з достеменністю ста відсотків твердять про дуже швидкий крах Путіна. Кажуть, як от Слава Рабіновіч, про бунт в регіонах, дехто вимальовує перспективи палацового перевороту, треті із апломбом діагностів приписують ВВХ страшні й невиліковні недуги.
У принципі, тут все зрозуміло. Стомлене війною і доволі розмитим уявленням про завтрашній день суспільство вигадує собі заспокійливі ліки, аби сяк-так перебути лихоліття. Тим паче, що соціальні мережі дають можливість кожному спробувати себе в іпостасі як не політолога, то аналітика нафто-газового ринку, як не військового стратега, то, принаймні, фельдшера.
Але проблема, як на мене, не вичерпується присутністю (неприсутністю) демонізованої персони Путіна на російському троні. Проблема – у самій Росії, її мешканцях, які, згідно із опитуванням тамтешнього «Лєвада-центра», вперто довіряють Владіміру Владіміровічу, без озирання на те, хто потиснув йому руку на якомусь маргінальному саміті, а хто вимагав від нього забиратися геть з України. Проблема власне у тамтешньому поспільстві, яке, не особливо зваживши на дефіцит пармензану і заморських вин у крамницях, ладне присісти на «сутошниє щі» і «рєдьку», аби лише відчувати себе носіями імперськості, вищості і самонавіяної «правильності».
Навіть якщо завтра з Путіним трапиться щось екстранеординарне, і у кремлівських покоях почне господарювати інший персонаж російської історії, гадаю, світові (й Україні також) не варто очікувати кардинальних змін. Усе дуже просто: серед тамтешньої еліти чудово розуміють ментальність свого народу, його потреби і його, так би мовити, мрії. Серед них –і сакралізацію будь-якої влади, особливо ж влади тирана, імперця.
Ба більше, - Путін уособлює не просто прагнення росіян до повернення будь-якої імперії – совєтської, царської чи, скажімо, навіть теократичної; Путін спирається на систему, яка уможливлює такі устремління, робить їх реальними, доступними на дотик. Ця система – силові структури, надто з КГБ (ФСБ) з усіма їхніми інструментами і повноваженнями. І якщо, до прикладу, долі запрагнеться усунути ВВХ (не важливо, яким робом), то російську стихію, так чи інак зможе опанувати не ліберал на кшталт пропонованих усіма Ходорковского чи Навального, а солдафон і диктатор, наприклад, той же Шойгу. Зрештою, чи не історія вказує нам на саме такий вислід розмаїтих російських переворотів? Хіба Кєрєнскій з його «білими рукавичками» довго всидів у кріслі правителя усія Руси?
Тому, попри оптимістичні сценарії, мусимо готуватися до важких часів. Думаю, навіть трагічних. Позаяк те, що може трапитися натеренах нашого сусіда, не піддається жодному прогнозові. З простої причини: некерованості самої Росії і масштабності процесів, які, мабуть, таки розпочнуться там. Те, що колос на глиняних ногах рано чи пізно впаде, - не викликає сумнівів. Однак у якому радіусі впадуть його уламки і куди сягне ударна хвиля від такого цивілізаційного катаклізму, - одному Богові відомо.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін

Алюзії 90-х

Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу

Мережні ресурси, друковані та електронні мас-медіа, сповнені повідомленнями про замахи та убивства осіб, тією чи іншою мірою причетних до певної політичної сили, створюють алюзію з порівняно недавнім минулим. Можна штучно спонукати спільноту думати, що схожий безлад аж ніяк не виходить за межі побутовістики, та все ж, погодьтеся, це якийсь цинічний оксюморон, – насильство стає "умежованим", "регламентованим", так ніби йдеться про порядок денний макабричного засідання, у цілком визначеними обов'язковими атрибутами ритуалу.
Звичайно, найлегше кивнути на знакові постаті нинішньої влади, згадавши їх минуле, але, погодьтеся, не можна завжди бути заручником того, хто тобою керує чи бодай має у цій державі сякий-такий ресурсний потенціал. Певна річ, "революція дає іноді повелителями таких осіб, яких ми не бажали б бачити й слугами", – але якщо жити за цитатами, зокрема, Буаста, то, радше,
вже не жити взагалі. Мені іноді видається, що схильність загалу забувати колись дуже важливі події й деталі рятує цей загал від тотальної параної, додає відваги і продовжує тяглість людського роду.
У ситуації, коли в країні гримлять вибухи і лунають постріли, варто запитувати – "кому вигідно?". Це запитання, як і багато інших, за влучним висловом Елі Візеля, "мають у собі таку силу, якої ніколи не має жодна відповідь…". Ті, хто при владі, і ті, хто зводить курок чи тисне на кнопку дистанційного управління вибухівкою, рано чи пізно змушені будуть відповісти саме на це запитання. Їхні відповіді, передбачаю, будуть різними, але відповідальність – тотожна. Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу. Якщо кілер має цілком конкретну мету, то у влади ця мета ґлобальна. За лаштунками подій, що вселяють жах, змушують індивідів рухати мозковими звивинами у пошуках порятунку, легше сховати ще страхітливіші злочини.
Історичні алюзії – річ ризикована і невдячна. У нашому випадку, – коли йдеться про часово не надто розмежовані події, – якихось не повних двадцяти літ, – вони неминучі. У прокурорських сейфах припадають пилюкою нерозкриті гучні убивства, жертви замахів середини 90-х, ті, яким поталанило вижити, й досі блукають коридорами влади у пошуках справедливості, їхні кривдники, здебільшого, навпаки, – влаштували собі комфортне життя, хто поза межами держави, хто у її серці, цілком легально.
Біда у тім, що допоки ці "кістяки" не повитягали з шаф на світ Божий, доти й громада не може бути упевненою, що завтрашній ранок не зворохобить її звісткою про смерть ще одного незручного свідка. Але у тім то й справа, що корупційний спрут не хоче випускати зі своїх щупалець "компру", вшиту у карні справи, позаяк кожен, хто вважає себе сяким-таким політиком і дбає про власну кар'єру, чудово розуміє, який капітал сховано у прокурорських заначках. Прийде день, і його можна буде задіяти на власний розсуд: як інструмент залякування опонентів, шантажу чи банального відрядження у "віддалені місця". Той, хто має доступ до цього "скарбу нації", може заткнути рота найерудованішому та найхаризматичнішому опонентові, зруйнувати будь-який опозиційний бізнес, дефамувати найчеснішого, збезчестити найчистішого.
Я іноді думаю, – хто у нашій країні володіє найефективнішими засобами впливу? І відповідаю, – мабуть, прокурори. А якщо так, то, може, не варто квапитися з висновками про характер демократичних змін?
Ігор Гулик. Ілюстрація: lib.rus.ec

Коротке есе про синдром минулого

Фактично вся наша «еліта» – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „нормальну Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах. 

