Якщо ми
хочемо більш-менш ситого майбутнього для наших дітей, то варто таки поглянути,
як спиналися на ноги інші
Учора були уродини Єльцина, і Росія мала про що поговорити. Попри невтішні
для покійника соціологічні виміри популярності (куди йому до чинного
президента!), мешканці ерефії (окремі звісно ж) згадали про «подарунок»,
залишений землякам Барісом Ніколаєвічєм. Того ж таки ВВХ, що зміг переграти
свого «хресного батька» не тільки рейтингами намальованими придворними
«бухгалтерами», але й карколомними зигзагами опінії серед світової спільноти.
Від модернізатора до кримінального авторитета, вбивці і педофіла…
Утім, то справа росіян – розбиратися зі своїми керманичами. Про «подарунок»
Єльцина я згадав у контексті української звички теж ждати презентів від влади,
чекати її милості, сподіватися на те, що там, на горі, хтось схоже до нас
розуміє наші проблеми і наші жалі. Мені, звісно, зауважать, що, мовляв, після
двох Майданів наша спільнота стала самодостатньою і дієвою. Однак я б не розкидався
такими категоричними судженнями. Так, громадянське суспільство навчилося
тиснути на чиновників, вирішуючи поодинокі проблеми, так «громадський десант»
приземлився у кількох міністерствах. Але загальна картина залишається
невтішною, позаяк, - по-перше, активісти, почасти через свій ентузіазм, бажання
«всього і негайно», самотужки створюють собі проблеми із законом (хай
недосконалим, та наразі чинним), по-друге, частина наших «рухів» прогнозовано
стала маріонеткою у руках тих, хто конвульсійно тримається біля корита, і
прагне зберегти при цьому «демократичний імідж».
До розмаїтих «подарунків» влади слід ставитися дуже обережно, зважаючи на
те, що розплата за соціальний клієнтизм, зазвичай, буває дуже високою.
Прикладом, чи могли передбачити ще місяць тому щасливі власники субсидій
абсолютно несподіваний фіскальний дискурс цієї проблеми? Роззявивши рота на
державну дармівщину, вони зараз ризикують шаленими штрафами у випадку, якщо
приховали якісь статки, нерухомість тощо. Це направду якийсь «постмодерний
феодалізм», про який натякає Павел Шелін з Глазго.
Ситуація направду скидається на влучно змальовану колись класиком
грузинської літератури Чабуа Аміреджибі: «Держава - це велетенський казан з
юшкою, що кипить на вогні, а громадянин – істота, яка присмокталася до цієї
посудини. Неуникно приходить час, коли слід помішати в казані черпаком або струснути його, ті, що присмокталися,
відпадають, і тоді... Одні намагаються
знову присмоктатися до старого казана, інші шукають нового, фантазія третіх породжує посудину, якої взагалі ніхто ніколи не бачив… Весь цей шарварок триває доти, поки хтось не зметикує перефарбувати старий казан і назвати його геть по-новому. Тоді, як кліщі, громадяни знову присмоктуються до казана, і "земля перебуває вовіки".
Ясна річ, звички минулого (коли ковбаса по 2.20 і безкоштовний пансіонат) –
живучі. Навряд чи комусь під силу словами пояснити людині із совєтським
досвідом потребу, до прикладу, монетизації пільг. Навряд чи із захопленням
зустріне підприємець, що користувався розмаїтими преференціями, повідомлення
про те, що завтра таких не буде. Навряд чи переконаєш того, хто брав кредити
«по 5» у тому, що своїми захцянками нині, коли «по 25», він валить і без того
жалюгідну вітчизняну господарку.
Але, якщо ми хочемо більш-менш ситого майбутнього для наших дітей, то варто
таки поглянути, як спиналися на ноги інші. Розумію, що перевантажу текст
цитатами, та рецепт від Людвіга Ерхарда, «батька» післявоєнного німецького
економічного дива, нам не зайвий: «Ти, державо, не турбуйся про мої справи, але
дай мені стільки свободи і залиш мені від результату моєї роботи стільки, щоб я
міг сам і на власний розсуд забезпечити своє існування, свою долю і долю своєї
сім’ї». Ось все, чого ми можемо очікувати від держави у подарунок. Бо інакше.
Інакше розмаїті популісти зроблять все для того, аби заспокоїти наші з вами
мізки, приспати їх і підсунути презент на кшталт того, що його колись, далекого
1999-го, поклав росіянам під подушку Баріс Єльцин.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: politikus.ru
