Час равликів

Я сьогодні з черговою історією, яка, мабуть, матиме продовження. На жаль, нерадісне.

Десь з місяць тому мій сусід раптом запитав, чи я не в курсі, де можна вакцинуватися і скільки це коштує. Був щиро подивований тим, що тут – "шара". Ми з ним спілкуємося нечасто, знаю, що буквально донедавна він орендував дві ятки на сусідньому ринку. А ще – літав, прямо таки "світився" від перемоги Зеленського, який, на його думку, "прийде й порядок наведе з баригами". Поступово той ентузіазм згасав, а ось кілька днів тому я зауважив, що ятки на ринку закрилися, а його дружина у ліфті повідомила, що рушив чоловік у Польщу на заробітки. "Оренди не стягував, та й покупців зараз катма", - пояснила. "Ось для чого йому потрібна була вакцинація…", - зробив я для себе висновок.

Я не схильний впадати у моралізаторство чи повчати когось, як жити. Річ невдячна, і, мабуть, таки, геть непомічна. Ба більше, завжди знайдеться хор "народолюбців", які хутенько розкажуть тобі, що народ завжди має рацію, він мудрий і бачив все. Хоча досвід кількох останніх років дав чимало аргументів на користь протилежного висновку.

Власне, з цієї точки зору цікавою, як на мене, є думка письменника Андрія Бондара, озвучена ним під час публічної дискусії "Культура вибору: Як ми обираємо" у рамках цьогорічного BookForum-у. Аналізуючи електорат, що голосував 2019 року за героя телевізійного серіалу, а відтак – і за його склепану на коліні популістську партію "Слуга народу", Бондар (з цифрами ЦВК у руках) з'ясував, що його основу склали люди віком до 25-и та 65+. На підставі цього літератор робить несподіваний висновок: "Люди, які не мали досвіду опору системі, і люди, які мали можливість опору, але не опиралися системі, – голосують однаково".

Тобто, попри випробування воєнного часу, коли пасіонарна частина суспільства демонструє здатність і бажання опору, планка опірності загалу (умовних 73 відсотки) свавіллю і безкарності обраних ними ж владців катастрофічно падає. Психологи кажуть про "ефект дзеркала", що свідчить про невдоволення своїм же відображенням в люстерку, з яким, далебі, нічого не вдієш. Бо "свій хлопець", "президент на велосипеді", - реально є віддзеркаленням інфантильних, легковірних виборців. Принаймні, його ретельно спланований і відретушований імідж, за задумом сценаристів, мав би бути саме таким.

Мав би, але не став… І на екваторі каденції розчарованому і зневіреному Зе!прихильникові доводиться ковтати глевкі млинці від учорашнього кумира. Голограма насправді виявилася фальшивкою, а наслідки урядування телевізійного "супергероя" вже зараз виглядають катастрофічними. І одна річ, коли б мова йшла про матеріальні речі. З інфляцією, астрономічними тарифами і непідйомними цінами на продукти, з прийдешньою, ймовірно, холодною зимою і закладеними у недолугому бюджеті драконівськими податками українці вже спробують давати собі раду. Річ у суттєвішому: попри традиційну нелюбов "народу" до влади, у того ж таки народу за ці два роки суттєво атрофувалася життєво важлива риса – здатність до опору. Прийшов час равликів – коли не наділений мізками молюск ховається у власну мушлю з надією перечекати біду…

Згадаймо, як раніше суспільство реагувало на будь-які переступи меж його свобод і прав. Якою жорсткою і недвозначною була відповідь на утиски свободи слова, скільки людей збирали тарифні майдани, яке обурення здіймалося від чергових неоковирностей чи свавільних витівок чиновників. Фермент опірності не тільки живив суспільні процеси, додавав їм сенсів і, якщо бажаєте, драйву. Він, цей чинник, цементував демократію, тримаючи у тонусі її інституції – формальні чи неформальні.

