Як виглядає державна зрада?

Огидно, нестерпно, злочинно…

Не кваптеся з оцінками, - вона може виглядати зовсім по-іншому: гламурно, фривольно і барвисто. До прикладу, так, як подали в телеефірі на олігархічному (!) "1+1" у черговому інтерв'ю ексактора розважального жанру, чинного президента України Володимира Зеленського. Доглянутий моріжок, невимушені пози, - що гостя, що ведучої – Наталії Мосійчук, - претендентки чи на лаври "українського Ларі Кінґа", чи малоросійської копії кремлівської пропагандистки Ольґі Скабєєвої.

Але головне – суть. Як і решта відосиків Зе!, - вона майже неприкрита фіговими листочками пристойності чи принаймні якоїсь подоби цього невластивого вчорашньому блазню відчуття. Я, сподіваюся, небезпідставно,  думаю, що головною метою цього діалогу (якщо можна назвати діалогом розмову з наперед визначеними запитаннями і відповідями, написаними в Офісі президента) було відчайдушне намагання Зеленського "відмазатися" від очевидного факту державної зради, надати йому рис неабиякого дипломатичного маневру задля "репутації України".

Але, як завжди у криворукого, вийшло з точністю до навпаки. Результатом "сповіді", яка реально скидалася на сеанс самовикриття, стала по суті явка з повинною. А ще залишилося нав'язливе відчуття того, що Зеленський досі не усвідомив, як ним маніпулюють, аби прикрити інших персонажів дикої історії під назвою "справа ваґнерівців".

Річ у тому, що перед Зе!Кварталом невблаганно бовваніє липнева перспектива справжнього викриття. Христо Ґрозєв – керівник групи журналістів з Bellingcat, які займалися цією безпрецедентною зрадою українських високопосадовців, заявив, що не має наміру надалі зволікати з прем'єрою фільму-розслідування. Він вийде на платформі Netflix до річниці того "таємничого" дзвінка з Банкової, після якого кількамісячні зусилля українських та західних спецслужб, покладені задля затримання найманців з ПВК "Ваґнер" пішли, м'яко кажучи, коту під хвіст. І ота річниця, за іронією долі, збігається із запланованим візитом нашого "лідера" до Вашингтона. Де Зеленському доведеться пояснювати дуже багато речей, проговорених з Джо Байденом по телефону, а згодом відлуння цієї розмови з Києва не надто гармоніювало з гучним статусом "стратегічних партнерів".

Тому Зе! хтось настійно порадив зіграти на випередження, і взяти на себе сумнівну роль рятівника одіозних персонажів з власного оточення. Особливо Єрмака, цього, з одного боку, випадкового і нелегітимного персонажа, який само проголосив себе ледь не віце-президентом. З іншого, - неприхованого "смотрящого" на Банковій від спаринг-партнера з Кремля Дмітрія Козака та відповідних російських спецслужб. Ще рік тому, коли скандал з "ваґнерівцями" тільки ставав світовою сенсацією, саме на Єрмака впали підозри у прямому дзвінку у Кремль з інформацією про міжнародну спецоперацію із затримання найманців у Києві. Тепер він філігранно викрутився завдяки довгому язикові Зеленського і його не надто втямливим мізкам. Ми почули, по суті, зізнання у державній зраді: "Коли ваґнерівці були на території Білорусі, я подзвонив Олександру Григоровичу, я попросив його, я його попередив, що готовий передати йому всю інформацію щодо цих людей, там були прізвища, ми розуміли, хто це такі. Тим не менш, він сказав мені по телефону: "Я розумію, дорогий Володимире Олександровичу, я не підведу, все буде нормально, я розберусь". Я був впевнений, що він передасть нам цих вбивць. Але потім відбулось те, що відбулось". А далі ми почули якусь дивну, притягнуту за вуха паралель із затриманням у Мінському аеропорту білоруського опозиціонера Романа Протасєвіча: "Ми з вами бачили, що було в Білорусі, як посадили літак, чим це закінчилось, чим закінчуються такі спецоперації тієї чи іншої країни. Тож, це точно не була наша операція. Я точно розумію, що ця ситуація, ідея цієї операції була інших країн, точно не України і те, що Україну максимально затягували в це питання – це правда". 

Зеленський, мабуть, таки розуміє, що його версія шита білими нитками і що тільки наївний може сприйняти її за чисту монету. Бо ж усі пам'ятають, кого мали затримати у Борисполі того минулорічного липня. Серед потенційних заарештованих були учасники збиття "Боїнґа" МН-17, знищення Іл-76 в Луганському аеропорту та АН-26 поблизу Луганська. І слова президента, що це "точно не Україна" якось не корелюються з учасниками таємної наради на Банковій, де обговорювалися останні деталі майбутньої операції. Їх небагато, і, сподіваюся, на майбутньому судовому процесі вони не мовчатимуть. Принаймні вже ексначальник ГУР МО Василь Бурба, перший заступник голови СБУ Руслан Баранецький, перший заступник секретаря РНБО - глава комітету з розвідки Руслан Демченко, заступник голови ОП з питань оборони Роман Машовець. Бо всі вони, окрім Єрмака, тоді наполягали на завершенні початого у Мінську…