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, поза як він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, партноменклатурника, які спромоглися долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису: "...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.
Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної „вагомості”.
Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і нормальна Україна. Не така, якою собі її уявляли занурені у штучно витворений світопростір її нинішні адепти.
Головне - ми готові до цього. "Українське суспільство, принаймні його найпросунутіша й найдинамічніша частина, як мені здається, виявилося набагато свідомішим, набагато самовідданішим, ніж українська еліта, зокрема й опозиція, - пише Лілія Шевцова, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі. - Це суспільство продемонструвало й незрівнянно більшу зрілість, ніж суспільства в інших нових незалежних державах, зокрема й у Росії. Сам цей факт робить Україну, мабуть, найдинамічнішим державним утворенням на нинішньому пострадянському просторі, готовим до реальної трансформації".
Ігор Гулик. Ілюстрація: pikabu.ru

Велика криза

Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний

«І жах не в тому, що щось зміниться, —

жах у тому, що все може залишитися так само».

Ліна Костенко

Українці, на відміну від інших націй, досі шукають властиву тільки їм формулу успіху. Рівно ж як, - і маю підозру, що теж, не так, як інші, - твердо вивчили формулу неуспіху. Тільки не для того, аби оминати її десятою дорогою, а навпаки, - щоб згодом, після чергової поразки, згадувати про неї у невимовно тужливих піснях.

Ця формула неуспіху проста, як байка Леоніда Глібова про лебедя, рака і щуку. Упродовж сотень років ролі у гумористичному тріо невдах перепадали різним діячам загальноукраїнського масштабу. Хтось із них закарбувався у свідомості спільноти тавром зрадника, а дехто досі посідає поважне місце у ще не створеному національному пантеоні.

Спроби діагностики

Політична еліта врешті, здається, зрозуміла, що її феєрично-патетична риторика, якою упродовж останніх двох років кишів теле- і радіоефір, і без якої не минало жодне більш-менш поважне зібрання, є всього-навсього гарною міною за поганої гри. І якщо грудневі спроби повалити уряд Яценюка зійшли на пси через блазнівську витівку Барни, то з початком високосного 2016-го скандали на Печерських пагорбах зіп’ялися на значно вищий рівень. І тепер, власне кажучи, жодні філологічні вправи не знівелюють потреби втямливих пояснень того, що відбувається.

«Казус Абромавичуса» - міністра з когорти «варягів», - урешті висмикнув кляпи з уст найповажніших речників. Першим про велику політичну кризу заявив спікер парламенту Володимир Гройсман. Бо, у принципі, слід зрозуміти, що відповідальність за дії/бездіяльність уряду лежить не тільки на Арсенії Петровичу, але й на Верховній Раді, дружнім голосуванням якої цей Кабмін благословили на царство. І кому-кому, а от Гройсману не варто пояснювати, якими титанічними зусиллями пацієнт на прізвисько «коаліція» ще досі радше живий, ніж мертвий.

Та коли про велику кризу заговорив лідер фракції БПП Юрій Луценко, у повітрі справді повіяло дочасними виборами. Хоча у неписаних правилах гри в трикутнику «президент – парламент – уряд», яка триває ось уже півроку, таке словосполучення належить до найбільш табуйованих. Луценко дотримав політичного етикету, хоча, як і великий байкар Глібов, вдався до більш ніж прозорої езопової мови. «Стало зрозуміло, що в уряду Яценюка немає 226 голосів для прийняття важливих законів щодо євроінтеграції, розвитку країни та економіки… Що робити? Шукати вихід без ультиматумів, я іншого виходу не бачу», - заявив Луценко. Він, правда, не врахував одного: в арсеналі опонента (керівника уряду) не залишилося «набоїв», лише ультиматуми. «Куля в лоб» - то просто смішний мем, не більше.

Шантаж і крапка

Арсенію Петровичу й справді не позаздриш. «Ботан» з бездоганною англійською і квитком економ-класу, такий собі хіпстер у великій політиці з часом став боксерською грушею, на якій відпрацьовують хуки, джеби і свінги усі неліниві. Я не думаю, що опонентам прем’єра так жагуче хочеться замінити його. Мабуть, є поважніша мотивація для щоденних атак. Не буду множити конспірологічні версії про Яценюка як найжадібнішого корупціонера (свічки не тримав). Однак, гадаю, оточення Арсенія таки надовго дало роботу детективам НАБУ.

Але, підозрюю, що прем’єр до пори до часу змушений був миритися з роллю такого собі щита для президента, забираючи весь негатив, усі народні кривди на себе. Що ж, назвавшись Бальцеровічем, лізь в окріп... Та з плином часу удари ставали все дошкульнішими, і закономірно – пробили глуху урядову оборону. Тим паче, що за плечима прем’єра – політична сила, яку лише умовно можна вважати «силою». Рейтинг «Народного фронту» завис на позначці статистичної похибки.

І Яценюку, загнаному у кут, не залишили вибору. Тепер з його уст лунають шантаж і погрози. Смішні до сліз для освідомлених, але страшні для пересічного українця. Прем’єр лякає карами з боку МВФ, страшить невиплатами пенсій, балансує на грані легенд про те, що після його демісії військо на східному фронті залишиться голим і босим. Прем’єр проштовхує ідею конституційного референдуму, це, на його думку, панацея від усіх реформаторських недуг.

Та найсерйозніший меседж його щотижневих телевізійних десятихвилинок: дочасні вибори під час війни – то апокаліпсис. Буцім президентські чи місцеві у нас відбулися у благословенно мирні роки! Насправді ж прем’єр сам боїться виборів більше, ніж російського наступу. Бо ні йому, ні «Народному фронту» навряд чи вдасться подолати парламентський поріг.

Що далі?

Отже, діагноз є – велика криза. Інша річ, що очі політикам затуманюють ймовірні результати ще не оголошених позачергових виборів. Цинічно годуючи публіку страхами і пересторогами, вони тишком-нишком вже розгортають штаби для електоральних перегонів.