Чи бачимо щось схоже зараз? Так, - суспільні дискусії, ба навіть баталії тривають у віртуальних світах, протестні настрої успішно каналізуються у фейсбуках чи телеграмах. Однак не забуваймо, що саме соціальні мережі раніше були каталізаторами реального протесту, який, зокрема, матеріалізувався у перших виступах другого українського Майдану, названого відтак Революцією Гідності. Нині ж равлики у своїх мушлях здатні лише на жалі й жовч на адресу уявних чи нав'язаних політтехнологами опонентів, - і на цьому вичерпується потенціал їхньої опірності.

А ще, можливо, спрацьовує дуже неприємне відчуття власної причетності до речей, які, переконаний, не матимуть виправдання. Зокрема, ковідного пекла, влаштованого "проффесіоналами" веселого жанру, що "розважалися" на корупційних схемах "Великого крадівництва" замість того, аби подбати про захист від пандемії. Сотні щоденних смертей, - і… єдиний "відосік" із закликом вакцинуватися, видалений з мережі майже миттєво, оскільки серед залишків фанатів "рейтингоносця" здебільшого равлики-"антивакси".

Є ще один небезпечний, але знову ж таки – вже освоєний українцями – аспект наслідків популістського режиму. Йдеться про старий тренд, який потихеньку знову починає виринати у суспільних дискусіях. Обивательське "противсіхство", - мовляв, кого б ми не обирали, все одно схибимо. Бо "там, нагорі", - свої схеми, закони та правила, бо там – "всі однакові". Так працює психологія "равлика", і цим успішно користуються політичні пройдисвіти й аферисти, коли на кону постане проблема нових виборів.

Але чомусь мені видається, що цього разу "равликам" не вдасться "перебути". Їх виколупають з непевних і крихких будиночків фатальні обставини. Не хотів би бути зловісною касандрою, однак все вказує на те, що Зе!режим невпинно йде до свого фіналу. Зруйнувавши демократію, його адепти та дійові особи не залишили іншого вибору активним громадянам. Суспільні катаклізми легко ламають уклад, стереотипи, змітають з політичної сцени вчорашніх всесильних "лідерів". А равликові мушлі для них - то геть дрібне…

Ілюстрація з відкритих джерел

Гра в кальмара по-зеленськи

Останніми тижнями мережу підірвав новий серіал на Netflix від південнокорейських виробників – "Гра в кальмара". Геть невибагливий сюжет забав "на виживання", яких сотні у світовому кінематографі. Але, судячи з останніх тенденцій, що свідчать про тотальне "здитиніння" людства, саме це мило припало до смаку широкій публіці. Аякже - "у дитячих іграх прості правила".

"Прості правила", точніше, ігнор будь-яких правил, традицій і взагалі – норм, аж до новел закону, дуже добре знайомі українцям. І не із закордонних стрічок, а з повсякденної практики. Ба більше, - вже два з половиною роки країною керує "простий хлопець" з телеекрану, - і, здається, гра на виживання стала сенсом щодення не тільки пересічного обивателя, який проголосував за цю голограму, але й для головного героя. Що більше, - для режиму ідіотократії, що майже межує з диктатурою, який Зеленський з командою "кварталівців" успішно будує у ще вчора демократичній державі.

І якщо на початках здавалося, що геростратів комплекс – це наслідок невігластва, відсутності досвіду, незнання елементарних засад державобудування, то тепер це радше викликає підозри в осмисленій, чітко продуманій стратегії. Правда, за неоковирним зізнанням Зе!, його стратегія - це тактика, але, гадаю, що маневри війська з Банкової останніх днів свідчать про судомні спроби "вижити", дотримуючись генеральної лінії. Спроби, які опосередковано можуть вказувати на природу бажаного для чинної влади ладу. "Вороги зусібіч", - причому, у власній країні, що виглядає, м'яко кажучи, оксюмороном на тлі восьмилітньої агресії північно-східного сусіда.

Аби подолати цих "ворогів", Зеленський і його "сценаристи" послідовно руйнують основу демократії – її інституції. Відтак недавно, поламавши усілякі правила та регламенти, ОПУ під проводом каламутного типа, що абсолютно безпідставно вважає себе "віце-президентом", остаточно знищив парламент. Відставка спікера Разумкова, який, бачте, насмілився перечити президентові у його бутафорній "боротьбі з олігархами", увінчалася повною узурпацією "зеленими" президії ВР.

Нечисленні острівці медійного спротиву Зе!режиму відверто пресують, насаджуючи там свої правила поведінки і потрібний режиму "порядок денний". Конфлікт з журналістами Суспільного підтвердив давно продемонстровану зверхність "слуг" до ЗМІ. Йдеться знову ж таки про інституційні речі, адже неприпустимо, коли глава держави з якогось дива називає суспільного мовника "державним" (насправді Суспільне виходить в ефір на кошти платників податків і категорично відмежовується від будь-яких політичних впливів). Зеленського і його медійних радників на кшталт Михайла Подоляка (він свого часу теж настійно радив і Януковичу) дратує впертість лауреатів премії Гонгадзе Мирослави Барчук і Павла Казаріна в обороні незалежної і якісної журналістики. Вони схильні називати волання медійників як "хайп". Нічого дивного, - саме на "хайпі" колишній комік здобув владу і тепер схильний думати, що й інші, застосовуючи цей інструмент, виношують проти нього "підлі задуми". Така собі "гра у кальмара", з категоричним імперативом: всі, хто не згоден, - проти нас. Один із героїв серіалу Кі Хун промовляє фразу, яка цілком надається для характеристики настроїв на Банковій: "Людям довіряють не тому, що вони заслуговують довіри. А тому, що більше ні на що опертися".  

Очевидно, що війна Зеленського і Ко проти Суспільного – це логічний наслідок шоку після оприлюднення офшорних таємниць господаря президентського кабінету. Після скандалу з Panama papers він так і не відповів по суті на звинувачення у, м'яко кажучи, не надто чистих оборудках. Розумування про офшори як шлях захисту від "ненависного Порошенка" і взагалі – нормальний спосіб ведення бізнесу не дали втямливим громадянам розуміння походження і подальшої долі 40 мільйонів доларів Коломойського, перекинутих "кварталівцям" у час брутального грабунку вкладників ПриватБанку. І знову ж таки – нехтувати роботою "куплених Порохом" 600 журналістів з різних країн світу, - це, погодьтеся, дуже прозорий натяк на світоглядні константи Кварталу і його лідера.

Автори "Гри в кальмара" недаремно акцентують на людській жадібності, виміром якої є гроші, і вірусній природі цієї людської риси. Хто бачив це кіно, не забуде скляну кулю під стелею, яка поповнюється банкнотами після смерті наступного учасника…

Такі підозри цілком виправдані, особливо на тлі істеричних реакцій після оприлюднення чергових президентських рейтингів Київського міжнародного інституту соціології, згідно із якими "73-відсотковий" перетворився у заледве  "25-відсоткового". Врахувавши рейтингозалежність "найвидатнішого лідера", можна тільки припускати, на що здатна владна і довколавладна зграя, гаслом якої (знову процитую "Гру в кальмара") є категоричне: "Той, хто відмовиться від гри, буде ліквідованим". Зловісно, чи не так? Небезпідставно. Авжеж. Нардеп Поляков, мер Кривого Рогу і його брат. Відлік почався?

Ілюстрація з відкритих джерел

Перед стрибком у прірву

Марно доводити тим, хто нині відчайдушно вчепився в українське владне кермо, що реальність сконструйована з дрібниць, пов'язаних між собою невидимими нитками зв'язків та обумовленостей. Що нічого не трапляється ось так просто, зопалу, що, зрештою, за все треба платити. Грішми, репутацією, рейтингами (це, мабуть, найзрозуміліше для фронтмена кварталівської "хунти"), репутацією, здоров'ям… Спроба розповісти про зовсім очевидний феномен детермінізму популістам-початківцям, - це навіть не глас волаючого серед пустелі. Це – намір віялом розігнати осінні хмари.

Акурат у річницю вже призабутої обіцянки Зеленського завершити війну на Донбасі сталася низка подій, на які варто звернути увагу. Цей пустопорожній (що було очевидним вже тоді) пасаж він озвучив не у черговому відосіку для дебілів, а в інтерв'ю ведучому програми HardTalk на телеканалі ВВС Стівену Сакуру. Тоді президент України заявив, що визнає перед народом власний провал, якщо миру на Сході не буде. "Якщо я не зможу завершити війну, значить, потрібно, аби прийшла інша людина, здатна закінчити цю трагічну історію між нашими країнами", - ось дослівна цитата…

Війна триває й досі, Зеленський мовчить з цього приводу. Зате не мовчать інші, ті, з ким, власне, мав намір домовлятися новоспечений миротворець. Зокрема, експрезидент Росії, карикатурний Дмітрій Мєдвєдєв, якого кремлівські ефесбешні пропагандисти дістали з якогось тамтешнього загумінка, розродився скандальною (у буквальному сенсі цього слова) статтею у колись цілком пристойному виданні "КоммерсантЪ". Цей, з дозволу сказати, аналітик, і, як з'ясувалося, "фахівець з ідентичностей" взявся аналізувати "душевну драму вивернутої людини" (читай – Зеленського): "Ставши керівником держави, зі страху отримати черговий "майдан", спрямований проти його особистої влади, він повністю змінив політичну і моральну орієнтацію. А по суті – відмовився від своєї ідентичності. Почав ревно служити найбільш оскаженілим націоналістичним силам України", - пише Мєдвєдєв. Але найцікавішою є його філіпіка про те, що "це нагадує божевільну ситуацію, коли представники єврейської інтелігенції у нацистській Німеччині з ідейних причин попросилися б на службу в СС".

Кілька тижнів тому, коли вшановували жертв Бабиного Яру, я писав про активізацію російського наративу "українського антисемітизму" в інформаційному просторі. Тому, - якщо нічого не трапляється просто так, - то "танці" довкола проєкту пам'ятника жертвам нацистів, публікації на кшталт "Їхтамнебуло" з посиланнями на сумнівний роман "гонкурівського лауреата" Літтелла "Благоволительки" (нагадаю, написаний в Чістих Прудах, на основі архівів радянських каральних органів), і "вишенька на тортику" – Медвєдєв у "КоммерсантЪ", - виявляться спланованою спецоперацією проти України. А Зеленський, до слова, і всі "олігархічні канали", на які, як до церкви, ходять спікери від "Слуг", неспроможний зупинити навіть цю, - "холодну війну".

Руки "Слуг" та їхнього "духовного лідера" (оцініть креатив головного "слуги" у парламенті Олександра Корнієнка!) зайняті іншими справами. Їм терміново слід відмиватися від публікації розслідування Pandora Papers, які більш ніж прозоро натякають на "правдивість" і справжню ціну обіцянок Зеленського та ретельно виплеканого його політтехнологами образу "простого хлопця". Цей "простак", опонуючи попереднику, звинувачуючи його в "офшорах", "ліпєцкіх фабріках" і "торгівлі на крові", насправді підсвідомо транслював власні страхи і утаємничені від зайвих очей "гріхи". Їх назбиралося на мільйони доларів, украдених в українців ляльководом Зе! Ігорем Коломойським. І це лише початок історії, бо спільник Коломойського, утікач, ексголова правління ПриватБанку Олександр Дубілет вже очікує під домашнім арештом в Ізраїлі екстрадиції у США.

А треш у державному Укрексмібанку, де голова правління (кажуть, кум Зеленського) Євген Мецгер нацькував охоронців на журналістів, має перспективу стати ще більш резонанснішим, ніж усі Пандори, разом узяті. Бо питання, з яким прийшли журналісти до банкіра стосувалися кредиту на 60 мільйонів доларів, виданого державним (!) банком бізнесмену з… окупованої Горлівки. Якщо врахувати, що пан Мецгер є близьким другом сім'ї Зеленського, то виявиться, що оця солодка парочка фінансувала терористичну діяльність "Л/ДНР"…

А ще – з усією неуникністю перед Зеленським і його найближчим оточенням, особливо "агентом впливу ФСБ", керівником Офісу президента Андрієм Єрмаком бовваніє перспектива "вагнергейту". Це буде бонусом від розслідувачів під орудою Христо Грозєва до всього того, що намолов своїм нестримним язиком "наш Голобородько" (про дзвінок Лукашенкові, зокрема), і ще одним підтвердженням того, як Зе! рік тому намагався "закінчити війну на Донбасі".

Неперевершений у своїх висновках Єжи Лєц написав колись, що для стрибка у прірву трамплін не потрібен. На Банковій не читали знаменитого поляка, і набудували таких трамплінів десятки. Таке враження, що вони стали об'єктами "Великого будівництва" (в народі – "Великого крадівництва"), кредити на яке надавав Укравтодору… той же Укрексімбанк з тим же кумом президента на чолі…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Кажани не люблять світла

Кажуть, що насправді рішення усунути "останнього з могікан", які реально кували перемогу "Голобородька" і сприяли тому, щоб з кокона телевізійного персонажа вилупився "найвеличніший лідер сучасності", Дмитра Разумкова з посади спікера парламенту виникло значно раніше за історію з "антиолігархічним законом".

Я писав про наміри Зеленського підняти хайп на 30-річчя Незалежності, несподівано оголосивши про намір провести позачергові президентські вибори. З метою, так би мовити, "підтвердження повноважень", а насправді для того, аби: а) продовжити власну каденцію, опираючись все ще високий рейтинг; б) перевернути почерговість виборів в Україні. Бо найближчі парламентські вибори передуватимуть президентським, а скомпрометовані "Слуги" навряд чи здобудуть на них більшість. Тому, вважали на Банковій, слід вдатися до чергового шахрайства, аби на хвилі перемоги "лідера" знову протягнути під купол ВР свою строкату і головне — слухняну "монофракцію". І тоді Разумков зірвав цей план, вказавши його сценаристам на одну дрібну обставину: якщо чинний президент подасть у відставку, то позбудеться права балотуватися ще раз…

Приклад Разумкова показує, що амбіції однієї особи провокують "внутрішньовидовий канібалізм". І, як на мене, це початок деградації химерної конструкції влади, з якою пробують експериментувати "кварталівці".

Він доволі нехитрий, цей картковий будиночок "зелених" узурпаторів. Залишаються лише найвідданіші, найлояльніші, а головне — пов'язані у морський вузол грошей, корупції, кумівства і не надто законних вчинків. Вони усвідомлюють наслідки великої афери і грудьми ляжуть, аби уникнути відповідальності за скоєне. Усе годиться для цієї мети — брехня і дифамація опонентів, провокації і постановочні "замахи", репресії проти ЗМІ, усунення зайвих свідків і відверті підстави "своїх". А ще — армія осіб, які, можливо, ще вчора кривили писки від популістських заяв і незграбних "владних жестів" вождя, а нині ні сіло ні впало взялися захищати його від в'їдливих закидів і розслідувань незалежних журналістів. Як, до прикладу, у випадку з Pandora Papers, унаслідок якого Зе! таки став "найвеличнішим" серед корупціонерів.

І йдеться не лише про дешеві трюки на кшталт "коли то ще було", "офшори були не заборонені". Йдеться вже про відверте, неприкрите виправдання авторитаризму і свавілля "квартальників". Виправдання недолугі, зате загорнуті у блискучу позлітку псевдонауковості.

З подивом читаю декого із когорти так званих "лідерів громадської думки", які одного чудового ранку раптом стали цікавитися… Платоном і його теорією держави. Вони з бундючним апломбом проповідують тезу про те, що "всі бідні країни на шляху до демократії мусять перейти етап диктатури". Нумо, гляньте, ще давньогрецький авторитет наполягав на тому, що демократія можлива за умови сильної "внутрішньої держави". Таким чином "охлос" ретельно почали готувати до Голобородька в реалі — з "суддями — нах…, прокурорами нах…", і з "узі" обіруч у залі парламенту.

Я не знаю, свідомо чи несвідомо, але, видається, таки при повному розумі автори цих дуже сумнівних сентенцій транслюють не що інше, як російські наративи. У принципі, якщо говорити про шлях бідних країн до демократії, то тут на думку спадає Албанія, — колись найбідніша країна Європи з диктатором Енвером Халілем Ходжею, який умудрився у центрі Європи практикувати радикальний маоїзм, трансформувавши цю дикість у "ходжеїзм". Після падіння СРСР і Югославії албанцям і на думку не спадало повертатися у "диктатуру заради демократії". Навпаки, у березні минулого року Єврорада розпочала процес перемовин про вступ Албанії до ЄС.

Якщо ж наші "політологи" вважають за аргумент до своїх висновків Росію, то мушу і тут їх розчарувати: путінізм навряд чи є початком шляху РФ до справжньої демократії, а лише реінкарнацією старої імперії, старих амбіцій, агресії і "собіратєльства зємєль".

Тепер щодо "внутрішньої держави". Так, справді Платон вважав, що справжнє народовладдя (у тодішньому розумінні цього слова) неможливе без міцної "внутрішньої держави", але цією "державою" у його трактуванні були міцні і незалежні інституції — зокрема, народні збори, рада п'ятисот, колегії стратегів та архонтів. Але аж ніяк не кліка "кварталівців", що узурпували владу в Україні часів Зеленського, випаливши дощенту інституційне поле. А дещо видозмінений термін "глубинноє государство", яким, вочевидь, послуговуються титуловані "слуги слуг", належить геть не Платону, а особі, яка й близько не лежала біля демократії. Звати цього чоловіка Владіслав Сурков — ексрадник Владіміра Путіна, що 2019 року розродився програмною статтею, у якій спробував виправдати деспотію патрона. Стаття називалася "Довга держава Путіна", і у ній вперше з'явився термін "внутрішня держава". До слова, в тому опусі без зайвої ретуші констатується, що "Владімір Путін, прийшовши до влади, спочатку зупинив розвал "великої держави Лєніна"…

Сурков вже давно не у фаворі у кремлівського диктатора, але, як виявилося, його пронафталінені фантазії цілком годяться для українських адептів Зе! режиму.

Завжди дивувався людям, які ладні поставити на кін свою репутацію задля хвилевих інтересів. Хай це будуть гроші, прихильність влади чи слава. І на думку приходить казочка про війну звірів і птахів, зафіксована американським романістом Томом Вулфом у романі "Вогнища амбіцій". Кажан у цій війні завжди ставав на бік переможців. Коли перемагали птахи, — переконував, що він з ними, бо має крила. Коли ж гору брали звірі, — теж, мовляв, у мене зуби. З того часу й не з'являється на денному світлі, гидуючи власним лицемірством…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Тиха гібридна війна

Серед шаленого інформаційного потоку ми часто схильні зневажливо ставитися до так званих дрібниць. Мовляв, не вони визначають загальні настрої або ж превалюючий вектор руху. Однак мав таки рацію хтось із великих, зауваживши, що найбільші справи у світі відбуваються через інші, ті, які ми вважаємо мізерними…

Як на мене, то феномени "постправди", "змодельованої реальності", а відтак і "гібридних воєн" базується на нехтуванні цілком невинними, на перший погляд, повідомленнями, недомовками, небажанням (або ж і невмінням) зосередитися на вибудовуванні причинно-наслідкових зв'язків. А відтак, коли пазли "мізерії" перетворюються у проблему, ми лише скрушно розводимо руками, - і звідки ж вона взялася?

Минулого тижня Україна вшановувала пам'ять жертв Бабиного Яру. Вшановувала посеред затяжної дискусії про те, яким власне має бути пошанування розстріляних нацистами тисяч євреїв, ромів, українців, людей інших національностей. Можливо, навіть не дискусії, а реального зіткнення двох антагоністичних наративів у трактуванні подій 80-річної давності.

Однак гляньмо на те, як "тихою сапою", непомітно, мов крізь "шпарини Овертона", просувався власне антиукраїнський, проросійський наратив, причому на різних рівнях. Для початку, - про львівські меседжі. У Ратуші помпезно відкрили реконструйовану площу Коліївщини, і ні сіло ні впало Садовий озвучив ідею перейменування цієї локації на площу Сусідів. З натяком, що таким чином ми продемонструємо толерантність і відкритість. Коли громадськість обурилася коштом цієї "толерантності", - ідею тихо прикрили звичними фразами про "потребу дискусії".

Відтак вже у столиці зелена монобільшість ухвалила макабричний "антисемітський закон". Опозиція, звісно, обурилася, нагадавши, що, згідно з численними, серед іншого – й міжнародними дослідженнями, - Україна вирізняється з-поміж сусідів низьким рівнем антисемітизму, навіть у побуті. Та й, зрештою, з якого це дива ВР мала б ухвалювати окремий закон про захист конкретної нації у мультикультурній європейській державі?

І, як вишенька на торті, - топова стаття Михайла Дубінянського "Їхтамнебуло". Про той же Бабин Яр, і з тими ж типово радянськими (читай російськими) прозорими натяками на участь українців у розстрілах у проклятому місці. Автор вибудовує свої розумування на романі француза Джонатана Літтелла "Благоволительниці", який свого часу здобув навіть Гонкурівську премію. Ніхто, звісно, не забирає в авторів – що статті, що роману, - права на своє трактування подій. Живемо у демократичному світі. Однак варто було б все таки звернути увагу на зовні непомітну річ: чому французький письменник негативно відреагував на пропозицію "Видавництва Старого Лева", яке взялося б за переклад цього твору українською, на післямову з українською версією подій? Відповідь, як на мене, у дрібниці. Джонатан Літтелл писав своїх "Благоволительниць" у… Чістих Прудах під Москвою. Очевидно, що там під рукою були архіви НКВД і КДБ, які й стали фактологічною основою для авторських висновків. Так російська пропаганда дісталася України через Париж… Причому зі звинуваченнями українців у… використанні російської технології "ихтамнет" на окупованому Донбасі.

І ще один взірець тихої гібридної війни. Міністр оборони України розпорядився провести перевірку Національної академії Сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові через повідомлення про буцімто причетність її курсантів та офіцерів до громадської організації CENTURIA. Воно, здавалося б, нічого, адже очільник відомства має право на такі рішення. Однак, чим продиктовані вони, що стало підставою для наказу пана Тарана?

Кілька днів тому один із проросійських і провладних телеграм-каналів повідомив про доповідь якогось "українця" Олексія Кузьменка з Університету Джорджа Вашингтона про те, що CENTURIA тісно пов'язана з батальйоном "Азов" (причому, з кремлівським акцентом на "нацистськість" цього формування), що вона нібито "вербує курсантів", більше того, - просуває їх на навчання у західних мілітарних вишах. Оцей інформаційний вкид був явно синхронізований з російськими ЗМІ, до того ж заблокованими на території України, зокрема Gazeta.ru та Lenta.ru. І, слід розуміти, саме такі "надійні", з дозволу сказати джерела стали поштовхом для майже блискавичної реакції міністра оборони. Невже очільник оборонного відомства ведеться на сумнівні доповіді не менш сумнівних авторів, і чому власне отак зопалу вдається до радикальних кроків? Чи, може, у столиці просто вирішили скористатися сприятливою нагодою для чергової атаки на уславлений львівський військовий виш? Адже ж пам'ятаємо про спроби знищити Академію, - їх я особисто нарахував чотири, і тривають вони з довоєнного 2005 року. Під час останньої (2017 року) хотіли залишити у Львові якийсь напівфабрикат, невеликий набір майбутніх офіцерів для артрозвідки, виховної роботи, культурології, військових диригентів і навчання на офіцерів механізованих підрозділів. А у Харкові тим часом планували навчати щорічно 50 офіцерів-танкістів.

Отакі вони, дрібниці гібридної війни. Як казав Лао Цзи, - до слова, визнаний воєнний стратег (мабуть, наш міністр колись вивчав його праці), - біда всього світу трапляється з дрібниць… І біда в тому, що у нас ведуться на провокації, метою яких є дискредитація українців, захисників своєї держави, посилення у них комплексу меншовартості та вини. Без вини…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал