Війна за паству, що триває
щохвилинно, – не що інше, як цілковито мирські пристрасті священиків – чи то
отців, чи пресвітерів, – не важливо
На львівських Збоїщах
– проблема. Люди, здебільшого, похилого віку мають жаль на нових сусідів –
вірних однієї з протестантських церков. Ображені відрізняються тільки
належністю до конфесій, є серед них православні, греко- і римо-католики. Але
суть скарг зводиться до одного: мовляв, чому так є, чому до наших помешкань
приходять без запрошення агітатори за нову віру, чому тицяють у руки листівки з
явно провокативним гаслом "Кінець фальшивої релігії вже близько!",
чому ображають релігійні почуття оточуючих?
Годі пояснювати цим
людям, що їм, радше, варто було б звертатися до правоохоронців, бо йдеться про
порушення права на недоторканість особистого життя і помешкання, про зневаження
основоположних засад конституційного ладу, які передбачають пошанівок свободи
совісті і релігійних переконань, переслідують за роздмухування міжнаціональної
і міжконфесійної ворожнечі. Тут, власне, мова про "кесареве", що його
слід сепарувати від Божого, і Біблія, яку особливо ретельно вивчають саме
протестанти, є у цьому аспекті однозначною…
Я можу зрозуміти
певну настороженість сповідників традиційної віри до нових течій і конфесій,
завезених, здебільшого, із Заходу. Йдеться про пересічних громадян, які воліли
б (і, зрештою, так і чинять) ходити до батьківських церков і знати, що роблять
це по совісті. Але я не можу зрозуміти певного виклику, до якого вдаються
адепти так званих "сект": а саме демонстративного ігнорування
духовних потреб і запитів інших християн.
У моєму селі також
зовсім недавно постав протестантський храм. До того його паства збиралася в
бідній оселі одного з вірних, і оскільки робили вони це суботнього дня, то найближчі
сусіди намагалися відкласти свою роботу на обійсті. Аби не заважати
"іновірцям". Натомість "не такий" Петро планував саме на
неділю клепання коси чи мотики, і те, що він на диво роботящий чуло все село,
акурат прямуючи на Службу Божу.
У цьому сенсі
прикладом є юдеї, що збираються на шабат у своєму колі, поруч з руїнами ще не
відновленої святині, і віддають шану Богові не гучно, з викликом для інших, а
як справді пасує у цьому випадку.
Я не хотів би жодним
чином образити прихильників інших християнських течій, але, погодьтеся, активна
підтримка закордонних центрів, яка надходить для них в Україну, не завжди є
адекватною нашим реаліям. Може там властиво говорити про свої сакральні
переконання на весь світ, у нас це завжди вважалося глибоко інтимним і
непублічним. Жоден греко-католик чи православний не вийде на вулицю з гаслом
про "неправильність" чи "фальшивість" іншого віровчення.
Природна толерантність не дозволяє галичанам вголос висловити своє
незадоволення чи роздратування "іншим" потрактуванням Святого письма.
Можливо, подумки вони й засуджують "іновірців", але ж за думки, слава
Богові, не карають…
Я вже не казатиму про
змішані родини, в яких незбагненним чином панує мир між людьми, що ходять до
різних церков.
"Продавати"
ж релігію, як товар, рекламуючи її ледь не методами мережевого маркетингу, нав'язливо й безапеляційно, – для нас дивина, причому
макабрична.
Тема, порушена
сьогодні, буз сумніву, делікатна. Але я не хотів би, аби в контексті нинішнього
хаосу в державі непорозуміннями між вірними різних конфесій в Галичині
скористалися сили, яким на руку дестабілізація. Тоді годі буде шукати винних,
їх знайдуть без нас.
А війна за паству, що
триває щохвилинно, – не що інше, як цілковито мирські пристрасті священиків –
чи то отців, чи пресвітерів, – не важливо. От тільки спробуйте-но пояснити це
знервованим бабусям. Вони прагнуть спокою і пошани до своєї віри, і мають на це
право.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: vitaliy-kreslav.livejournal.com