А дарма... Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний. Про це я писав у минулому числі «Boom&TV», і цьому направду варто присвятити й референдум. Тобто мова про устрій держави, про повноваження її перших осіб, про особисту відповідальність за те, що відбувається. Президентську, прем’єрську (канцлерську), але аж ніяк не змішану (колективну). Бо в останньому варіанті цапами-відбувайлами завжди роблять нас з вами.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org

Два в одному

Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави

Міркування з приводу природи нинішнього українського режиму примітивні через одну ваду: його наразі не існує. У сенсі негативного наповнення слова «режим», усталеного у мізках обивателя. Отже, міркувати про те, чого нема, – рівно ж як демонструвати відсутність інших проблем або свідомо провадити читача на манівці, бажаючи приховати справжні наміри.
Норман Дейвіс, якого тепер доводиться гортати щораз частіше, далебі що історик, виокремив певну модель поведінки західних демократій щодо об’єктів своєї експансії на терени, не позначені їхніми стандартами. «Міжвоєнна політика, – пише він, – мала таку характерну й часто повторювану прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів. Західні держави сподівалися, що їхня перемога стане початком доби, змодельованої за їхньою власною подобою. ...Проте "демократична революція" невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію». Аби не бути голослівним, знаний історик наводить приклад Муссоліні, який «не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили» (курсив наш – Авт.).
Я не ризикуватиму зараз вдаватися до цілком окреслених тлумачень того, що відбувається у нас, і за якою калькою. Я лише бажав би сконцентрувати увагу читача на тому, що лежить на поверхні: на тотальному наступі реваншистських сил, чільним діячам яких що не день, то бракує владних повноважень. Виглядає на те, що історія і цього разу цілком вписується в узвичаєні схеми: коли владна верхівка не бажає чи не хоче жити за конституційними приписами, то й її опоненти не вважають за потрібне шанувати закони. Далі – ланцюгова реакція, поза правовим полем діють місцеві влади і кожен пересічний громадянин впадає у єресь нігілізму.
«Я користуюся ідеями нації та держави з міркувань поточного моменту. Прийде день, коли навіть у нас, в Німеччині, мало залишиться від того, що ми називаємо націоналізмом. Над світом постане всезагальна співдружність хазяїв і панів». Ця доволі контраверсійна (лише з огляду на автора) фраза Адольфа Алоїзовича, який, до речі, також не захоплював владу силою, а тільки «погрожував захопити її», свідчить про ідентичність ідеологічного арсеналу та лексикону ліберала і викінченого тирана; зрештою, перший потенційно, через обставини, що складаються у конкретній ситуації й конкретній країні, внутрішньо готовий до радикальної генези своїх поглядів у бік автократії.
Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави. Надзвичайно ліберальне налаштування провідників УНР не віщувало й симптомів авторитаризму, але ситуативні зигзаги викинули на поверхню і гетьманів, і диктаторів. Заради справедливості, слід зауважити, що українська натура не схильна до тиранії у звичному сенсі цього слова, але прецедент, принаймні, номінальний таки був. Лоренц Штайн якось написав, що «існує можливість передбачення прийдешнього, якщо не прагнути пророкувати часткове». Дезорієнтація маси в умовах системної кризи, калейдоскопічна зміна пріоритетів, а, отже, й правил гри, невизначеність і різночитання законів, штовхають загал до висновку про потребу «сильної руки». Політичні маргінали, яким зворохоблене середовище довіряє більше через дистанційованість цих «політиків» від керма («рівність позбавлених влади»?) лише підігрівають схожі настрої, сподіваючись на безвідповідальній риториці в’їхати «в рай». Ситуація стає некерованою, а чи є ліпший привід для грюкання кулаком і брязкання зброєю? Тим паче, коли на кону – найпривабливіший з призів – необмежена влада.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru 

Тарас Прохасько у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Тарас Прохасько: «Мені здається, що у наш час, коли є така складна насправді ситуація, складний період, є дуже важливим приступити до лікування. І тому гламурний діагноз є смертельним. Тобто тепер є час дуже гострого і дуже правдивого діагнозу. Яким би він не був».

«Профілі з Ігорем Гуликом» - незвичний погляд на тих, хто в центрі суспільної уваги.

«Профілі з Ігорем Гуликом». Щосуботи, 19.15, на ТРК «Львів». 

Країна жебраків без Робін Гудів

Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів

Не знаю, як вас, але мене особисто трохи збили з пантелику останні зрізи громадської думки, проведені Українським інститутом соціальних досліджень. Їх оприлюднила якось голова правління цієї поважної установи Ольга Балакірєва. Так ось, вона каже, що серед нашої з вами спільноти дуже популярним стало, я б сказав, дещо екзотичне, як для цивілізованого світу, уявлення про шляхи до достатку. Понад 40 відсотків опитаних висловили побажання, щоб держава перерозподіляла доходи на користь бідних за рахунок багатих. «Фактично майже половина українців воліє жити у «країні Робін Гудів», - розводить руками шанована соціолог.
Я от собі міркую, на кого списуватимуть політики оцей казус суспільних настроїв? На «папєрєдніків» чи, може, на радянське минуле. Звісно, попередники були ще тими популістами, але й нинішня влада втекла від них не надто далеко. «Життя по-новому» обернулося ледь не катастрофою для вітчизняної господарки, коли з економічного поля, прихопивши залишки колишніх надій, втікають вже не тільки структурні інвестори, але й власники газет-журналів… Звісно, совєтський досвід теж є причиною доволі сумнівних фантазій про всесилля і щедру руку держави, але, даруйте, чи він визначає сучасні українські тренди?
Гадаю, звинувачувати варто не тільки політиків. Як би мене не критикували, але я й надалі стою на своєму: українцям, можливо, на часі не якісь особливі умови для розвитку бізнесів, не тепличний клімат у сенсі податкової, соціальної, демографічної політик. Набагато важливішою і помічною для нас була б консультація фахового психотерапевта. Бо нема на те ради: коли я бачу молодих та здорових чоловіків, які виряджають у закордонні «відрядження» коханих дружин, яким учора присягали біля вівтаря «не розлучатися довіку», у мене перевертається щось під серцем. Ачей, у перспективі цих мужчин – самотні ночі, які відтак вони підсолоджуватимуть алкоголем, чужими ласками за кошт далеких благовірних. І не перейматимуться особливо можливістю застосування власних сильних рук для примноження сімейних бюджетів. Що впаде з Вестерн-Юніон, те й добре. Не впаде, якось проживу.
Це так, образок до теми. Ясно, умови для трудової іміграції створила почасти влада, цього ніхто не заперечує, навіть її велемовні ритори. Але є ще одна річ, яку буквально днями докладно виклав на своїх шпальтах журнал Кореспондент. Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів. Це чимось нагадує мені Албанію, де легко можна зауважити макабричний сільський пейзаж: напіврозвалену халабуду із найкрутішим мерседесом під перекошеними вікнами. Аякже, без «мерса» в Албанії ти не будеш «конкретним пацаном». А те, що ця конкретика містить якісь інші, глибинні сенси, крім гламурно-тюнінгових цяцьок, не поміщається у мізках цих «європейців».
А мені не вкладається у голову два фото. На одному з них – мер Нью-Йорка Майкл Блумберг серед колег. Його робоче місце – куток у великій залі з десятками челядників. На іншому, - кабінет львівського міського голови, - задля піару Андрій Садовий «дозволили» писакам познимкувати його антикварну колекцію меблів. Як і недавно придбаний палац. Ось вам і розгадка «країни Робін Гудів»: столиця світу вважає достатнім для мера отой куточок, майже провінційний за європейськими мірками Львів не хоче «світити злиднями», бо то, перепрошую, «дзядівство».
Це, так би мовити, образок з приводу того, хто ділитиме статки багатих на користь бідних…
Цілком усвідомлюю, що мої сентенції не припадуть до смаку більшості читачів. Так вже укладено: ліпше знаходити причину десь поза нашими мізками, легше зауважити її в комусь, хто, на наш погляд, не заслуговує на те, аби бути успішнішим, досконалішим, багатшим. Та хай. У цьому випадку мені на поміч прийде, як завжди, улюблений Лєц: «Воскресають лише мертві. Живим важче».
Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Дефіцит успішності

Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію

Почну здалеку. Днями на одному із львівських інтернет-ресурсів згадали Льва Троцького. І звісно, - хвиля негативних коментарів. Я не є прихильником «вождя революції», але уважаю тут доцільним навести одну цитату із пізнього Бронштейна: «Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності… Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».
І висновок: «Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи...».
Тепер – до теми. Спостерігачі зауважують дещо неадекватну поведінку Кремля у контексті неухильного і невідворотного краху. Дехто із яйцеголових взагалі спробував діагностувати московську хворобу і вийшло щось на кшталт «дефіциту успішності». Але чи насправді наша північна сусідка потерпає від цієї дивної недуги?
Думаю, все складніше. Судячи із темної-світлої, життєстверджуючої-некрофільської, героїчної-ницої (якої ще забагне читач?) довжелезної історії Російської імперії, я радше б говорив про невдале розуміння успіху. Усі чи майже всі російські вікторії відгонять чимось штучним, антиприродним, антилюдським, несправжнім. Це не тому, що на велетенському терені від Мурманська до Камчатки мешкають якісь особливі люди. Це тому, що задавнене, можливо, ще ординське розуміння успіху із часом трансформувалося у зловісну традицію московських еліт.
Успіх для Росії завжди був пов’язаний із лихом для когось, - сусідів, чиї землі і статки ставали мішенню експансіоністських посягань кремлівських стратегів; співвітчизників, які мали свою, особливу думку про устрій і перспективи вітчизни; чужевірців, гріхом яких було вже те, що вони обрали своїх, непідзвітних загорському патріархові богів…
Успіх Росії ледь не у всі часи кувався коштом інших, зокрема українців. Імперія «збирала землі», облаштовувала свої столиці, здобувала природні ресурси рабською працею інородців, здебільша українців. Зрештою, відчуваючи управлінську слабкість, користала чужим інтелектом, чужими креативами, чужими духовними скарбами, видаючи їх за свої.
Успіх Росії, зазвичай, базувався на її невичерпних багатствах (награбованих чи здобутих рабською працею окупованих, депортованих, виселених, засуджених тощо). За ці скарби, виявилося, можна купити не тільки авторитет чи повагу, але й віру, а відтак – лояльність чи відданість цілих країн, у всякому разі, охочих до дармівщини режимів.
Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана вище цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію.
Отже, якщо говорити про таке – фальшиве розуміння успіху – то направду маємо його дефіцит у сучасній Росії. Але це, однак, аж ніяк не означає, що актуальним для неї залишається повернення до традиції. Навпаки, - на часі формування нової, сучасної і загальнолюдської версії російської формули успіху.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін 

Патерналізм як засіб

Попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус

«Україна не є територією несвободи, українці не бояться. Але політичні лідери тримаються за залишки патерналізму», - заявив якось Володимир В’ятрович під час дискусії у Львові, у сумновідомій «Тюрмі на Лонцького».
Я б додав до цих слів історика ще й тезу про те, що лідери не тільки «тримаються», але й посилено культивують патерналізм. Свого часу П’єр Манан написав, що «Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною… Аби об'єднатися, потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» («Інтелектуальна історія лібералізму»). І власне оцій «найбільшій з влад» люди відтак здатні віддати усі повноваження, аж до повноважень керувати своїм побутом і влаштовувати навіть... інтимне життя.
Це – парадоксально, але це факт. Скільки чорнила витрачено на те, аби пояснити і засудити патерналізм «совка», але він живучий, як, зрештою, досі незнищими залишаються причини цього соціального феномену. Чинна влада, як і її попередники, не уміють керувати по-іншому. Чого було вимагати, до прикладу, від двох перших президентів України – секретаря ЦК КПУ і «червоно директора»? Хіба для них існувала інша система мотивацій загалу, окрім випробуваного гасла «світлого майбутнього» і ковбаси по 2.20? Чи можна було очікувати від Ющенка – проєвропейського, здавалося б, політика, - якоїсь більш-менш вирозумілої соціальної політики, збудованої не на тих же обіцянках? Чи знав Янукович про систему соціальних ліфтів, якщо його «ліфтом» нагору були дуже вже сумнівні «університети» і протекція космонавта Берегового?
Мало сказати про інфантильність громади, - попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус. Знаючи це напевно, урядники та їхні радники відповідно й вибудовують стосунки зі спільнотою, обіцяючи казна-що. Ба більше, їм відома таємниця короткої суспільної пам’яті, і що-що, а саме цей «склероз» вони юзають по повній.
До того ж, у комірках людського досвіду, десь на рівні глибокої підсвідомості, таки причаївся страх (як би цього не хотілося зауважити шановному В’ятровичу). І власне він теж є інструментом патерналістської політики влади. «Ми захистимо вас від кризи», - вигукують її речники, відтак зауважуючи, що для цього, на жаль, слід дещо затягнути паски. «Але ми дамо пільги незаможним», - вторить той чи інший чиновник від соцполітики, - і сподівання на порятунок затуманюють у мізках обивателя сумний досвід пільг усіх попередніх часів…
Утім, зауважує Жан Бодріяр, так не триватиме вічно. У праці «В тіні мовчазної більшості, або Кінець соціального» він дає надію прихильникам самодостатніх спільнот, і водночас пророкує кінець патерналістським режимам: «У влади склалось переконання, що чим пасивнішими є маси, тим ефективніше можна ними керувати. Виходячи з цього вона й діяла у період, коли механізми влади були централізовані та бюрократизовані. Однак сьогодні наслідки цієї стратегії обертаються проти самої влади: байдужість мас, яку вона активно підтримувала, віщує її крах».
Ігор Гулик. Ілюстрація: parnasnn.ru

Про зло

Кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди

Я цілком певен, що допоки громада перейматиметься власною безпекою, спокоєм і здоров'ям своїх дітей, допоки вона не збайдужіє серед тотального злочинного розбою і не почне ховатися за сімома замками або ж емігрувати з цієї країни, найвищі чини правоохоронних структур також не спатимуть спокійно.
Наша біда не у тому, що владу в державі осідлали не вельми делікатні і геть не лояльні до її законів особи, хоча уже цей факт мав би змусити загал поміркувати над вислідами власних вчинків. Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки. І отримати при цьому втямливу відповідь.
Якщо я найму собі майстра для ремонту квартири, а він почне пиячити чи красти придбані для цієї справи матеріали, то, будьте певні, довго він не розкошуватиме безкарно. То чому тішаться вседозволеністю і бездіяльністю люди, найняті суспільством для захисту спільних інтересів, безпеки і добробуту? Чому їм можна брехати, а пересічний журналіст, перекрутивши, не дай Боже, прізвище двірника, ризикує відповісти "по повній"? Чому їм, охоронцям закону, властиво щодня порушувати цей закон, зокрема ті його акти, які гарантують мешканцям повний і безперешкодний доступ до правдивої інформації?
Я знаю наперед, що почую у відповідь на ці запитання. Мені розкажуть про незадовільне бюджетне фінансування, про те, що для міліцейських авт бракує пального, що підопічні кінологів замість м'яса споживають кашу, і ще всяку-всячину негараздів. Але, даруйте, якщо ви такі злидні, то звідки круті "тачки", хмародери-особняки і життєрадісні обличчя навіть не вищих, а таких собі середнячків з когорти міліціянтів, прокурорів? Невже ви вирощуєте бульбу у вільний від роботи час, а відтак продаєте її на Краківському?
Чому для поодиноких злочинців, яких вам вдається спіймати і довести до суду, встановлено цілком визначену таксу – 2 тисячі умовних одиниць за один недоданий рік неволі? І хто встановив її, цю суму?
Я громаджу ці запитання, оскільки всі потребують відповідей на них. Не тільки родини загиблих, згвалтованих, скалічених, пограбованих. Не тільки підприємець, який виходячи з дому, не знає, чи повернеться сюди увечері. Їх, як не дивно, чекає і наймолодший міліцейський патрульний, бідою якого спекулюють генерали; їх чекає і дрібний злодюжка, замислюючись над несправедливим: "Чому у клітці я, а ті, хто краде мільйонами і убиває, – на волі?".
"Політичний порядок – це алхімія зла, ліквідація, яка ніколи не стає повною, одного зла іншим", – зауважує П'єр Манан в "Інтелектуальній історії лібералізму". Якщо так є насправді, то Україна – яскрава ілюстрація для цього умовисновку. Бо кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди, – міняють, зазвичай, лише провідників, рядові ж виконавці несуть на собі хрест неправедних наказів. Розраховувати на принциповість, власну думку чи позицію "стрілочників" за умови флюгерства начальників навряд чи доводиться.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Ніколай Купріченко 

Que se vayan todos!

Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам

Коли нардепи ледь не хором вимагають від уряду Яценюка звіту, знаючи наперед, що рішення про те, що прем’єр залишається, вже ухвалене, мені залишається лише розвести руками. Або наші обранці настільки наївні, що не припускають думки про те,щопозитивне голосування автоматично означає імунітет для Кабміну, або свідомо піаряться на псевдорадикалізмі у час, коли його слід застосовувати деінде.
«Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!») – гасло антидиктаторських рухів в Аргентині та Бразилії з усією прямотою постає в Україні 2016-го. Еліти не встигають за часом, вони прогавили зміну поколінь, їхні цінності та життєві орієнтири застаріли щонайменше на півстоліття. Ні влада, ні опозиція не знайде спільної мови зі студентами, які б міністерські політінформації їм не влаштовував Яценюк, і якими б компліментами не улещувала їх БПП зі "Самопоміччю". Це – люди двох світів, кардинально протилежних сенсів і життєвих мотивацій.
Звісно, першим на виліт є Яценюк. Офірний цап за визначенням і призначенням, якого має спіткати не тільки політична догана, а цілком очевидно – правова відповідальність за самоуправство, перевищення службових повноважень, порушення купи конституційних параграфів і юридичних новел. Відставка прем’єра і всього Кабінету реальна навіть у випадку «вашингтонського захисту», коли Нуланд разом зі всім МВФом ні сіло-ні впало прислухаються до країни і «почують кожного». Бо саме ці люди три роки терплять корупціонерів при власній касі, заплющивши очі на грабунок траншів і дерибан допомог... Саме ці люди поставили на Україну і її 46-мільйонний народ, і, - парадокс, - саме вони причетні до майбутніх недовір, ігнорацій, «руконеподавань» з боку серйозних світових лідерів.
Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам. Як це зробить парламент – не має значення. Саморозпуститися чи скласти мандати – це деталі. Причому, аби зберегти обличчя і не втратити перспективи, виграють ті, хто першим зробить цей жест.
І врешті президент. Порошенко, звісно, добре усвідомлює, що у цій катавасії він переграв сам себе. ПОП мав би піти зараз, разом з усіма. Хай на дочасні вибори, але вчинити так, згідно із уявленнями спільноти про повноваження, а головне – відповідальність гаранта. Спільноти, для якої він два роки видавався найактивнішим промотором євроінтеграції. Спільноти, яку, зрештою, він обдурив.
Я цілком усвідомлюю, що викладене мною – ідеальний варіант, не позбавлений елемента романтизму. Але... Погляньмо на тих, хто відстояв на майданах, і хто досі залишається там. Невже їх можна запідозрити у прагматизмі, у подвійних стандартах, у нещирості врешті-решт? Вони – романтики, які одного дня зрозуміли, що мрію слід захищати, що так просто її ніхто не подарує. Вони – люди майбутнього, і я б не радив комусь ставати на його шляху.
Тож - que se vayan todos!

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Тест на громадянство

«Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора»

У цивілізованій Європі, та й в Америці, серйозно переймаються проблемами і перспективами демократії. Не тільки у глобальному масштабі, але й, так би мовити, для хатнього вжитку.
Не є таємницею недосконалість системи народовладдя, - і не варто шукати у демократії панацеї від усіх людських бід. Однак досі ніхто із прихильників та апологетів цього устрою не ставив питання руба: для того, аби зберегти і користати з усіх переваг демократії, слід від сепарувати від процесу певних не надто «зрілих» індивідів. Здавалося б, маячня, оксюморон… Тим не менш, - реальність.
«Суспільство, що складається з людей, які є чимось середнім між глядачами серіалів та клієнтами торгових центрів, не заслуговує на справжніх державних діячів. Адже з якого дива у такому товаристві ці діячі мали б з’явитися? І якщо навіть з’являться, то хто б мав їх побачити, оцінити та вибрати?» - пише у Gazeta Wyborcza Роберт Сєвьорек. І це, звісно, правда. Але не уся. Зрозуміло, демократія мусить витримати іспит не тільки споживацьким мейнстримом нинішнього дня, але й, до прикладу, навчитися конкурувати із так званими «революціонерами із соціальних мереж», які, зазвичай, висловлюють свої політичні уподобання чи фобії, комфортно влаштувавшись з планшетом у фотелі. Демократія, зрештою, приречена на вічний диспут із своїми ж симулякрами – «керованою», «суверенною» чи ще якоюсь, - вигаданими фантазіями правителів, які не вміють чи не бажають позбутися комплексів минулого.
Але ці конфлікти – природні, і найвищим рефері у них є час. Натомість і згаданий автор Gazeta Wyborcza, і авторитетні дослідники з США (Ерік Лю, засновник Громадянського університету, екс-заступник радника Клінтона у внутрішніх справах), на яких він покликається, пропонують суспільству сегрегаційну модель. Йдеться про так звані «тести на громадянство». Почасти ця практика вже є зуживаною в країнах, які потерпають від надмірної та некерованої іміграції або ж мають під боком не вельми прихильних сусідів (як от прибалти). Та у випадку, про який пишу я, тести на громадянство пропонують застосувати для усіх мешканців країни. Тих, хто бажав би чи бажає користуватися усім комплексом прав громадянина. Особливо, права обирати чи бути обраним.
Я, вочевидь, теж не у захваті від таких ґанджів демократії, коли виборець-невіглас голосує за порадою сусіда, дружини чи взагалі аби як. Не тішить мене й ситуація, коли перестарілі громадяни обирають, фактично, не своє майбутнє, а завтрашній день значно молодших. «Що більше "недоінформованих" людей бере участь у виборах, то більше "аматорськими" є критерії демократії", - пише американський соціолог і фахівець з громадянського суспільства Сеймур Мартін Ліпсет.
Але так воно є, і ніхто досі не мав наміру робити інакше. Запроваджувати іспити на знання вітчизняного законодавства, історії, на орієнтацію в політиці, і на підставі результатів вручати особі «мандат громадянина», - це, як на мене, користати із сумнівного досвіду засуджених світом режимів та організацій на кшталт ККК.
Я цілком поділяю меседж Севьорека про те, що «демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора». Так є не тільки у Польщі, для України, мабуть, це ще болючіша проблема.
Але дайте все-таки шанс обивателеві вирости до громадянина. Міркую, що життєві обставини самі зроблять з нього акселерата.
Ігор Гулик. Ілюстрація: urokiistorii.ru

Борис Дацишин у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

"Коли людина приходить до мене з якимись проблемами, то потім з’ясовується, що вона таки боїться смерті. Насправді боїться смерті і не знає, що з цим робити"
Борис Дацишин, психотерапевт
Програма "Профілі з Ігорем Гуликом" в ефірі ТРК "Львів" щосуботи о 19.15

Націоналізм. Перезавантаження

Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній

У Європі час од часу починають волати про відродження націоналізму. Причому, роблять це із подиву дивною систематичністю, лякаючи пересічного обивателя усілякими негараздами перед наступом сили, що, як видається схожим риторам, зруйнує, перш за все, його добробут і спокій. Так було в Австрії, коли там неждано-негадано виринув у парламентській залі Йорґ Гайдер зі своєю Австрійською партією свободи, історія повторюється, коли у Нідерландах перетягують мотузку валлони та фламандці, в Іспанії гримлять вибухи бомб «баскських сепаратистів», а у Франції серйозно заявляє про свої амбіції донька Ле Пена. Із певних пір євробюрократи та «єврофундаменталісти» з-посеред експертів і політологів знайшли нову «страшилку», на цей раз і в Україні. Парламентський статус ВО «Свобода» дав їм підстави оскаржувати нас у всіх смертних гріхах. Хоча скільки там тієї «свободи» у Верховній Раді…
Як на мене, метологічною помилкою таких апокаліптичних прогнозів є невіглаське або ж умисне замовчування справжніх причин націоналістичної реконкісти на континенті. Усі вони, до прикладу, Ян Техау із Фонду Карнеґі, ладні пояснювати успіхи «правих радикалів» тим, що «довгий період післявоєнної міжнародної солідарності добіг кінця» (цитую за «Тиждень»), «відцентровими тенденціями, що мають місце в сучасній Європі: три межові політичні сили – Велика Британія, Туреччина та Росія – наразі мало тяжіють до її центру і надають перевагу своєму граничному статусу».
Все це так, але, на жаль, не пояснює справжніх причин націоналістичного «перезавантаження». Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній. Спроби створити якийсь тотально-європейський уряд, зі всіма ознаками суверена (армія, валюта, центробанк, громадянство etc.) викликають справедливі алюзії із комуністичним експериментом в СРСР. Особливо неприйнятними є такі паралелі для «нових європейців»: поляків, чехів, мадярів. Просто у них пам’ять некоротка і нетеоретична:). Це – по-перше.
По-друге, прагнення влаштувати «рай» для аборигенів коштом дешевої робочої сили із відсталих країн (особливо, колишніх колоній деяких членів Унії) спричинило загрозливу дехристиянізацію континенту. Йдеться не про секулярні настрої переважної більшості в урбанізованій Європі, мова про кардинальний перегляд цінностей, звичок, суспільних рефлексів, притаманних досі цьому теренові. Тепер у Великій Британії (!) можна надибати поселення, які живуть фактично за законами шаріату. Звісно, здоровий організм і адекватне сприйняття реальності, притаманне корінним мешканцям, шукає імунітету перед повзучою окупацією, і найлегшим способом загоїти «вавку» є націоналізм.
А назагал ще Нікколо Макіавеллі попереджав, що для того, «аби дізнатися, що має трапитися, достатньо простежити те, що вже було… Так є тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а, отже, незмінно даватимуть одні і ті ж результати».
Тож, гадаю, єврочиновникам та їхнім адептам не варто передчасно нервувати. Все буде так, як має бути. Криза мине, маятник суспільних настроїв знову хитнеться убік лібералів, і про націоналізм згадуватимуть, як про «жахливий сон літньої ночі». До наступної кризи.
Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.polismi.org

«Любі друзі». Версія 2.0

Я не схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих друзів». І ось чому. Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої революції мотиваціями і орієнтирами суспільства

Серед політтехнологічної та політичної спільноти вже давно побутує думка про те, що Майдан-2 обов’язково має завершитися, як і перший – скандалами в середовищі переможців. Причому, конфліктами, спричиненими не стільки ідеологічними суперечками (в українському бомонді ідеологією й не пахне), а радше бізнес-інтересами окремих угруповань. Зараз і загал постав перед фактом своєрідного рімейку дещо призабутої пісеньки про «любих друзів», а історія Абромавічус-Кононенко стала певною кодою у цій нав’язливій мелодії.

Так, позірно пазли складаються на користь саме цієї версії. Головна дійова особа – президент Петро Порошенко, - була активно задіяна у процесі, який остаточно поховав «помаранчеву команду» і рожеві надії учасників революції. Говорили тоді про різне, але провідним лейтмотивом було бажання ПОПа (тоді секретаря РНБО) перетворити Раду нацбезпеки у паралельний уряд. Причому бажання схвалене і усіляко лобійоване Віктором Ющенком, позбавленим важелів впливу «завдяки» алярмовій конституційній реформі свого попередника – Леоніда Кучми. Після прес-конференції нині покійного Олександра Зінченка конфлікт на вісі президент (РНБО) – уряд (Тимошенко) виринув на публіку, і, власне кажучи, поставив жирну крапку на перспективах України.

Зараз маємо схожу ситуацію. Порошенкові явно бракує повноважень, однак його «системними устремліннями» пробують в темну користати «любі друзі» розмаїтого штибу. А позаяк чинний глава держави – людина бізнесу, то ці «любі друзі» природно, здебільша, з того ж середовища. І бажання їхні природні – економічні зиски, рейдерські інстинкти, мотивація чистоганом. І методи теж не екзотичні для напівфеодальної – напівкримінальної вітчизняної господарки.

Єдине, чого бракує для того, аби ситуація 2016-го достоту збіглася із конфліктом 2015-го, - «газової принцеси» на чолі уряду. Бо постать Арсенія Яценюка навіть натяком не зрівняється з пасіонарністю, креативністю і банальним хамством Юлії Тимошенко тих часів. Нинішній прем’єр просто комічний своїми гучними заявами, його випади проти команди опонентів позбавлені не те що драйву, а іноді й сенсу, а харизма, згідно із соціологічними замірами, сягнула майже нуля.

Попри все, я не схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих друзів». І ось чому. Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої революції мотиваціями і орієнтирами суспільства. Чинник особистостей, втілених 2004-го у безперервну какофонію скандувань «Юля», «Ющенко», нині фактично нівельований. У мене є підозра, що обираючи нову владу після Революції Гідності, більшість українців усвідомлювали, що запропоновані їм кандидатури – це каліфи на годину, це, власне, слабка тінь від тих, кого хотілося б, але кого наразі немає. Відтак основний рушій змін – громадянське суспільство – не тільки плекає надію на якісніше, чистіше, якщо бажаєте, моральніше провідництво, але й, за тимчасової відсутності «ідеалу», докладається до зусиль, аби його наблизити.

Ба більше, - суттєвих трансформацій зазнала ідентичність спільноти, про яку буквально вчора дуже докладно висловився Олег Покальчук. Та, як на мене, головним маркером української ідентичності тепер є моральність і пов’язані з нею чесноти – безкорисність особи, її відданість ідеї змін, бажання жити по-людськи, і вибудовувати на цій підставі свої стосунки із суспільством. Звідси й «казус Абромавічуса», звідси й демарш його реформаторської команди. Я міркую, що саме ці обставини переконають не тільки Порошенка, але, - що, мабуть, більш важливо, - і закордонних «гарантів безпеки» Яценюка, у потребі цілковитого перезавантаження влади. Ну, хіба ж не очевидно, що екс-міністр озвучив не стільки власні умови повернення, скільки фактично ультиматум з-зовні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Георгій Ключник

Про цапів-відбувайл

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їх оцінять, і матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі колоди з вицвілими тузами і шістками

Буквально вчора Верховна рада розглядала закон про злочини проти нацбезпеки. Документ, без сумніву, поважний, тому так надували щоки і автори проекту, і, зрештою, депутати, які голосували за нього.

Ворогів у нас розвелося предостатньо. Акурат стільки, щоб вже завтра давати старт кампанії для полювання на відьом. За бажання зліпити сепаратиста чи путінського найманця можна з найсірішого обивателя, якому раптом увірветься терпець і він почне більш-менш гучно висловлювати своє невдоволення. Зрештою, як свідчить практика, це успішно робили й до ухвалення закону…

Однак… У мене є певні сумніви, що наше суспільство рухається у правильному напрямку акурат у царині ідентифікації «ворогів». Мені з голови не йде ситуація з демаршем міністра економіки Айваруса Абромавічуса. Може, через те, що у цього чоловіка, як з’ясувалося, є стержень, і він публічно відмовив і Президентові, і прем’єру, не бажаючи ганьбитися участю в грі з крапленими картами. Може, прийняв кілька викликів, які, - я передбачаю, це трапиться неодмінно, - можуть суттєво вплинути на його подальшу кар’єру.

Не є таємницею, що з паном Абромавічусом пов’язували не тільки надії на боротьбу і подолання корупції. «Золоті яйця», які у перспективі могла нести ця литовська «курка», полягали у наслідках запропонованої ним формули приватизації. Вона не передбачала жодних сумнівних схем, жодних офшорів, вона усувала з процесу не тільки бізнес країни-агресора, але й усіляких остапів тендерів, на кшталт (хто пам’ятає) лижних інструкторів з обойми Каськіва. Лише серйозні корпорації з не менш серйозними інвестиціями у модернізацію нашої господарки.

Подолання корупції, - це лише одна, і то не найласіша ягідка на тому дереві, яке хотів посадити в український чорнозем міністр-біпатрид. Серед інших, привабливіших, - інтерес світових економічних монстрів до свого, укладеного в Україну, а, отже, і їхній головний біль, аби тут врешті-решт запанував спокій і мир.

Абромавічус забрав свою команду з мінекономіки. Разом з ним звідти (і, мабуть, з України) пішли проекти, зв’язки, протоколи намірів тощо. А його кривдники взялися гарячково рихтувати й без того скомпрометований фасад «уряду куля-в-лоба», знову натякаючи на «нові обличчя», «єдність команди». Цинічно послуговуючись пацанською фразеологією на кшталт «один за всіх, всі за одного», справжні носії національної загрози тепер просторікують про те, що Айварас – «нє баєц», перекидають проблеми із хворої голови на здорову. Так в Україні є завжди, і не тому, що «світ безумний,  хоча й  не пристосований для нормальних людей. Він тільки для нормованих» (Лєц). «Нормований» по-українськи – це гнучкий, запопадливий, цинічний і безпринципний виконавець волі начальника, без різниці, хто є цим босом – учорашній загумінковий бухгалтер з бджолами в голові, кримінальний гопник нарцисівського менталітету чи кондитер, що вибував власний бізнес завдяки успішним посадам біля владного корита.

…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їм, певне, не смакуватимуть людські обмовки, геть не пасуватимуть шати «перебірливих лібералів» і «цапів-відбувайл». Для них категорично важливою є власна репутація перед собою, відчуття того, що їхні зусилля були щирими і безкорисними, а головне – фаховими. Їх оцінять інші, і ці інші матимуть з цього користь. А ми… Ми й надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих скриньок, тасуючи старі засмальцьовані колоди з вицвілими тузами і шістками. Самі не підозрюючи, що вони вже давно приготували нам незмінну роль цапів-відбувайл.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Ігор Конденко

Леся Рибінська та Мирослав Мединський у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Мирослав Мединський, заслужений працівник культури України:

"Мені здається, що ми зробили крок у бік шоу-телебачення, забувши про телебачення журналістське, телебачення коментаторське, телебачення аналітичне…"

Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на Трк Львів

Вповзаючи у кризу…

Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене

Запізнілий діагноз, оприлюднений учора головою українського парламенту, мовляв, «ми входимо у серйозну політичну кризу», ліпше, ніж традиційне досі заплющування одного ока в країні сліпих. Криза у нас давня і системна, і спричинена вона, далебі, не довколаконституційною катавасією, і вже геть не «гібридною війною». Симулякр єдності, яким юзали усі наближені до влади, починаючи із президентських перегонів, урешті виявився тим, чим є – бажаною ілюзією, а, радше, фіговим листочком «нових» владоможців для маскування старих практик.

Український політикум – це тераріум «однодумців», і жодна ідея, жодна зовнішня загроза, аж до окупації, не змогла переконати цих рептилій у потребі власних трансформацій. Цинізм, з яким вже три роки поспіль так звана «еліта» експлуатує народні мрії і прагнення змін, - претендуватиме не те, що на моральний осуд, тут здався б окремий формат якогось небаченого досі трибуналу. Лицемірство, яким послуговуються «нові» і «перспективні» для дискредитації ідей Революції і демократії назагал, увійде, мабуть, у підручники з соціальної психології як зразок негативних практик, поруч із клептоманією часів Януковича.

Раптове прозріння того, що «ми входимо у кризу» теж спровоковане абсолютно не усвідомленням настроїв суспільства. Це – алярм про непевність крісел, у яких досі сидять викінчені негідники, це – новий виток риторики, призначеної для маніпуляції громадської думкою, її дезорієнтації в царині справжніх пріоритетів. Там, на верхотурах влади, досі наївно вважають, що, модернізувавши «коаліційну угоду» (по суті, зусиллями вмілих райтерів помінявши у ній місцями слова), здійснивши рокіровку у міністерських кабінетах, ще трішки побудуть біля корита, дограбовуючи країну. За звичкою, випустивши пару з киплячого чайника через свисток дочасних виборів, просторікуючи про неймовірні наслідки докорінного пере форматування системи, а головне, - катастрофу після їхнього усунення від годівниць.

Нині модно побиватися над «фатумом», який переслідує Україну з часів Помаранчевого Майдану, проводити паралелі між Абромавичусом та Олександром Зінченком з «любими друзями». Ні, як на мене, це криза вищого штибу, позаяк за Ющенка ми мали справу з конфліктом інтересів заангажованих осіб, повністю інтегрованих в українську ситуацію. А «варяг» з міністерства економіки 2016-го тицьнув рильцями усіх горе-реформаторів в очевидне лайно, спродуковане ними ж. Тобто демарш литовця – не що інше, як вирок тим, хто паразитує на всенародній наївній довірі і на довірі симпатиків України з-за кордону.

Якщо Гройсман визнає, що «ми входимо у кризу», то мав би відверто визнати, що ця криза стала наслідком шарварку у його вотчині, ба більше, - її масштаби не варто обмежувати зворотом «політична криза». Насправді ми маємо кризу довіри, точніше – з концентратом недовіри всіх до всіх. І, в першу чергу, суспільства до влади, її риторики, її справжніх мотивів, її, зрештою, обліко моралє. По 50 відсотків опитаних «Рейтингом», за результатами, оприлюдненими вчора ж, прагнуть дочасних виборів і парламенту, і президента. Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене.

Ігор Гулик. Ілюстрація: gomaydan.at.ua