До проблеми вибору

Відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне нагнітання потрібних оцінкових стереотипів не є суто українським винаходом

Дехто з суспільствознавців схильний уважати, що головною проблемою інформаційного суспільства є проблема вибору. Адепти цього твердження, зазвичай, формують свій висновок, виходячи з ідеальних умов, за яких пересічний обиватель не просто цікавиться, а отримує повну, об’єктивну інформацію про предмет, який став об’єктом його уваги. Тобто, перш ніж стати споживачем послуг, товарів чи якихось інших, скажімо, суспільних матерій, він вимушено стає споживачем інформації про них. Причому, до комплексу поінформованості потрапляє не тільки банальна реклама, але й чутки, відгуки користувачів, навіть візуальне сприйняття об’єкту бажань.

Нашу спільноту, мабуть, завчасно мати за досконале інформаційне суспільство, хоча лава вісток, оцінок з кожним роком щільнішає і повноводнішає. Біда у тому, що українські інформаційні потоки є, по-перше, не надто „екологічними” у сенсі своєї об’єктивності, по-друге, зазнають маніпулятивних трансформацій на догоду певних осіб чи середовищ, і, по-третє, обмежені у сенсі доступу до широкого споживача.

Третя проблема – цілком технологічна, позаяк навіть пересічний райцентр не може нині похвалитися доступом до всесвітньої павутини, не кажучи вже про села чи віддалені хутори. А ось щодо перших двох зауваг, то тут власне й формується специфічно вітчизняний феномен, який полюбляють називати „вибором без вибору”.

Не скажу, що відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне нагнітання потрібних оцінкових стереотипів є суто українським винаходом. Схожу практику застосовують повсюди, і навіть демократична Америка іноді вибухає, випадково дізнаючись правду про ті чи інші вагомі події, які попередньо трактувалися на догоду урядові чи окремим колам впливових осіб. Але у Штатах доволі потужні альтернативні джерела, і  фактично кожен мешканець, якщо, звичайно, того бажає, може здобути доступ до них.

В Україні схожа практика „фільтрів” почала інтенсивно застосовуватися за Леоніда Кучми, особливо напередодні останніх електоральних перегонів у його президентській кар’єрі. Що цікаво, конструюючи тоді ситуацію виборів без вибору, протополіттехнологи (бо такої професії тоді ще не знали достеменно) парадоксально обрали Галичину об’єктом своїх впливів. Парадоксально, тому що Львів завжди пишався своєї інтелектуальною першістю. І тому, мабуть, програв. У ситуації виборів’2000 галичан затиснули між молотом і кувалдою, змусивши обирати між Кучмою і “червоними”. Спроба тодішнього поміркованого і ліберального Мороза, за якого в останню мить схопилася, мов за рятівну соломинку, львівська еліта, зазнала ганебного фіаско. Масова антикомуністична істерія певним рикошетом вдарила і по рожевому кандидатові, а одіозного Марчука нейтралізували, організувавши помпезне перезахоронення жертв енкаведистів.

На цьому ґрунті відтак проросли „темники”, кураторство ЗМІ з боку зацікавлених сторін, тиск на власників, словом, ситуація, яку зрештою спромоглися зламати самі журналісти. Однак, як це буває зазвичай, з однієї крайнощі суспільство скотилося в іншу, – з головою пірнувши у потік інформації, що знову пропоновував йому вибір без вибору.

Нині, видається, ситуація є поміркованішою і спокійнішою. Однак очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати.

Поза тим,  літня відсутність або інфантильність споживача вісток також не сприяє ефективній роботі пропагандистського апарату. Тож слід почекати початку осені, аби мати враження від того, як у наші з вами мізки вбиватимуть цвяхи виборів без вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: telekritika.ua          

Право на деградацію

Ще трохи – і всі «мажоритарки» з «пропорційками», як і вибори взагалі, перестануть цікавити навіть найзазомбованіших пафосних бабусь

Жупел сумнівності закону про вибори до місцевих рад, яким політики намагаються налякати електорат, а насправді лякають одне одного, перетворюється на фішку, що нею легко прикрити решту реальних загроз для України. Гадаю, не варто особливо наголошувати на реаліях повсякденного побуту, які, на диво, чомусь не цікаві для політичних дискусій. Президентський підпис під документом, однак, не припинив цих суперечок, а, отже, маємо ще один аргумент на користь того, що для наших державців політичним інструментом стає все, що бодай якось надається для цього.

Зрештою, чи важливо нині (наголошую – нині!) для львівського безробітного чи столичного позичальника-невдахи, чи вояка із зони АТО, як обиратимуть війта у якомусь селі Затемне: за партійними спискаи чи мажоритаркою України. Ні, для них важливо, щоб обраний будь-де і будь-яким робом наступний керівник сільської громади був справді головою і запорукою: для одного – його права на працю, для іншого – порятунку від цілковитого банкрутства, для третього – патріотом.

І коли спікери із «ручних» телеканалів упосліджених урядом олігархів, волають, що «без зміни виборчої системи країна приречена на деградацію», вони запізнюється зі своїм пророцтвом. Країна вже давно деградує, причому має на це право. Ще трохи – і всі «мажоритарки» з «пропорційками», як і вибори взагалі, перестануть цікавити навіть найзазомбованіших пафосних бабусь, і влада справді валятиметься на вулиці, аж поки її не підбере якийсь метикуватий і небегатслівний дядечко.

Нашу увагу прагнуть відволікти на юридичній казуїстиці, тицяючи на ймовірні наслідки потрапляння у сільради з облрадами «темних конячок»:  «… Ситуація не зміниться. Відмінність буде лише в тому, скільки людей іммігрує і скільки сидітиме у в’язниці... Бо в нас, щойно хтось перемагає, починає діяти принцип Франко: друзям – усе, ворогам – закон».

Але, гадаю, акурат пропорція утікачів і в’язнів не стане головною відмінністю. Хіба бодай одні вибори у цій країні обійшлися без гнаних і переслідуваних? Хіба дуже «демократично обраний» Ющенко не викинув з владних лав 18 тисяч чиновників, яким, відверто кажучи, були «до лампочки» кольори конфліктуючих прапорів? Це – толерантний Віктор Андрійович. А Віктор Золотобатонний? Хіба варто тут тратити чорнило і папір на перелік гнаних і репресованих ним? Зрештою, усім відома жирна кривава крапка режиму екс-зека і «проффесора».

Право на деградацію, тобто цілковиту інфантильність і байдужість громади до тих, хто робить вигляд, що керує нею, дехто цілком резонно називає «толерантною тиранією». Ральф Пітерс, оглядач «New York Post», пише, що такий режим здатний гарантувати собі процвітання. Варто лише, щоб «диктатура постіндустріальної епохи погодилася на компроміс в одному: зупинилася під дверима приватного помешкання».

А там, за тими «дверима», будуть чинними усі права: право на свободу слова, невдоволення владою etc. І навіть право на деградацію...

Ігор Гулик. Ілюстрація: brovary.pravo-znaty.org.ua