Після таких зізнань, а ще самого факту розмови Зеленського з дозволу сказати журналісткою "коломойського" телеканалу (це після галасу на весь світ про "безжальну боротьбу з олігархами"!), стає зрозумілішою мета ще одного вибрику Банкової і її "слуг". Йдеться про поданий провладними нардепами законопроєкт 5672 "Про внесення змін до Кримінального кодексу". Цим документом Зеленському хочуть надати право "приймати політико-правове рішення як виключно кримінально-правову дію". Для розуміння – право визначати, кого садити, а кого ні. В умовах слухняного парламенту, який обрали після антиконституційного розгону попереднього, за паралізованого такими ж незаконними "фокусами" Зе! Конституційного суду, слухняної РНБО, яка перебрала роль і прокурорів, і виконавців вироків, матимемо ще й таке, з дозволу сказати, правосуддя. Точніше, творчу інтерпретацію "тройок" часів Сталіна в одній особі.

Тепер, сподіваюся, зрозуміло, як насправді виглядає державна зрада…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Другий термін чи перший строк?

В українському політикумі і середовищах, які намагаються вибудовувати майбутні поведінкові моделі нинішньої клоунократичної, а, отже, цілком непрогнозованої влади, у розпал літа всерйоз заговорили про… президентські вибори. 

Так-так, хоча перша каденція Володимира Зеленського не добігла ще й екватора, і буквально кілька тижнів тому президент з розгніваною міною на акторському обличчі погрожував парламенту розпуском у разі неухвалення його "антиоліхаргічного законопроєкту". Тепер, кажуть, що то була, так би мовити, увертюра до "тригрошової опери", кодою якої мало б стати 24 серпня.

Отже, за порядком. На Банковій і околицях цілком усвідомлюють, що ідея "другого терміну" для фронтмена Кварталу нереальна і може залишитися ідеєю-фікс, не більше. Те, що Зеленський і його кліка накоїли за два роки урядування, не піддається жодним притомним оцінкам, причому навіть з поправками на форс-мажорні обставини пандемічних локдаунів. Ба більше, за лаштунками цих справжніх, невигаданих бід нові "господарі українського життя" казково збагатилися, освоюючи досі невідомі їм схеми. Для цього власне й залучалися до владних кабінетів одіозні фігури януковичівського розливу, які чудово орієнтуються, на який "потічок" слід поставити цінного кадра, аби той і начальству догоджав, і про благодійників не забув.

Однак масштаби корупції, а, отже, й грошових потоків значно звужені, не в останню чергу тому, що за роки правління ненависних попередників в країні таки народилися і зміцніли які-неякі інструменти протидії – антикорупційні інституції та громадянське суспільство. Саме вони перетворилися на об'єкти постійних владних атак Зе!режиму. Через них Україна ризикує втратити міжнародних партнерів, зацікавлених у прозорих, демократичних процесах, а не черговому підкилимному дерибані національного багатства, прикритому тонесенькою плівкою декларативних дзвінких фраз та обіцянок.

На "внутрішньому фронті" у "свого 73-відсоткового хлопця" також не все гаразд. Точніше, - не гаразд зовсім. Число його прихильників, - здебільша, легковірних, інфантильних обивателів, здатних повірити у найнесосвітенніші байки про 4 тисячі доларів для вчителів, мир і дружбу з тими, хто майже щодня убиває українців на Східному фронті і "манну небесну", - тане, мов роса на сонці. До слова, оті гротескні 4 тисячі настільки застрягли у мізках "бухгалтерів" з ОПУ, що знову зринули – цього разу в обіцянках зарплат викладачам ефемерного "університету майбутнього".

Прозріння є безжальним, але обнадійливим для країни. За два роки свого, з дозволу сказати, президентства Зеленський втратив понад половину свого електорату: станом на червень 2021-го за нього готові проголосувати усього 30 відсотків громадян.

Щось треба з цим робити, - бо ще три роки, і останніх прихильників Зе! доведеться шукати зі свічкою серед білого дня. Ба більше, за влучним висловом політолога Карла Волоха, з травня 2019 року і досі вчорашній актор розважального жанру "нацарював" собі років на 150 тюрми, якби українська правова система, на кшталт американської, сумувала терміни за всі скоєні недолугим правителем злочини. А сидіти Зеленському, природно, не хочеться…

Нехтування законом і зловживання повноваженнями почалися прямо на інавгурації новоспеченого "лідера", коли він без усіляких на те підстав розпустив Верховну Раду. І пішло-поїхало. Немотивовані звільнення, руйнація державних інституцій, підміна понять і перебирання невластивих обов'язків. Свідомий правовий нігілізм Зеленського виглядає особливо кричущим зараз, коли в країні РНБО (дорадчий орган) перетворилася на "несвяту інквізицію", наділивши себе правом селекції громадян за майновим статусом, ба більше, - позасудовим покаранням тих, на кого покаже перст всемогутній…

Зеленський йде далі – тепер своїми указами він взявся визначати… посадові оклади бюджетникам!  Мовляв, хочу, щоб лікарі отримували по 10 тисяч! І наказую зробити це Кабміну! Те, що уряд взагалі-то призначається Верховною Радою, а винагорода держслужбовцям та працівникам державних установ регламентується законами, зокрема бюджетом, ухваленими знову ж таки парламентом, - для популіста взагалі паралельна реальність.

Але, як я вже зауважив, не все так просто. Свавільні укази з небаченими обіцянками, щотижнева поява Зеленського у черговій серії мильних опер "РНБО", "Форуму "Україна.30", надимання щік перед візитом до Вашингтона повільно підштовхують обивателя до сприйняття головної події року. Коли 24 серпня, у День незалежності, президент заявить про своє рішення… піти на дочасні вибори. Мовляв, реформи пробуксовують, "олігархи" снують павутини антивладних змов, деякі з них ладні на "путч", народ втомився від війни, яку слід негайно припинити будь-якою ціною. Америка і Європа нас зрадили з Північним потоком-2 і змушують робити те, що непритаманне українській природі… Тому, аби надалі "наближати світле майбутнє", хочу підтвердження президентського мандата!

Ось такий кульбіт у спекотному серпневому повітрі. Зібравши залишки своїх прихильників, застукавши зненацька головних опонентів (попередньо вщент дискредитованих, як не дивно, телеканалами, власниками яких є олігархи-дисиденти!), Зеленський спробує "обнулити" сам себе. Як це зробив його кумир Путін. І, до слова, чинний очільник "Офісу простих рішень" (іронія долі?) Міхеїл Саакашвілі. Чи не експрезидент Грузії нашептав Зеленському банальний рецепт утримання влади?

Ба більше, вигравши нелегітимні за суттю вибори, Зеленський на хвилі успіху знову витягне у Верховну Раду значну когорту "слуг". І все почнеться спочатку…

Ризиковано скажете? Так. Але коли перед тобою дилема: "другий термін чи перший строк?", - не до перебирання "харчами".   

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Параліч вибору

Почну здалеку, з відомого канадського автора численних романів Дуґласа Коупленда, у яких він береться за майже неможливе – пробує з'ясувати закономірності і бодай якісь константи нашого релятивного часу. 

Так от, однією з рис своїх сучасників він вважає "параліч вибору". У бестселері "Покоління Х", Коупленд так визначає цю, на мою думку, недугу: "Параліч вибору: ухилення від будь-якого вибору навіть за його існування".

Мені видається, що режим української клоунократії з його фронтменом та численними квартальними слугами, які зодягнули тепер цілком респектабельні костюми і осіли в кабінетах, що геть не личать ні їхньому смаку, ні, тим паче, компетенціям, попри епідемію ковіду, потерпає ще й від коуплендівського паралічу вибору. Симптоми щораз частіше виринають на люди не тільки в улюбленому жанрі Зеленського – "відосіках", по суті, комічних репризах, де він постає у звичному для себе амплуа актора розважального жанру. Вони ріжуть вухо і в численних інтерв'ю поважним виданням, яких зараз побільшало. Особливо ж коли "свій хлопець" з Кривого Рогу пробує оповити серйозні, майже геополітичні сентенції у словесну оболонку жартів чи, з дозволу сказати, метафор. Бо навряд чи можна вважати метафорою кричущу банальність, сіру побутовістику, нашвидкуруч загримовану в грайливі плоскі анекдоти.

На провідних сценах світової політики справжні лідери та їхні альтер его (насамперед Джо Байден і Владімір Путін) з'ясовують не тільки стосунки між собою, а й долю України у тих стосунках. Бо саме вона є одним із найбільших каменів спіткання демократії та тиранії. Президент Сполучених Штатів, приховавши вочевидь невдоволену міну після підліткових запитань Зеленського ("а чому ми не в НАТО?", "а чому МВФ не дає нам грошей?") висуває російському "самодержцю" "16 балів", тобто 16 ультиматумів, серед яких – чимало "українських". Що робить у цей час наш "найвидатніший лідер сучасності"?  Аплодує, висловлює підтримку, демонструє вдячність? Далебі… Він затягує стару пісеньку – про "зустріч посередині", про нестримну жагу "зазирнути у вічі" Путіну. Путіну, у погляді якого вже, на жаль, покійний друг України, сенатор-республіканець Джон Маккейн давно відчитав три літери "К.Ґ.Б", а Байден вловив зловісний сталевий відблиск убивці.

У Зе!пісенці "чудове все". Ось відповідь на сакраментальне запитання про "Путіна-убивцю": "Не можна ставити такі питання і не можна на них відповідати, навіть коли тобі дуже хочеться…", "Воно дуже некоректне". Ну, по-перше, сучасний політик на те й політик, щоб відповідати на будь-які запитання, навіть найнекоректніші. По-друге, не вказувати журналістам, про що запитувати, а про що "мовчати у ганчірочку". І, по-третє, називати речі своїми іменами, особливо, коли йдеться про агресора, який снить і бачить твою країну поневоленою і вбиває для цього руками своїх опричників твоїх же співгромадян. Натомість Зеленський, перейшовши при цьому на зрозумілу "омріяним партнером" мову, просторікує:  "Я говорю – надо просто уважать друг друга, и все будет нормально". Одне слово: "просто надо перестать стрєлять"… Наслідки маємо ледь не щодня, бо із зони ООС надходять розпачливі повідомлення про чергову смерть або каліцтво наших молодих захисників.

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь "недоречність" на мапі Європи, коли повторює давні чорносотенські вигадки про "австрійський генштаб, у нетрях якого вигадали українців", коли єхидно порівнює демократичну Україну з нацистською Німеччиною. І, звісно, мабуть, у глибинах своєї інфантильної, совкової душі аплодує, чуючи кремлівські оцінки Майдану, як "державного перевороту", через який трапився відтак і Крим, і Донбас. І за позірного бажання "у НАТО", "в Європу", стриманий конституційними пересторогами, вписаними туди ненависними йому "попередниками", змушений ковтати, як, мабуть, і Путін, гірку пілюлю від Байдена про те, що ні анексований Крим, ні тимчасово окупований росіянами Донбас не стануть перешкодою для вступу України у Північноатлантичний Альянс. Тільки б того щиро, а не лицемірно й фальшиво, як Зе!режим, бажала нормальна українська влада.

А ця, на жаль, не бажає ні чути, ні бачити більш ніж прозорих натяків. Зеленський міцно сидить на гачку проросійської агентури, прислухається до нашіптувань Єрмака, якого у Ващингтоні вважають настільки ефесбешно-токсичним, що навіть не хочуть чути його голосу у телефоні. Принаймні, радник Байдена Джейк Салліван гидливо переадресовує єрмаківські дзвінки на якихось 15-х чиновників.

Зеленський, попри "боротьбу з олігархами", й надалі молиться на Коломойського, - афериста і шахрая, мабуть, найодіознішого тепер для американського правосуддя. Зеленський потерпає від паралічу вибору, хоча насправді для притомного і головне – відповідального політика, - вибір очевидний, ось він – на долоні.

Зеленський тупо не бажає бачити, що почав стрибати "пеньками Януковича". Той також мав вибір, як і чинний президент, - між Росією та Європою, між НАТО і Кремлем. Але коли дійшло до реперної точки у Вільнюсі, - зрадив справжніх союзників, купився на хабар від Москви. Я думаю, що для Зеленського його "Вільнюс" (тобто точка неповернення) вже доволі чітко бовваніє на горизонті. Йому варто поквапитися з усуненням прикрої недуги – паралічу вибору. Бо понад половина його співгромадян однозначно висловлюються за євроатлантичне майбутнє країни, і, у першу чергу, - з міркувань безпеки перед загарбником. Тому вдалий, як на думку невибагливого Зе!-популіста, жарт про послідовність дій ("коли, вибачте, хочеш, то спочатку треба зняти штани, а потім сходити"), може обернутися для Зеленського доволі печально. Може трапитися так, що й "штани зняти" не встигне…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Полудєржавний властєлін"

Серед моїх знайомих про останні гучні інтерв'ю кремлівського самітника – що американському телеканалу NBC News, що "России-1", - оцінюють по-різному. Є такі, що іронічно констатують клінічний діагноз на межі старечого маразму, є й прихильники нових теорій змов, мовляв, Путін вже про все домовився із Заходом (принаймні, з європейськими потугами). Ще інші схильні вважати, що деякі екстравагантні філіппіки російського "царя" адресовані лише для місцевої публіки.

Істина, як завжди, лежить десь посередині. Точніше, - там, де її і слід шукати. У середовищі, якого раніше ВВП уникав та зневажав, оскільки його каґебешне нутро на дух не переносило усіляких там "дисидентів", бо реально ліпило з цих людей, до прикладу, з того ж таки Дуґіна, "збоченців" і "самошедших". Але тепер, з прином літ та зі змінами геополітичної ситуації, саме вони – закоренілі імперці, що снять "Містеріями Євразії", ті, хто систематично злітаються, мов на відьомські шабаші, на збіговиська у Валдаї чи "Ізборском клубє", стали для Путіна живильним середовищем його "державництва".

Путін надимає щоки перед зустріччю з Джо Байденом, прагнучи заздалегідь залякати майбутнього візаві непередбачуваністю і брутальністю своєї поведінки. Він у стилі пітерського гопника відверто принижує чинного господаря Білого дому, вдаючись до не вельми дипломатичних порівнянь з "друзякою Трампом". Внутрішнє усвідомлення власної ницості, вторинності і жалюгідного безсилля штовхає Путіна на екстраординарні вчинки. Як ото колись Алєксандра Даніловіча Мєньшікова, - фаворита "Пєтра Вєлікаго", який по смерті патрона зазіхнув на престол. Цікаво, що, за версією Алєксандра Толстого, Мєньшіков теж був "пітєрскім" і до миті, коли запав у пам'ять майбутнього імператора, торгував пирогами у "Сєвєрной Пальмірє". Так ось саме цього вискочку у своїй українофобській поемі "Полтава" ще один імперець Пушкін назвав "полудєржаним властєліном".

Путін цілком усвідомлює, що його імперські амбіції реальні лише у його власному, здрібнілому до умовних меж вже й без того розваленої Росії. Тому хизується прізвиськом "убивця", яке на весь світ безстрашно проартикулював Байден. Тому й втікає від прямої відповіді, як говоритиме з цією категоричною у думках і висловах людиною. "Словесний пронос", - ось і все, на що спромігся Путін, відповідаючи на пряме запитання про оцінку американського лідера. Знаючи ставлення Байдена до попередника, кремлівський блазень прагне роз'ятрити саме цей світоглядний конфлікт, наполягаючи на "неповноцінності" нинішнього президента США – "кар'єриста, якому може забракнути імпульсивності". "Навіть зараз я вважаю, що колишній президент США пан Трамп - екстраординарна особистість, талановита особистість, інакше він не став би президентом США".

Я не даремно вжив у стосунку Путіна слово "блазень". Хитрий владолюбний маніяк, він прагне вскочити у мейнстрим сучасної геополітики, у якій гору бере шоу, видовища на межі фарсу, балаганна естетика та нічим необмежений популізм. Кому-кому, а українцям, які необережно повелися на схожі візуально-лінгвістичні ефекти і мають тепер при владі клоунократію, такий тренд вже залив сала за шкіру, хоча не минуло ще й половини каденції Зе!.

Однак Путін, цей "полудєржаний властєлін" йде далі. Прагнучи підкреслити власну, виплекану і необґрунтованими амбіціями, і запопадливими "холопами" велич, він береться аналізувати НАТОвські перспективи України. "Можливо, просто вони йому (Зеленському. – Авт.) сказали: "Знаєш що, ти зарано виліз, рано ще про це говорити. І не до місця ти виліз, тому що зараз намічається зустріч на вищому рівні двох президентів. Чого ти нам заважаєш? Псуєш нам обстановку перед самітом?". Гей би він, - Путін, - рівня Байдену, і здатен змінити його думку про важливість України – форпосту боротьби з необольшевицькою Росією.

Необольшевизм вилізає з путінської маячні, мов шило з мішка. Він усюди, - у його історичних догмах, у поглядах на світову політику, у ставленні до російської опозиції, мабуть, і в побутових практиках. "Більшовики, організовуючи Радянський Союз, створили, в тому числі, союзні республіки і Україну", - вальяжно розпатякує Путін.  І наголошує: росіяни (у його розумінні – нащадки большевиків, мабуть) є корінним народом України. А заперечувати це – "не просто некоректно, це смішно і безглуздо". "Як бути? Сам Зеленський єврей за національністю, я не знаю, у нього, може, там кров намішана. Що робити ось з цими людьми? Їм що, зараз, як у нацистській Німеччині, мірятимуть черепи, інші частини тіла циркулем і визначати, як там визначали справжнього арійця чи несправжнього? Визначати справжнього українця чи несправжнього?".

Ну, важливо, щоб "справжністю – несправжністю українців" опікувалися інші, - лише не Путін. Про такий штиб опіки ми знаємо зі своєї кількасотрічної історії, особливо зі семи літ сучасної російсько-української війни. І те, що Путін намагається подавати як суто фашистський винахід, насправді було щоденною, щогодинною практикою його духовних наставників з ЧК-ОГПУ-МҐБ-КҐБ. Вони успішно ділили людей на "першосортних і другосорних", застосовуючи при цьому критерії лояльності і партійності.

Тому зараз, після чергових одкровень "полудєржавного властєліна" надзвичайно важливими є відповіді на кілька запитання: "Пане Зеленський, це оцій особі ви так прагнули зазирнути у вічі? Це з цим персонажем з минулого ви хотіли домовлятися "десь попередині"? Це ви казали про можливість "миру" з Росією Путіна?". 

Чи здатен Зеленський, зі всім своїм акторським талантом, відверто відповісти на ці запитання? Чи знову, за звичкою, сховається у "доміку", вважаючи що "я – не я, і хата – не моя"? ДумайТЕ, - пане президенте…

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чому для Зе! "не важливі слова"? Бо він бреше

Історія з хамською фальсифікацією Офісом Зеленського телефонної розмови "лідера" з президентом Сполучених Штатів Джо Байденом, яку досі обговорюють не тільки у кулуарах та зацікавлені політикою, але й на поважних медійних майданчиках, могла б стати апогеєм усієї дотеперішньої практики популістичного режиму клоунократії. 

Могла б, якби я цілком не усвідомлював невичерпного ресурсу "масовиків-затійників" з Банкової та їхнього хедлайнера, які насправді тупо використовують інструменти недавнього сценічного фаху і вважають, що у політиці це зійде їм з рук.

Майже тридцять років тому, 1992-го, на американські і світові екрани вийшов кінобестселер Джонатана Лінна "Визначний джентльмен" з Едді Мерфі у головній ролі. 2021-го у Києві вирішили актуалізувати історію провінційного шахрая Томаса Джефферсона Джонсона, який, користуючись ідентичністю свого імені та прізвища з недавно померлим конгресменом, обирається до Конгресу. Викритий, він нагло заявляє: "Я маю намір балотуватися у президенти!" і ламає "четверту стіну" – уявну перепону між актором і глядачами.

Зеленський і Ко забули, що історія, втілена Едді Мерфі, - це кіно. Рівно ж, як переплутали свого виборця-інфантила з прискіпливою і зубатою західною "четвертою владою", яка не дає спуску новоявленим "джонсонам". Більше того, на Банковій виявилися не готовими до такого несподіваного (звикли ж безвідповідального ставлення до власних висловлювань) повороту. Настільки не готовими, що у відповідь на шквал звинувачень у відвертій брехні, наш "найвидатніший лідер сучасності" спромігся лише на жалюгідне белькотіння, мовляв, "не важливі слова"…

І, знаєте, ця відповідь стала для вчорашнього блазня і маріонетки такого ж пройдисвіта (принаймні, у тій же Америці це чудово усвідомлюють, ба більше, - взялися за правову оцінку його афер) Ігоря Коломойського, сеансом самовикриття. Бо направду, якщо "слова неважливі", то, виявляється, що лінгвістичні еверести обіцянок, маніпуляцій, завдяки яким Зеленський з кварталом дістався влади, - фікція, ілюзія, туман. Що досі "нові обличчя" успішно вішали на вуха своїм співгромадянам кольорову локшину, а ті, наївні та невибагливі, вірили всьому, що виходило з невтомних ротів шахрайського збіговиська. Починаючи з "кінця епохи бідності" і закінчуючи мільярдом дерев, якими Зеленський має намір запатичкувати всю країну.

Бо популістська брехня, на жаль, множинна на варіанти. Цю рису зауважив ще Монтень: "Якщо би брехня, схоже, як істина, була одноликою, наше становище було б набагато легшим. Ми вважали б достеменним протилежне тому, про що говорить брехун. Але протилежність істині має сотні тисяч облич і не має меж". Ось Зеленський викручується після конфузу з Байденом: "Отримає Україна, нарешті, ПДЧ чи ні – це питання бажання лише самого Альянсу. Якщо отримає – значить, нас там дійсно бачать. Якщо не отримає – це теж цілком конкретна відповідь". Але ж насправді Альянс не розкидається ні ПДЧ, ні членством, особливо для країн, які: а) не бажають сповідувати і виконувати певні критерії, обов'язкові для всіх; б) толерують у вищих ешелонах влади осіб, готових у будь-яку хвилину "злити" секретну інформацію потенційним противникам НАТО.

Ось Зеленський розпачає на сторінках Axios, що, мовляв, США ведуть подвійну гру у справі "Північного потоку-2", не інформуючи про це Україну (стратегічного, на думку Зе!, партнера). А ось та ж Axios, відома своїми зв'язками з Білим домом, цитує Державний департамент, що той "регулярно співпрацює з українськими офіційними особами щодо "Ппівнічного потоку-2". Напередодні передачі останньої доповіді в Конгрес Державний департамент повідомив українського посла у Вашингтоні та високопосадовців у Києві, включаючи керівника офісу президента, про зміст звіту".

Ось Зеленський втюхує українцям, що розповів голові Венеційської комісії Джанні Букіккіо про зусилля, спрямовані на проведення прозорих і відкритих конкурсів на зайняття посад у КСУ та в органах суддівського врядування. А ось сам сеньйор Букіккіо без евфемізмів і пістрявих обгорток каже, що підготовлені Верховною радою, у якій Зеленський має "монобільшість", зміни до закону "Про судоустрій і статус суддів", у разі їхнього ухвалення, вб’ють судову реформу.

Виглядає на те, що декларуючи патріотизм у війні з Росією, непримиренність до "реєстрових олігархів", незмінність євроатлантичного курсу, Зеленський тихцем від народу (і того, що його обрав, і того, що був категорично проти) гне лінію на розвал країни, її державних інституцій, руйнацію партнерства із західним світом. Бо, мовляв, перед нами – вибір: або "байдужа Америка", або Росія, з якою ми завжди домовимося…

Таємна війна проти України цілком очевидно узгоджена з Кремлем і його господарем, який за сім років агресії проти сусідньої країни, що вирішила йти своїм шляхом, зрозумів – війною Україну йому не здобути. Її можна тільки зруйнувати руками самих українців та обраних ними "своїх хлопців", - недалекоглядних, брехливих, жадібних до наживи, неперебірливих у засобах, безвідповідальних паяців.

І Путіну поки що це вдається. Перший результат – скасування зустрічі Джо Байдена із Зеленським, яка планувалася перед самітом американського лідера з президентом Росії. Тобто у липні, якщо Зеленський знову щось не збреше по-крупному, Байден говоритиме з ним, маючи у вухах і мізках позицію Москви. Москви, що не омине нагоди прямо сказати про неспроможність українців господарювати у власному домі, стару байку про failed state і про те, що, мовляв, навіщо Америці зайва мігрень з народом, який обирає собі таких брехливих недотеп у провідники. 

Ілюстрація: Алєксандр Лісафьїн

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Кого не буде у "списку олігархів"?

Характерна риса блазне-популістів, зрештою, як і всіх, хто спекулює на легковажності та інфантилізмі обивателя, - відкладати важливі речі "на потім", обіцяючи "світле майбутнє". Мовляв, оце подолаємо нинішній складний період, а відтак… 

Правда, довгі язики таких обіцяльників часто грають з ними у гіркі жарти. Так трапилося і з міністром юстиції Денисом Малюською, який взявся трактувати законопроєкт "самого Зе!" про олігархів. Цей, м'яко кажучи, дивний персонаж української політики фактично визнав, що документ, народжений у нетрях ОПУ, є нецивілізованим. "Законопроєкт про олігархів – тимчасовий. Тому що протягом періоду дії закону про олігархів будуть впроваджені цивілізовані механізми, такі самі як на Заході", - сказав Малюська.

Слід розуміти, що "зеленим слугам" так кортить "вау-ефектів", що заради них вони готові на "тимчасово нецивілізовані" кроки. Біда лише в тім, що принцип "мета виправдовує засоби" давно скопрометований, що все тимчасове, зазвичай, стає вічним, і задля того, аби розгребти плоди бурхливої діяльності "врємєнщіков" іноді доводиться класти людські життя.

Рівно ж, як і Олексій Данілов, секретар РНБО, - структури, перетвореної Зеленським у макабричну реінкарнацію середньовічної інквізиції чи винайдене у большевицьких сховках "ОГПУ", теж обіцяє, що у "списку олігархів", передбаченому цим, з дозволу сказати, "законопроєктом", не буде випадкових людей. Звісно, не буде. Туди, судячи з критеріїв і довільності їх застосування, потраплять лише ті, на кого вкаже перст "найвидатнішого лідера сучасності". А як же інакше, - президент – голова РНБО, що фактично формує порядок денний щоп'ятничних серіалів, і сам особисто повідомляє про наслідки бурхливої дільності дорадчого (на цьому наголошу особливо!) органу, якому ні сіло ні впало наділено небачені для цивілізованої країни повноваження: карати і милувати.

Але повернімо питання інакше: якщо у "списку олігархів" не буде випадкових людей, то хто ж гарантовано не потрапить у цей сумнівний реєстр?

Відповідь є однозначною – лояльні. Що цікаво, правові підстави для тих, хто готовий "гаряче полюбити" чинну владу вже готові. Минулого тижня у парламенті було успішно поховано головні принципи електронного декларування, досі обов'язкового для кожного держслужбовця. Усього дві маленькі правки до закону про е-декларування, але вони також дають можливість повертати ним, мов дишлом. Відтепер "державні мужі" не зобов'язані декларувати свої статки, і їм за це "нічого не буде". І ще – вони позбулися потреби "світити" статки родичів, якщо ті… не дали на це згоди.

"Деолігархізація" по-зеленськи лише зовні схожа на броунівський рух. Насправді вона укладається у вельми продуманий ланцюжок логічних, з точки зору сценаристів, кроків. Зміни до закону про чиновницькі декларації – такий собі медяник для потенційних союзників. А ось відосік, записаний актором розважального жанру, який за сумісництвом підпрацьовує на посаді президента, містить можливі "батоги" для тих, хто спробує демонструвати глибоке занепокоєння неправильністю його політики. Мовляв, якщо хтось спробує бунтувати проти ухвалення його "антиолігархічного" дітища, то на цього неслуха впадуть усі кари небесні.

Зеленський чудово розуміє: парламентські перспективи папірця, який він та його Квартал пропонує до розгляду під куполом, вельми туманні. Насамперед через те, що більшість народних депутатів потрапили туди задля того, аби лобіювати та проштовхувати інтереси тих таки олігархів. На жаль, у сучасній Україні важко уявити собі законотворчість іншого штибу. Навіть у монофракції "Слуг…", яким насамперед адресований спіч президента, рельєфно помітні групи, що служать далебі не народові, і не стільки самому лідеру, як окремим щедрим багатіям, реальним "роботодавцям". Тому годі уявити, що ті, хто годується зі "щедрих рук", з якогось дива почнуть ці руки "кусати".

Але є й інша річ. Днями колишній "слуга", нардеп Гео Лерос, відомий так званими "плівками Єрмака", розповів про "додаткове стимулювання" пропрезидентської фракції, про зарплати у "конвертах". Він переконує, що суми, які щомісячно лягають до кишень "народних обранців" коливаються від 20 до 50 тисяч доларів. "Це шалені гроші, яких ніколи в житті ці люди не отримували і після депутатства не будуть отримувати", - розповів Лерос в ефірі одного з телеканалів.

Зеленський фактично шантажує своїх ненаситних нуворишів з фракції, розповідаючи, що у випадку провалу законопроєкту, він оголосить всенародний референдум. Тобто, натякає на перспективу розпуску парламенту, а, отже, припинення "конвертованої благодійності" для вчорашніх фотографів, аніматорів і просто "хороших хлопців".

Тож відповідь на запитання: "Хто не потрапить до реєстру олігархів?" лежить на поверхні. Ті, кому поталанить потрапити до іншого списку. Цей список формує сам Зе, - схваленням згаданих поправок до закону про е-декларування і пильним відстеженням поведінки "слуг". По-суті, Зеленський взявся за побудову "державного олігархату", наразі звично маскуючи власні плани популістськими "фішечками" і згодовуючи ними наївну публіку. Відтак, коли його затія вдасться, він, звісно, знову вийде перед телекамеру, аби зізнатися: "Даруйте, можливо, ми діяли не надто шляхетно й цивілізовано, але все ж заради всезагального блага". Але тоді з-за його спини визиратиме легіон вірних преторіанців, вигодуваних, вимуштруваних та відданих лідерові. Їх не називатимуть олігархами чи іншими "поганими словами". Та й державний устрій в Україні теж називатиметься по-іншому…

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Зелені" університети

Режим клоунократії направду дістав смак у намірах зруйнувати все "до основанья, а затєм…". З першою маніакальною пристрастю деструкції все наразі виходить, з огляду на справді необмежені можливості моновлади, якій море по коліна, оскільки президентську вертикаль тепер можна на цілковитому серйозні уважати єдиною гілкою влади в Україні. 

Бо і регіональні еліти не надто демонструють непокірність, уряд взагалі ручний та сповнений "квартальними" фахівцями, силові відомства не втомлюються демонструвати свою лояльність задля втримання на посадах деяких міністрів. Хтось уже два роки "на випробувальному терміні", хтось пройшов цей "стражденний шлях" ще у часи бурхливої гастрольної діяльності "вождя". Суди традиційно в Україні сервільні і слухняні, хоч, за потреби, здатні ревно захищати честь мантій, якщо над нею необережно спробують поглумитися деякі надто самовпевнені чиновники. І парламентська монобільшість з трускавецькими дипломами, хоча й час від часу демонструє так звану "власну думку" (яка насправді є думкою тих, хто фінансує ненаситні апетити нуворишів), але у "критичні дні", коли захцянки Банкової стають ідеями-фікс, голосує за помахом руки сучасних "чечетових". Був колись, за Януковича, такий вправний диригент, кар'єра якого завершилася доволі печально…

А от з тим, що "затєм…", важче. І проблема не у бажанні змін, яких направду бракує Україні. Проблема у доцільності запропонованих кроків, у тому, що у шалі нігілізму ніхто не помічає підвалин, давно вибудованих і, головне, виправданих світовими практиками. Проблема, зрештою, у мотиваціях авторів цих, з дозволу сказати, реформ. Бо направду, аби відповісти на запитання "навіщо?", слід спочатку знайти точні відповіді на інше – "кому вигідно?". Зрештою, як казав колись один мудрий чоловік: бувають запитання, змістовніші за відповіді на них…

От, скажіть, заради якої високої мети було вщент розгромлено Академію державного управління? Для того, аби відтак президент мав привід для чергової своєї "фішечки" – ідеї створення так званого університету майбутнього, - озвученої ним у черговій серії надцятого сезону "Слуги народу" – Форумі "Україна.30"? Виглядає саме на це. Так, вустами Зеленського хоч мед пити, але дозвольте запитати, звідки у найбіднішій країні Європи візьмуться зайві 7 мільярдів, аби від фундаменту звести школу найгеніальніших та найобдарованіших? Не скажу, що почила у Бозі Академія була взірцевим вузом, до Сорбонни чи Гарварду їй, звісно, було, як до неба рачки. Але чи не варто було б скористатися її напрацьованим роками досвідом, запровадити там світові методики, найняти справді талановитих і визнаних у наукових спільнотах викладачів? І чи є потреба множити число вишів (серед них, як мені видається, левова частка "фейкових"), бо за статистикою, в Україні десь три сотні університетів, академій та інститутів (!). Для порівняння: у Франції з населенням 67 мільйонів налічується 80 університетів…

Так воно виглядає на хлопський розум, але з точки зору послідовників Дмитра Табачніка, які тепер знову розгулюють кулуарами МОНу під орудою Шкарлета, - то справа невдячна. По-перше, оті, "найняті", не надто слухатимуться міністерських директив і вказівок, бо навряд чи міститимуть вони найвищі злети менеджерської думки. По-друге, для сірих чиновників присутність незаангажованих, самодостатніх і головне – мудріших "підлеглих" є справжньою катастрофою і постійною мігренню. По-третє, за таких умов оці розумники обов'язково згадають про принцип автономності університетів, яких поволі, але впевнено приживався в Україні ще за недавніх часів, але якось тихо і кулуарно зійшов на пси… І наостанок, хоча насправді це головний мотив, - з обіцяними сімома мільярдами можна "попрацювати" визнаним майстрам корупційних оборудок, щоб їх левова частка осіла у кишенях зацікавлених осіб…

І тут, як на мене, корінь проблеми. Оскільки мусимо говорити про мотивації тих, хто мав би навчатися в українських вишах, і в тому ж таки ефемерному "зеленому" університеті майбутнього. Молоді, зазвичай, дуже уважно помічають речі, які для нас, дорослих, видаються звичними, прогнозованими і буденними. Вони чудово розуміють, що для того, аби зробити успішну кар'єру в Україні, не обов'язково лупати граніт науки, не спати ночами у пошуках знань. Для цього є значно простіший, а головно, - перевірений шлях. В країні, де купуються дипломи і наукові знання, де за гроші можна посісти будь-яку посаду, в країні, де стати президентом завиграшки може або зек з трьома ходками, або балаганний блазень, які певної чудової для них миті потрапили у поле зору "сильних" цього світу, - освіта навіть зайва. Не даремно ж духовний і не тільки вчитель нинішнього очільника МОЗу Табачник розлого просторікував на сторінках вже забутої газети "2000", розвиваючи свою, призначену для "малоросів", теорію "кухарчиних дітей". Оті "кухарчині", напівосвічені діти, витягнуті на світ Божий волею випадку, освоївши "ази" публічно проклятої, але тихцем толерованої, бо дуже зручної системи, тепер ухвалюють закони, "рулять" економікою (точніше – "схематозами"), "зблискують" макабричними "фішками" на міжнародній арені.

Влада, перетворена на бізнес, розбещує молодих, деформує їхні світоглядні цінності, спотворює бачення майбутнього. Я не знаю, чи стане реальністю чергова затія популіста-"затєйніка" з університетом майбутнього. Радше, забудеться, як стоп'ятсот його піар-вибриків, призначених для збурення обивательських мізків. А от мабутнє після Зе!режиму мені видається не вельми світлим. Бо комусь таки доведеться розбирати завали і будувати на випаленому полі щось притомне.  

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал