вівторок, 17 лютого 2015 р.

Якими будемо після війни?


Як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні, а відтак – реформа

Читаю прогнози, до яких вдаються цілком поважні люди, і чомусь бере подив від того, як легко і безапеляційно вони укладають наше з вами майбутнє у прокрустові ложа власних переконань. З претензією на істини в останній інстанції. Зазвичай, ці розумники не заперечують нашої воєнної перемоги, - у якій формі вона б не втілилася (взяття Москви, контроль над власними кордонами, врешті-решт – ізоляція Донбасу, виштовхування його у лоно бажаної для ватників Росії). Але вони – яйцеголові провидці – чомусь наполегливо акцентують на тому, що здобувши мілітарну і психологічну вікторію над агресором, ми обов’язково програємо війну із власною владою.
Я дивуюся від макабричного ланцюга пріоритетів. Адже і влада, і людність зараз воюють і це, наразі, щастя, - на один фронт («п’яту колону» майже не беру до уваги, вона поступово, як це і має бути, маргіналізується під впливом обставин). Попри майже істеричну риторику вітчизняних лібералів і закордонних радників про те, що Україна вийде переможцем у цій війні лише за умови реформ, я все ж не поділяю такої думки. Гадаю, тут акурат випадок на кшталт «мухи окремо, котлети окремо».
Ми насамперед мусимо позбутися щоденного, щохвилинного пресингу невідомості перед майбутнім, яким би воно не було. А цей пресинг спровокований власне воєнними діями, навіть, можливо, не стільки у прямому сенсі наступами чи дефензивами, обстрілами чи ударами у відповідь, а ситуацією «гібридної війни», коли надія на черговий Мінськ розбивається на друзки о стіну зневіри від будь-яких спроб владнати все дипломатією.
Поза тим, власне війна, на мій погляд, унеможливлює будь-які реформи (попри армійську, звісно). Бо є добрим і велетенським фіговим листком для того, аби неохочі до змін прикривали власну бездіяльність. Мовляв, «війна, розумієте, - треба затягувати паски, відмовлялися від багатьох речей, все для фронту, все для перемоги» і решта схожого бла-бла-бла… Тобто, як не крути, пріоритетом України нині залишається мир, і годі вже розводитися про фіскальну реформу (ясно, що податки зростатимуть, оскільки щодня вони вилітають зі стволів української артилерії, стрілецької зброї фактично в трубу), про реформу судової системи (очевидно, що суди, окрім притаманної корупції, діятимуть і надалі нещадно стосовно пересічних громадян, майже за законами воєнного часу); про зміни у міліції (цей «озброєний загін трудящих» зараз виконує фактично невластиві йому функції, страхуючи у разі потреби ЗСУ) etc.
Тобто, як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні (її завершення), а відтак – реформа. Якщо вже бажаєте, то власне повоєнна реформа лише закріпить мілітарну вікторію над ворогом, який, судячи з усього, нездатен до змін без особливого на те хотіння вождів. Будь-які спроби «реформи» зараз і вже лише дискредитують майбутні трансформації: народ, який віддає останні копійки для підтримки фронту, добивають зростанням тарифів і податків, аргументуючи це потребою змін в країні! Вояки, що тримають оборону під шквальним вогнем, майже в режимі он-лайн стежать за… гламурними тусовками, на яких у столиці щось теревенять про потребу 180-градусного розвороту культурної політики. Панове, це вже не смішно, це – гротеск…
Я переконаний, що реформу робитиме не цей уряд і не цей парламент. Справжні зміни у країні розпочнуться тоді, коли виконавши історичну місію на фронті, звідти повернуться навчені життям майбутні державники. Кому, як не їм, знати про справжню ціну свободи, і, хто, як не вони, берегтиме цю країну гідно, а не лише тому, що вона є годівницею для тисяч паразитів?
Тому, послухаймо де Голля. «Бувають часи, коли воля кількох людей руйнує детермінізм і відкриває нові шляхи. Якщо ви переживаєте зло того, що відбувається і переймаєтеся гіршим, вам скажуть: «Такі закони історії». І вам науково все доведуть. Не погоджуйтеся, панове, з таким ученим боягузтвом».

Ігор Гулик. Ілюстрація: zaholovok.com.ua