Коротке есе про примирення

Навряд чи ми осилимо усі бар’єри – ідеологічні, конфесійні, ментальні, вікові, – аби насправді консолідувати українство довкола потреби мати міцну й стабільну державу. Принаймні, то виглядає нездійсненним найближчим часом

"Український народ не здатний до самоусвідомлення 

без допомоги поляків. Адже українці мають визнати 

свою провину за Волинську різанину і визнати 

цю трагедію актом геноциду проти польського народу"

Ян Жарин, депутат сейму РП

В одному з недавніх виступів історик Ярослав Грицак, який сам увжає себе представником „ревізіоністської” школи, наполягає, що „найбільшим викликом для України є не є польсько-українське примирення, яке вже сталося, і не є українсько-російське, яке навряд чи в найближчі роки можливе, а примирення українсько-українське”. Навряд чи хтось із „неревізіоністів” візьметься заперечувати таку постановку проблеми. Принаймні, я не чув, щоб хтось з більш-менш авторитетних учених чи політиків серйозно заперечував таку потребу.

Але, попри загальне схвалення, навряд чи ми осилимо усі бар’єри – ідеологічні, конфесійні, ментальні, вікові, – аби насправді консолідувати українство довкола потреби мати міцну й стабільну державу. Принаймні, то виглядає нездійсненним найближчим часом. І справа не в тому, що ми – східноєвропейці, – розшарпані між Заходом і Сходом, річ у тім, що накинуті нам із-зовні „-ізми” (Ярослав Грицак особливо акцентує на „імпортованості” цих трендів) є надто живучими і, я б сказав, здатними до продуктивної генези.

Нині я не писатиму про конфлікти вищого гатунку, ті, що переслідують щодня пересічного телеглядача. Вони провокуються меркантильним інтересом політичних структур, владних угруповань. Мені ходить про конфлікт поколінь, який, до слова, всотує і чинники інших непорозумінь серед спільноти.

Мене можуть також потрактувати „ревізіоністом” у ставленні до людей похилого віку, бо чомусь нормальним у нас вважають поділ стариків на „наших” та „не наших”. Причому доволі часто не питають їх, до якого з таборів вони воліли б пристати. Я вважаю, що старість як така заслуговує на повагу, чисто побутову, без з огляду на трудовий стаж чи героїчні вчинки часів юності. Мені видається, що і ветерани червоної армії, і комбатанти „Галичини” й УПА мають ексклюзивне право оцінювати власні помилки чи, навпаки, шляхетні вчинки. Йдеться, зрозуміло, про тих, хто пізнав по горло „шанцеву правду”, не про тих, хто користав лихоліттям для втілення своїх не надто гуманних інстинктів чи зведення порахунків з кривдниками.

Я думаю, що примирення між таборами „пенсіонерів” можливе. Але воно не буде продуктом системи заохочення одних з боку влади (влада, зазвичай, роздає „призи” не з почуття альтруїзму, а з прицілом на підтримку). Це примирення відбудеться тоді, коли самі ветерани чи комбатанти поважатимуть власну старість і оцінять те, чого вони набули і що втратили на життєвому шляху. Коли усвідомлять, що не завжди були вільними у виборі (бо годі шукати вельми охочих лізти під кулі). Якщо ж не спрацює цей чинник, тоді, сподіваюся, їх помирять небеса.

Ігор Гулик.Ілюстрація: Fb

Про ката і жертву

…Є у Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними"

Шляхи Господні й справді несповідимі. Недавно у Всесвітній павутині з’явилася шокуюча історія про те, як у будинку перестарілих Арізони Leisure World чотири роки поспіль жили по-сусідству колишній в’язень Заксенхаузена Натан Гаш і його наглядач – Мартін Хартман. Причому мученик мовчав доти, доки на слід колишнього есесівця самотужки не натрапили  співробітники спеціального відділу з боротьби з військовими злочинами при міністерстві юстиції США. І лише тоді, коли Хартмана депортували до Німеччини і він постав там перед судом, Гаш вирішив заговорити.

Історія повчальна і дещо сумна. Які мотиваційні чинники рухали поведінкою жертви, змушуючи її мовчати упродовж часу, який для людини похилого віку цілком можна уважати вічністю? Страх перед минулим, що залишилося разом з нею до смерті, викарбуване на зап’ясті? Страх перед майбутнім, яке з кожним днем маліло, скапуючи, мов віск з поминальної свічі? Може, просто бажання спокою і забуття після вибоїстих життєвих шляхів? А. може, розуміння того, що і сусід, знавіснілий у минулому кат, також потребує затишку перед перспективою кінця?

Я спробував знайти відповіді на ці запитання на сторінках роману Нобелівського лауреата Елі Візеля „Ніч. Світанок. День”, бо доля цього чоловіка також сприкрила, кинувши його за колючку нацистських таборів. І мушу сказати, що не знайшов там нічого, окрім бажання помсти молодого єврея, учасника терористичної організації, яка змагала за постання держави Ізраїль. Однак є у Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними".

Я хапаю себе на думці про тисячі таких же гошів і хартманів, тільки з українськими прізвищами, які мешкають у селах, воюють за межі і п’ють пиво у засмальцьованих ганделиках. Тут запитання й відповіді справді стають тотожними, бо ці люди тягнуть свій вік поруч, не зважаючи на кривди, вчинені одне одному колись, змирившись з ними чи, може, раз і назавжди заборонивши собі повертатися у ті страшні часи. Це табу, однак, є майже безпомічним, коли політики вирішують за цих людей, як їм поводитися, що робити, кого любити, а кого ненавидіти. Там, у столиці чи в обласному центрі вони переймаються, далебі, питаннями глобального масштабу, і лихоманка виборів чи кар’єрного зростання не передбачає філософських розумувань. Іноді, правда, вони згадують іспанського диктатора Франко, який влаштував національне замирення, поховавши фалангістів і комуністів на одному цвинтарі (Мігель де Унамуно якось кинув з цього приводу поетичну репліку: „Хай я умру з розплющеними очима...). Однак, наші політики забувають про одну дрібненьку деталь: той же Франко за два роки (де наші шістнадцять?) підняв свою батьківщину до рівня провідних у Старому світі.

Коли гість-колега з американської газети запитує мене, чому галичани не люблять „москалів”, я підводжу на нього здивований погляд: галичани люблять усіх, але дивною любов’ю. Вони мовчатимуть і по-християнськи вибачатимуть своїм численним мучителям усі гріхи. І не чотири роки, як отой американський єврей, а чотири століття. Але коли політики (чи політикани?) зі столиці колишньої імперії починають використовувати історію за розмінний мідяк для втілення власних амбіційних планів, – то, звиняйте, чи до любові тут, чи до толерантності?

І чи взагалі можна тут говорити про любов чи ненависть? Як на мене, доцільніше ставити питання про справедливість. Хоча, таку річ все частіше можна подибувати лише на передвиборчих біг-бордах.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Про скарби земні

Храм у селі часами перетворюється на подіум для сільських модниць, а ревність сповідування минає, коли під церквою сходяться два посварених сусіди

Десь у першій половині 90-х років минулого століття, коли кожен другий українець рахував копійки серед розгулу галопуючої інфляції, а села стрімко вилюднювали, бо тубільці рятувалися від злиднів на польських ринках або помаранчевих плантаціях Португалії, мені трапилося побувати на Золочівщині. Кілька чоловіків біля сільського шинку ділили недопалок на всіх, віддалік бовваніла споруда храму без бані, вкрита якоюсь цератою: грошей на гідну покрівлю, ясна річ, бракувало. Зате у провулку, на впорядкованому обійсті кипіла робота. Там селяни звели двоповерхову віллу для щойно прибулого священика (до приходу других совєтів її б назвали плебанією), гурт бабусь завзято поралися під орудою... 16-літньої ємості на грядках з городиною, а сам панотець, вчорашній випускник семінарії, з натяком на борідку на зовсім дитячому обличчі, спершись на новеньке авто, щось говорили собі з пристаркуватим майстром, мабуть, недавнім слюсарем тракторного стану.

Ця картинка й досі стоїть мені перед очима...

...А ось образок з нинішнього карпатського села, де війт скликає бойків на толоку, щоб упорати новісінький триповерховий маєток клірика, який гордо іменують резиденцією. Два гаражі, сауна, умебльовані покої на викінченому першому поверсі...

Або я чогось не розумію у свої поза п’ятдесят, або світ геть зійшов на пси. Без запитань: наш богобоязливий народ віднесе останнє яйце до церкви, а відтак на позичені гроші купуватиме собі необхідні ліки. Та всьому є межа – і добродійності також, особливо, коли на щирих почуттях починаються спекуляції. Просто важко уявити собі ситуацію, коли б у наших селах так гостинно і альтруїстично зустрічали учительку – випускницю педагогічного, скеровану на роботу невідь-куди, подалі від родинного гнізда, часто у прийми до чужих людей. Я не можу собі навіть змоделювати ситуації, коли б той же війт пішов з шапкою селом, збираючи гроші на будівництво нового ФАПу, аби не возити алярмово потребуючих недужих за тридцять кілометрів до райцентру. А, може, легше вчасно висповідати і хай умирає?

Рівно ж як намагаюся „убратися в рясу” молодикуватого священика, який спочатку виголошує на Службі Божій євангельське „Не збирайте собі скарбів на землі”, а трохи згодом „озвучує список” жертводавців, кошти яких пішли не на упорядкування храму, не задля недільної школи, а на вигодовування свиней у його власному хлівці.

Якщо так відбувається, то чому тоді клір волає про занепад моралі? Чому береться повчати мирян, використовуючи новозавітні критерії, до яких самому ліньки дійти?  Чому гендлює святощами і святістю? Чому спекулює на почуттях?

Жодних заперечень: завдяки зусиллям і подвижницькій діяльності Церкви, як і інших чинників, про які написано вже чимало, українці змогли оборонити свою ідентичність, мову і культуру. Але чи достатньо нинішньому поколінню історичних прикладів служіння народові? Чому поруч зі святими іменами Митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосипа Сліпого, митрополита Володимира Стернюка ми не зауважуємо наших сучасників? Чи авторитет попередників є добрими лаштунками для їхніх наступників, які й досі перебувають у підпіллі, бо там легше і спідручніше полагоджувати земні справи?

І ще одне. Фальш високого слова з церковного вівтаря обертається двозначністю віри серед мирян. Секуляризований світ з його символами і креативними вибриками диктує свої стандарти. Храм у селі часами перетворюється на подіум для сільських модниць, а ревність сповідування минає, коли під церквою сходяться два посварених сусіди.

Розуміючи драстичність цих нотаток, зауважу, що відповідей на схожі запитання чекаю не тільки я, а поважне число тих, хто хотів би бачити авторитетну, шановану і моральну священичу спільноту. Дочасність цієї проблеми полягає ще й у тому, що, на превеликий жаль, з-посеред інших суспільних інституцій лише Церкві вдалося утримати бонус довіри населення. Влада скомпрометована до краю, і навіть дочасні вибори навряд чи зможуть змінити ситуацію на ліпше.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: biochem-love.appspot.com

Профанація злиднів

Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку

Жагуче бажання світової спільноти підтримати Україну в її борсаннях з внутрішніми проблемами іноді залишає обабіч суспільної уваги доволі суттєві небезпеки на нашому шляху. Ті, хто зацікавлений у власній промоції, користають із закордонних оцінок на свій штиб, особливо наголошуючи на імпортній природі аналізів та авторитетові їхніх авторів. Ті ж, кому не на руку веселкові цифри чи обнадійливі прогнози, не втомлюються говорити про тотальне застосування підкупу чи інших заохочень – звичну практику, яку вітчизняні владоможці намагаються культивувати і в міжнародних справах. Рація, частково, і у тих, і в інших, справа у тому, що кожна оцінка, як і кожне порівняння – клигають.

Причому, у випадку з недавнім звітом Світового банку, який твердить. Що Україна успішно долає притаманні чи не кожній країні посткомуністичного терену злидні, ця оцінка клигає на обидві ноги.

Мартін Рейзер, експерт поважної фінансової інституції, зокрема, твердить, що  „зменшення рівня бідності в Україні виглядають значно більшими, ніж у будь-якій іншій східноєвропейській країні. І цьому посприяли два чинники. По-перше, це результат стійкого економічного зростання. А також наслідки урядової політики, яка сприяла значному перерозподілу коштів через бюджет, через пенсійну систему та через соціальні трансферти”. Урядники, який похвалили з-за кордону, в один голос погоджуються з такими оцінками і кажуть, що зробили схожий прорив лише завдяки наполегливості у протистоянні з опозицією.

Ніхто не заперечує, що пересічний українець нині живе дещо ліпше, аніж десять років тому. Але чи бралися до уваги поважними експертами та аналітиками чинники часу і... пристосування загалу до нових умов: хай це звучить дещо по-дарвінівському, але скажемо відверто, що природній відбір у випадках перехідних суспільств умикає усі свої мотиваційні підтексти.

Якщо взяти до уваги кілька дуже поважних чинників, як от – зменшення чисельності населення (не тільки через жахаючу прірву між народжуваністю і смертністю, за цим показником Україна „випередила” усіх далеких і близьких європейських сусідів); перманентну міграцію наших співвітчизників, їхню дешеву працю на закордонного дядечка, а відтак цілком коштовні вливання у сферу національної господарки заробітчанських доларів та євро, – отже, коли зосередитися лише на цих двох показниках, то підстави говорити про зусилля урядів, парламентів чи інституцій  соціального захисту значно дрібнішають.   

Ментальні особливості українців також сприяють подоланню злиднів, однак і це випадає з царини державних ініціацій. Маю наголосити, що природне бажання пересічного громадянина бачити себе і свої статки, принаймні, такими, „як у людей”, вирізняли націю не тільки у нинішні конкурентні і відносно „вільні” для підприємливих часи, але й в епоху тотальної зрівнялівки. Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку. Однак статистика є невблаганною: третина українців називає себе бідними, майже половина – небагатими, і лише менше 1% вважають себе заможними.

Є й інша складова, яка випала з поля зору аналітиків Світового банку. Кого в Україні вважати бідним, а кого навпаки – багатієм? Місто і село – це ще один поділ України, відчутніший, до речі, аніж недавній поділ на догоду політикам по Дніпру. Якщо у колишній колгоспній „дірі” бути багатим – це мати приблизно 100 – 150 у.о. щомісяця на особу, то киянину цієї суми вистачить на не надто розкішне животіння упродовж тижня. А матеріальні „дніпро” чи „збруч” між так званими олігархами і кволим „середнім класом” просто не надаються до виміру глибини. І ці діаметрально протилежні світи далебі не возз’єднати разовими, передвиборчими популітськими соціальними милостинями з боку держави.  
Ігор Гулик. Ілюстрація: kulturologia.ru

До питання про рівність

Політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату

Томас Гоббс – видатний англієць, якого вважають одним з перших теоретиків лібералізму, вважав, що для досягнення миру кожна особа має відмовитися від необмеженого права на все. Ця відмова може бути втілена у відречення або ж  передачі прав однієї особи іншій, що, по суті, є передумовою створення держави. Відтак добровільно позбавлені прав, висновує Гоббс, мусять погодитися з тим, що "суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить".

Власне, за століття, які минули після цього висновку, спільнота вже звикла до такого стану справ, тієї позірної рівності позбавлених важелів державного впливу. Позірної тому, що окрім бажання влади ("Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною…" – П'єр Манан), є інші критерії суспільного побуту, які перетворюють цю рівність на евфемізм – гроші, зв'язки, опінія тощо.

Поза тим, люди, яким вдалося реалізувати "бажання дедалі більшої влади", перебуваючи у колі обраних "щасливців", відверто ігнорують звичаї і традиції середовища, з якого вийшли. Годі говорити про рівність владоможців, за умов рівності вони б стали сірими й однаковими в очах загалу, а, отже, не змогли б пояснити ні собі, ні іншим обраність свого становища.

Обраність буває різною. Часом вона набуває рис "віртуальної нерівності", такої собі гри на публіку, особливо приматанній опозиціонерам. Скажімо, Садовий, звинувачуючи Януковича і К у невігластві, передбачав, що вони таки могли собі їх дозволити. Однак той же Садовий, готуючи подарунок на уродини «золотого батона», без сумніву, визнав, що тричі зек і «проффесор» заслуговує на фоліант з пасторськими посланнями Шептицького. Я вже колись писав, як депутати з різних середовищ, успішно відігравши на публіці батальні сцени, мирно попивають каву, і при цьому іронізують з екзальтованих симпатиків двох протилежних таборів, готових розтоптати одне одного. Зрозуміло, що тим, на Майдані, нічого ділити (за великим рахунком), бо вони – рівні, себто позбавлені влади.

Харизма, однак, особливо позитивна, може зіграти злий жарт з її носієм. Асоціація "рівних", яка бодай на мить ідентифікувала себе, свою менталість, свої прагнення з "вивищеним" провідником, ревно і прискіпливо слідкує за правилами гри. Причому, ці правила – здебільшого, нав'язані їй зовні, з часом приватизуються загалом, який стоїть на тому, що вони – органічний його продукт. Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі. Але політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату. Щойно цю несумісність "принципів" і вчинків зауважать симпатики, як вчорашній ідол перетворюється на ворога, іноді навіть запеклішого, ніж ті, хто справді дає підстави для нелюбові. Він демонструє свою "нерівність", а, отже, є несприйнятним, відкинутим.

Повернути втрачену моральну "цноту" – завдання не з легких. Порошенко, до прикладу, досі не впорався з рецидивами недовіри після перемир'я, одіозних призначень etc. Поодинокі екс-регіонали роблять одчайдушні спроби самореабілітації.

Війна зі змінним успіхом, вона все ж приречена на якийсь фінал. Принаймні, шанси потрапити до когорти позбавлених влади, а значить, направду рівних, за Гоббсом, є у кожного з супротивників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі  

Сумнівність демократії

Бездумне копіювання демократії вбиває саму її суть, ставить під сумнів творчі потенціали її принципів, провокує на схоластичне застосування чужих для визначеного ареалу форм, а, отже, дискредитує ідею

Генрі Кісінджер, колишній державний секретар США, а нині час од часу радник Дж. Буша-молодшого, геть розчарувався у перемозі демократії. Правда, йдеться про ефективність своєрідного способу утвердження народовладдя, який ось уже кілька десятків літ експериментально намагаються випробувати у Вашингтоні, і щоразу – з нульовим, ба навіть негативним результатом. І річ, мабуть, не у незрілості націй, яким таки важко перестрибнути з феодального устрою у цивілізаційні форми співжиття. Справа, у першу чергу, в сумнівній універсальності запропонованих принципів, у нехтуванні традиційністю укладу буття аборигенів, яка перетворюється у вагомий чинник; по-друге, очевидно, форми проштовхування демократичного устрою з нутром здають нещирість адептів, оскільки поза риторикою про права людини, рівність і соціальне партнерство завжди визирають вуха приватного зиску.

Мені можуть заперечити, мовляв, приватний інтерес і ринок спроможні перемолоти будь-які цивілізаційні бар'єри, уніфікувати ментальні особливості, нівелювати світоглядні підвалини. Але тоді доречно вести мову про відверту експансію, яка у висліді обертається загибеллю слабшого, а, отже, не має нічого спільного з пошанівком основ демократизму.

Я не перестаю подивляти з внутрішніх колізій між налаштуванням українських високопосадових речників і їхньою псевдоєвропейською риторикою, призначеною хіба що для вух вихованців старшої групи дитячого садка. Біда у тім, що позірно креативні постаті навіть не здають собі справи бодай на мить замислитися над тим, що вони артикулюють, хоча б спробувати співставити проголошені ними орієнтири з реальним станом справ. Найлегше сказати, що наші провідники банально відробляють схеми, закладені в їхні голови піарниками і радниками. Радше, ними керує сліпе мавпування чужого досвіду лише заради опінії. Причому, якою є  ця опінія, – важить найменше.

Для того, щоб стати європейцями, важливо позбутися цієї риси нашого політикуму – принципу копіювання демократії. Її глибинна суть полягає у свободі вибору переконань і свободі відстоювання цих постулатів. Європа якраз різниться такими ліберальними підходами, і коли у Старому світі чиїсь погляди не укладаються в запропоновані єврочиновниками схеми, то це аж ніяк не означає "вигнання з раю" носія цих ідей.  Навпаки, його поважатимуть за вміння продукувати щось своє і намагання вмонтувати це "своє" у загальний контекст.

Бездумне копіювання демократії вбиває саму її суть, ставить під сумнів творчі потенціали її принципів, провокує на схоластичне застосування чужих для визначеного ареалу форм, а, отже, дискредитує ідею. Згадаймо, бодай, як буквально за кілька років після здобуття незалежності зусиллями колишніх партбонз і містечкових провідників саме слово "демократія" виступало синонімом лайки. Нині ж послуговуються ним як своєрідним заборолом, коли йдеться про простенькі технологічні прийомчики, призначені для піару або ж для виправдання збанкрутілих політиків. Вони завжди все зіпсують, а відтак знайдуть повітового "Кісінджера", аби той засумнівався у перемозі демократії.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb   

Жертви пустослів'я

Ледь не родинні зв'язки між представниками іноді діаметрально протилежних поглядів і середовищ, спільна пам'ять і спільні джерела існування уможливлюють застосування найчорнішого компромату і найцинічніших прийомів

Мабуть, зайве нагадувати, що будь-яку справу можна успішно поховати у зливі слів. І публіка охоче реагує на конкретні гасла, які передбачають відмову від пусто-порожньої балаканини, заклики братися до справи негайно. Тільки чомусь формули на кшталт "Жити по-новому" потребують особливих домовленостей, укладання концепцій, скликання "круглих столів" і такого іншого. Здавалося б, суспільні проблеми вже давно минули етап апробації, пріоритети визначено ще на зорі незалежності, інтелекту довкола – ніде яблуку упасти, досвід сусідів, – далеких і близьких, – передбачає відмову від потреби вигадування ровера… І закони, – найвищого ґатунку, – ухвалено, розв'язано руки усім гілкам влади, серед них – і "четвертій".

А потребу гри в бісер не усунуто, "язикаті Хвеськи" не стали клієнтами служб зайнятості. Навпаки, ритори ціняться високо, особливо тих, хто з фантазією, хто здатен до імпровізації і вміє зробити з чорного біле, не відвівши при цьому очей.

Живемо в умовах перманентних інформаційних війн, – внутрішніх і зовнішніх. Та найзапекліші, мабуть, все-таки громадянські, позаяк опоненти надто довго вивчали один одного, аби вдаватися до позиційних сутичок. Ледь не родинні зв'язки між представниками іноді діаметрально протилежних поглядів і середовищ, спільна пам'ять і спільні джерела існування уможливлюють застосування найчорнішого компромату і найцинічніших прийомів. Оскаржені часто навіть не додають собі труду, аби спростовувати очевидні нісенітниці, натомість громадять купу інших, ще несусвітніших, ще фантастичніших. Давні постулати, на яких досі базувалася юриспруденція ("Руська правда", закони Хамураппі  чи Вавилонський Талмуд), відкинуто і зневажено. Де б ви бачили, щоб фраза "ніколи такого не було" ("Бава Меція") сприймалася зараз як "повне заперечення відповідачем вимог до нього"?  Натомість надто часто спрацьовує бозна ким сформульований принцип "сам дурень".

Пікантності ситуації додає абсолютне толерування суперників у позаробочий, так би мовити, час. Мусимо зрозуміти, що речник, який щойно виливав на опонента відра бруду, не обов'язково ненавидить його усіма фібрами душі. Вони можуть через годинку зібратися вдвох у затишній кнайпі, і потягуючи пиво, розповідати одне одному сімейні історії чи обговорювати вислід вчорашнього футбольного матчу. А завтра знову повернутися до виконання обов'язків – проголошувати анафему душевному співрозмовникові, написану спічрайтером за ніч. Боротьба принципів та ідеологій – для легковірної публіки, засіб здобуття харизми і голосів виборців.

Я це до того, що і "ліпецкій Рошен", і "відео порошенківського Межигір’я", і купа схожих речей, – такі собі спецоперації ідеологічної, ба навіть психологічної війни, розраховані аж ніяк не на об'єкт позірного нападу, а радше на публіку, втомлену спрагою швидких та реальних змін. Слова, кинуті на вітер, зависають у порожнечі, не знаходячи відображення ні у судових позовах до кривдників, ні в доповненнях до партійних стратегічних ліній. Все на місцях: народ смакує чергову "качку", політики влаштовують свої справи. Ну й що, коли надто екзальтовані особи з табору переможців також увірують у те, чому не варто йняти віри? Це на ліпше. Американець Лазерсфельд, спец у цій справі, вчить, що "для початку слід промити мізки десятьом відсоткам населення, яких вважають елітою, а відтак ця еліта сама зазомбує решту".

Відгонить чимось знайомим? Далебі, – ледь не всі сучасні фахівці піар-справи вчаться на творах "батька Йозефа", замінивши найодіозніші вислови стильними евфемізмами. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Дискредитація влади

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема

Приватні розмови, – а часу для них було удосталь, – як не крути, та зводяться до того, що відбувається в країні. Власне, – а що відбувається? Якщо вірити розумникам-оптимістам, то триває нормальний для зародкової демократії процес, коли будь-які владні рішення так чи інакше ухвалюються, обов’язково тримаючи у рукаві якусь «краплену» карту. Як стверджують знову-таки розумники-песимісти, Україна вже проходила схожий шлях, і було це зовсім недавно – 2004 року. Тобто, на їхню думку, не йдеться про жоден поступ, радше про його відсутність.

Я гадаю, що 2004-й був знаковим лише тим, що вперше виявив нездатність вітчизняних еліт надалі пропонувати країні будь-які конструктивні рішення. Можливо, говорити про еліти тут зовсім навіть зайве, бо доволі довгий ланцюжок явищ і поодиноких фактів останніх років аж тепер, – коли державний механізм втрапив у справжнісінький колапс, – виявив, що еліта, по-суті, в нас одна, якщо мати на увазі середовище тих, хто здатен так чи інакше впливати на події. Поділ на «помаранчевих», «блакитних», «білих», «рожевих» годиться лише для активної частини населення, на верхівці ж усі барви вицвіли, і очікувати будь-яких кардинальних змін не доводиться.

Тут не йдеться про якусь провідницьку ідею, яка об’єднує позірно антагоністичні чи навіть близькі табори. Тут мова про те, що українська влада настільки вгрузла у своїх внутрішніх зв’язках, взаємозалежності, приватному інтересі, який можна легковажно назвати корупцією, що там, нагорі, кожен крок того чи іншого діяча диктується не озиранням на «народ», а на можливі адекватні чи ні кроки опонента. «Легковажно» – тому, що корупцію у нас трактують як «те, у чому я не беру участі» (Дм. Видрін).

Якщо порухи прогнозовані, – процес переходить у так звану «переговорну» фазу, коли ж маємо справу з несподіваним винаходом (зазвичай, «кидком») або ж діями поза усталеними рамками – істеричні реакції нагадують сварню перекупок на базарі.

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема. До речі, замкненість, індеферентність еліти, вичерпаність її кадрового потенціалу, можливо, чи не найпереконливіший аргумент на користь стоп’ятсотих виборів.  

Але про вибори – пізніше. Зараз про те, що не маючи ресурсу для забезпечення своїх планів, опоненти, наголошу ще раз, – позірні, оперують постатями, які є давно скомпрометованими в очах глядачів. Спробуйте-но зараз пояснити народові мотиви, якими керувався Порошенко (читай – Ложкін), призначаючи купу своїх друзів на високі та хлібні посади. Для президента ці мотиви відомі, для виборця – ні. А якщо так, то народ (за твердженням ще одних розумників – «джерело влади») має всі підстави вважати, що всі, кого йому пропонують, – дискредитовані, корумповані, нечесні посягачі на владу. Це важко надається до пояснень, але витівки нинішніх керманичів зайшли так далеко, що аби виборсатися з багна, слід просто потопити у ньому усіх, хто його каламутив.

Я не дуже шаную розмаїтих радикальних ліваків за їхню "фривольну" поведінку, але чомусь мені видається, що вони таки мають рацію, вигукуючи зараз давнє гасло латиноамериканських революціонерів «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»). Правда, ніхто не каже, хто прийде на їхнє місце.

Ігор Гулик. Ілюстрація: amic.ru

Про корисність самвидаву

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні

Навіть у часи нинішньої розхристаної української свободи, коли не заборонено ні друковано лаятись, ні вигадувати про ближнього усілякі небилиці, не ризикуючи відтак бути належно покараним, в інтелектуальному середовищі ще жевріє вогник самоцензури. Мені важко пояснити цей дивний феномен, мабуть, то атавізм задавненої ментальності, адже навіть найзлиденніший і найупослідженіший українець завжди хотів виглядати на людях таким, як усі, сховатися серед безликої юрби, розчинити у ній своє «Я», бо так обачніше і певніше.

Уся ця моя бесіда до того, що й і сьогодні не завадило б, особливо політикам чи тим, хто дуже прагне такими здаватися, дещо притримувати язика за зубами, позаяк кожне їхнє слово сприймається публікою спочатку як одкровення, відтак як обіцянка, а ще згодом – як витертий часом мідяк, здевальвований і не вартий навіть поклону, щоб підняти його з битого шляху. У фейсбучних дискусіях поро хоботів чи адептів секти #зради якось та втрачається суть того, що відбувається насправді, у реалі.

Проблемою самодостатності українського провідництва власне й вичерпується надуманий дефіцит національної ідеї. Оскільки зверхники самотужки не можуть сформулювати ні завдань, що стоять перед нацією, ні шляхів до їх виконання, то завжди потребують підказок, шпаргалок більш досвідчених або впливових колег. Боронь Боже, я не закликаю до ізоляціонізму вітчизняної еліти, але надто вільне трактування шевченкового «…і чужому научайтесь» переходить іноді межі здорового глузду. Просто слід іноді читати бодай Франка, аби усвідомити, що "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації» (курсив наш – Авт.).

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні. Я вже не кажу про те, що виголошені за кордоном обіцянки потребують зусиль для їх виконання, а з цим також дуже проблематично. У висліді маємо розчарування і «синдром утоми Україною» у колі навіть прихильних до нас спільнот, як це було небавом після Помаранчевої революції і, схоже, має тенденцію до повторення зараз.

Знана в англомовному світі перекладачка Кобзаря Віра Річ в одному зі своїх інтерв’ю розповіла доволі курйозний анекдот. «Д"озповіла доволі курйозний випадок. чка Кобзаря Віра річим також дуже проблематично.тування шевченкового " потребують підказок. о певної міри мені шкода, що радянська влада не заборонила Шевченка – отоді його б читали і знали! – каже пані Віра. – Це як у старому анекдоті про росіянина, який переписував від руки «Війну і мир» – і на запитання, що ви робите, Іване Івановичу, відповів: «Це я для сина, щоб він подумав: самвидав».

Це – непряма порада нашим політикам: дещо зі своїх ідей залишати все ж у шухляді, або намагатися полагоджувати внутрішні справи у товаристві земляків. Таким чином можна зберегти імідж поважних політиків. А також подбати про те, якої думки будуть про них нащадки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: samlib.ru

Консенсусні демократії

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму

Попри остороги перед спробами вільних і суто політтехнологічних трактувань демократії, до яких часто вдаються у країнах з мізерним досвідом народовладдя, помітним є бажання сумлінних учених і публіцистів укласти феномени державотворення на пострадянському просторі у більш-менш чіткі рамки. Серед них якось не помічаємо вітчизняних аналітиків, вони, зазвичай, для власного ж спокою копирсаються у сивій давнині, вершиною ж наукової відваги є для них тотальна критика колишнього режиму. 

А от у Росії, яка, попри контраверсійне тлумачення своє ролі у глобальному світі, активно шукає власне місце під сонцем, спостерігаємо небувалий розвій світоглядних систем і аналізу державницьких моделей. Інша річ, що багато з них задіяні акурат на виправдання чи аргументацію безумних кроків влади.

Однак є серед низки проектів адекватно вирозумілі, придатні для вжитку моделі. Що дивно, їх виклад можна знайти й на сторінках, здавалося б, цілком пропутінських видань. Проблема полягає у тому, що здорові зерна загорнуті часом у фантики офіційної доктрини, але ретельний читач зможе виловити їх поміж рядків.

Недавно «Русскій журнал» опублікував есе Андрєя Ашкєрова «Тероризм буденності». Попри інтригуючий заголовок, не варто шукати у ньому якихось рецептів боротьби з моджахедами чи розв’язання чеченського вузла. Натомість – цілком несподіване, з огляду на те, що воно, власне, лежить на поверхні, твердження про «консенсусність» нинішніх демократій.  Автор наполягає на тому, що, попри наші бажання, ми живемо у спільноті консенсусного типу:  «З етичної точки зору, – пише він, – історія сучасних спільнот починається зі з’яви можливості конвенційного визначення негативного. Злом виявляється те, з чим борються. З початком Нового часу етика набула специфічної подвійності, з якої беруть початок будь-які «подвійні стандарти». З одного боку, «етичним» є те розуміння блага, у рамках якого благом вважають підтримку консенсусу… З іншого, – зло перетворюється у суть, про характеристики якої «завжди можна домовитися».

А тепер спробуймо спроектувати викладене Ашкеровим на нашу українську дійсність. Не будемо повторювати затерту тезу про те, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці». Радше йдеться про певне наслідування процесів, властивих нинішній політиці нашого північного сусіда з відставанням у часопросторі. Автор «Русского журнала» пише, що

«спільноти консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де «про все можна домовитися», місця для істини нема ніколи. Шанс домовитися «про все» логічно призводить до того, що домовитися можна і зі злом. У крайній точці перспективи, пов’язаної зі схожою практикою, злом стає все, з чим нема надії домовитися».

Погодьтеся, спробами «про все домовитися» рясніє наша новітня історія. Ба більше, коли опоненти досягають бодай на йоту прийнятного результату, це видається за значну перемогу. Консенсусна демократія по-українськи іноді межує з абсурдом, оскільки точки дотику двох, здавалося б, паралельних світів, є дуже умовними і віртуальними. Перепрошую за розлоге цитування, але ліпше за Ашкєрова не скаже ніхто: «Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема і не може бути жодних угод і, відповідно, жодної відповідальності за їх втілення. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього більш або менш ретельне практикування безвідповідальності».

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму. Для «незгодних», як водиться, готують місце на маргінесі, з них кепкують, видаючи за диваків або ж відверто називаючи ворогами. І мова не про «опозицію» у класичному розумінні цього слова. Мова про тих, кого ще 2013-го зібрали на Майдані мрії про справжній консенсус нації.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com

Силогізми брехні

Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи

Акценти заворушень у європейських столицях, – не у неадекватній протестам поведінці правоохоронців, які застосували сльозогінний газ та водомети, а у суті проблеми. Демонстранти вийшли після того, як зрозуміли, що їхні урядники брешуть спільноті, аби втриматися при владі. Причому, брехня очевидна і "безневинна" за українськими мірками, – банальне спотворення стану вітчизняної господарки, про що пересічний виборець, безсумнівно, знає. Уявіть собі реакцію постійного відвідувача Краківського ринку, який достеменно орієнтується у динаміці цін у м'ясних ятках, і якому намагаються "втирати", що насправді шинка удвічі дешевша. Він що, вийде з гаслами під міськраду? Ні, він просто поскалозубить з нечесних райців. Очікувати ж від них, – обраних, – покути і чистосердечного зізнання у  не вельми шляхетних з огляду на реальність втілення передвиборчих заяв, – це щось взагалі з царини фантастики.

Що мали б зробити обурені непослідовністю і відвертим ошуканством своїх провідників пересічні адепти "Солідарності", «Самопомочі», «Батьківщини», зрештою «Свободи»? Влаштувати черговий Майдан, об'єднавши лави під гаслами права народу на повстання? 

Натомість зауважуємо спокволі ремствування на тлі риторичних вправ нинішніх очільників, які переконують, що нічого особливого не трапиться, а те, що мовлено перед моментом волевиявлення, – не слід сприймати серйозно, а так, за вправи доморощених філософів. Потрапивши у владу, популісти, мовляв, матимуть справу з жорстокою реальністю, а, отже, мусово корегують свої стратегічні заготовки. Робиться це в різний спосіб: хто вже цинічно натякає на вседозволеність, хто бере на озброєння дивну логіку простаків, хто вдається до складних філософських конструкцій. З цього приводу згадую вислів одного розумного росіянина, що "своїм авторитетом філософ, який виконує службові обов'язки, надає статусу правди те, що держава воліє знати про себе".

Містечковий вимір владної "нещирості", однакЮ не йде у жодне порівняння зі столичними технологіями. Тому й не дивуєшся, що за сотні кілометрів від Києва урядники послуговуються непритаманними цивілізованим нормам засобами. Що має думати "український народ", від імені якого керівник Кабінету розповідає європейцям про неймовірні успіхи вітчизняної економіки? Про який "народ" йдеться, про той, що голосував за партію Яценюка? Але ж цей сегмент виборців не вичерпує поняття усіх мешканців України. Чому президент демонструє бодай позірне прагнення бути президентом "усіх українців", а "не перший, але й не другий" спекулює представницькими можливостями?

Утім, найдалі у креативному трактуванні власної поведінки пішов, як завжди, Садовий. Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи. Тут силогізм вбивчої сили! Я підозрюю, що бажання Банкової вивести на чисту воду львівського «не замінимого мера» успішно поховають, коли Садовий виторгує собі свободу і безкарність обіцянкою «дати голоси» за потрібні для змін реформи. Але тут я б застеріг лідерів більшості: АІС обіцяв не раз і не двічі, просто його в основі тактики його самозбереження є принцип: «моє слово: хочу даю, хочу забираю».

Ігор Гулик. Ілюстрація: proza.ru

Коротке есе про дві буханки

Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів

Прості речі, про які, здавалося б, не варто й говорити, даються чомусь дуже важко. Щойно мова заходить про відповідальність, чесність та порядність тих, кому належить бути саме такими, – бо вони ж «охоронці над охоронцями», – реакція пересічного обивателя буває, зазвичай, реакцією пересмішника. У ліпшому разі, він просто здвигне плечима, вважаючи вас за дивака.

Утім українці, що поквапливо вирішили записатися до кола демократичних націй, у тому поспіхові забули доволі просте правило, сформульоване Бернардом Шоу – британцем, чиї земляки вважаються «батьками» сучасної демократії. Це правило просте, мов двічі по два, – «Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її». Причому, остерігаються відповідальності не тільки в Україні, у тій же Британії знайдете купу охочих поділитися часткою власної свободи, аби лише в ус не дути перед потребою обов’язку.

Колись, ще Ющенко метафорично совістив міліцію та прокурорів: мовляв, держава дала вам в обидві руки по буханці хліба, тож відробляйте їх. Відробили з тих пір по-повній… Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів.

Проблема вросла не тільки у середовище правоохоронців. Вона стала доволі стійким стереотипом мислення загалу: у цій країні годі шукати справедливості у судах чи в прокурора, у цій країні, якщо, не дай Боже, ти волею випадку потрапив у форсмажор, – готуй калитку і шукай «потрібних людей». Правдолюбці, зазвичай, завершують нічим, – якщо доля буде до них милостивою, – якщо ж ні, то годі їм заздрити!

Про те, що корупція і вседозволеність чиновників є тотальною, говорено-переговорено. Але ж порахуймо: після Помаранчевої революції тимчасово усунуті від влади «регіонали» скаржилися на усіх перехрестях, що переможці викинули із затишних бюрок та офісів вісімнадцять тисяч кучмових чиновників. Може, їх, «репресованих», було трохи менше, але натомість з’явилися нові, нічим не інші. Радше навпаки, – рвучкіші, нахабніші, а найобразливіше, – буцімто «свої», «демократи», «патріоти»…

Найгучніші «корупційні скандали» («діамантові прокурори», вілли на Корсиці тощо) свідчать про дві речі: з одного боку, влада насправді стала прозорішою і лояльнішою до її викривачів; з іншого – вона набула рис всеохопної злодійської машини, зламати яку не зміг ні президент, ні його злі погрози, ні аванси закордонних приятелів, ні, зрештою, ті, хто вистояв цю владу на Майдані.

Іноді я думаю собі, що Порошенку варто вчасно зупинитися у своєму бажанні абсолютної свободи, оскільки ще крок, і ми могли б стати свідками того, як майже за Платоном,   «тиранія виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство». Згадаймо, скільки разів президентське оточення приміряло ПОПу уніформу узурпатора і автократа. Натомість спільнота щоденно кпить з пустопорожніх погроз Ґаранта, який може гарантувати лише свою нерішучість.

Однак надійшов час, коли тепер вже Порошенкові варто згадати, що «держава дала йому в руки дві хлібини», і що цей хліб слід відробляти. Важко сказати, що стало переломним моментом. А, може, такий ще попереду? Як би там не було, президентові варто вловити мить, коли закручування гайок ще не виглядатиме болісним після абсолютної свободи. А далі «публіка» почне звикати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoon.kulichki.com  

Кілька слів про «багатостаночників» від журналістики

Гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі

Я категорично проти усталеної громадської опінії про журналістику як про другу найдавнішу професію під сонцем. Але скажу, що наше ремесло, як, зрештою, і кожне інше, передбачає певні правила і концепти, що їх люблять тепер називати стандартами. І, як завжди, перестороги чи заборони неодмінно передбачають існування тих, хто через різні причини не вважає за потрібне їх шанувати.

Таких причин є чимало: матеріальні, світоглядні, статусні. Не можна вимагати від газетяра чи телевізійника незаангажованого підходу до висвітлення поведінки новітніх товстосумів, коли у нього в кишенях свище вітер, а в голові є розуміння нечистих схем шляхів до статку, якими колись чи зараз користуються його «герої». Рівно ж як не можна чекати від затятого атеїста славослів’я на адресу кліриків. Тут, як кажуть, все зрозуміло…

А от статусні проблеми, – це особлива царина, яка потребує ширшої дискусії.    

Свого часу в Україні було доброю традицією кепкувати з того, що у нашому парламенті зібралася така собі філія Спілки письменників. Критика, без сумніву, мала свої резони, позаяк політичні аматори від пера не могли особливо тягатися з «профі», виглядали не вельми переконливо, коли йшлося про формування державного бюджету чи інші документи надзвичайної державної ваги, сповнені циферією і чіткими економічними розрахунками.

Але вони, принаймні, не накидали колегам з літературного цеху уздечку якихось канонів чи смакових стереотипів. Навпаки, їхні, подекуди доволі атракційні і незвично-емоційні підходи до серйозних питань, замкнутих досі на всі номенклатурні ґудзики, розбудили серед народу вільну думку і вільні прагнення.

З колегами-журналістами, яких різні обставини винесли на гребінь чиновницької вертикалі, дещо інша історія. Вони намагаються, з одного боку, набундючено грати роль видатних державних діячів, а з іншого, – недолуго, по-панібратськи поводитися зі своєю колишньою професією. Мені вже не вперше доводиться мати справу з явищем, коли вправний і цілком адекватний журналіст потрапляє у ситуацію своєрідної шизофренії, намагаючись узгодити свої владні зобов’язання з позірною незаангажованістю і об’єктивністю.

Це гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і нефахової)  обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі. У принципі, мені важко пригадати бодай один більш-менш втямливий закон, який би бодай на йоту полегшив життя українських ЗМІ в умовах тотального зубожіння. Здебільша, ці циркуляри стосуються поверхових речей, бо мотивовані вони бажанням навести європейський шарм на вітчизняну убогість і невлаштованість.

Ми говоримо про це у провінції, намагаємося достукатися до вищих державних інституцій, у яких, - це очевидно, - присутнє, здавалося б, потужне фахове лобі вже у третьому поколінні. У відповідь – округлі фрази про стандарти, про покликання і обов’язок журналіста, і мовчанка, коли йдеться про реальні речі, до прикладу, податкові преференції україномовних видань, електронних медіа перед засиллям агресивної макулатури північного сусіда.

Так було, і так, на жаль, є.

Ігор Гулик. Ілюстрація: prikol.bigmir.net

Гра в класику

Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони

Десь далеко, за гранню Майдану, ми, здавалося, мали б загубити, як непотріб, властиву з часів царя Гороха традицію візантійщини у політиці. Інтриги і залаштункові виправи, фаворитизм і сепаратні угоди, хитромудрі комбінації і меркантильні інтереси, – чи не це, переповнивши чашу терпіння, виштовхнуло майданну стихію, недвозначно даючи зрозуміти еліті, що так далі жити не можна?

Тодішніх провідників опозиції, очевидно, також не влаштовувала гра "втемну", чи не тому їхні слогани були лаконічними і концентрованими, натомість вивчена Банковою рать на публіку висловлювалася обтічно, даючи зрозуміти, що там, у високих кабінетах, словесні конфігурації перегодять грань пристойності. "Маємо те, що маємо", – класична формула першого президента, трансформувалася згодом у "Розкажіть мені, що будувати, і я вам збудую" другого, аби вивершитися лайкою на адресу журналістів, суддів та опонентів і спробою реабілітації на кшталт "Україна не Росія". Класики української політичної фразеології не надто переймалися сенсами, вони радше намагалися неоковирно висловити порожнечу поля державницьких ідей і нечуваною досі атракційністю цих спроб створити у посполитого ілюзію такої собі хлопської політики, де все, як на долоні, де нема каменюк за пазухами.

Натомість потреба блукання "між крапель" шліфувала уміння вітчизняних провідників, набуте, мабуть, на генному рівні, – уміння класичного, історично сформованого на рівні традиції словоблудства, кривоприсяжництва, клятволомства. Невластива представникам колишньої партноменклатури альтруїстична риса змушувала дбати про самовиживання індивіда, а не самореалізацію державних мужів. А оскільки на персоні очільника замикалися незліченна команда тих, хто випхав їх на крісло, тих, хто допомагав у цьому кріслі втриматися, зрештою, "дорога родина", то вони доконечно опинялися в ситуації кокона з інтриг, переплетених зв'язків, зобов’язань, примусу. Дистанція між владою та її джерелом, означеним Конституцією, невпинно довшала, і потреби народу, перш ніж дійти до чинників їхнього втілення, заламувалися, мов промінь, через призму сотень, тисяч інтересів придворного люду, потрапляли до коло обраних спотвореними, перебріханими, сфальшованими.

Фаворитизм кучмівської системи лише посилював домінанту особистісного у справах загальних, витворював "класику" ухвалення рішень залежно від настрою чи захцянки улюбленця, залежно від смакових уподобань виокремлених представників челяді. Рафінованим втіленням стилю тодішнього керівництва стала практика організації і штучного "розрулювання" криз і інститут штатних "антикризових менеджерів".  

Але з'ясувалося що "гра в класику" годиться для депресивно-сірого міжвиборчого побуту, натомість напередодні зміни еліт, яку спільнота відчуває інстинктивно, її правила не спрацьовують, ба навіть шкодять. Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони. Вони ж плодять прорахунки у стосунках з опонентами, некоректність збереження інкогніто внутрішніх непорозумінь, вивертають назовні конфлікти серед владного табору. Додайте сюди невизначеність орієнтирів окремих фігур, стурбованих перспективою працевлаштування, збереження бізнесу за умов перемоги нинішніх ізгоїв.

Режим змінився. Разом з ним мали б змінитися й правила гри. Але, з'ясовуємо, що сподівання наразі є марними. Попри ротацію особистостей не відбулося переосмислення мотивацій. Суперечності між антагоністами перейшли у площину здогадок, проектів, передбачень. Позавчорашні радники спекулюють сумнівним авторитетом, підкидаючи у ледь пригасле вогнище дровенята своїх фантазій. Гра в класику у розпалі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Земні небожителі

Сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді

Коли мені, на мої втомлені вуха починають вішати локшину, – з екрана телевізора, з радіо ефіру чи просто у розмовах з посадовцями, які лише з великою часткою умовності можна назвати приватними, – про те, що кожен, навіть най упосліджений громадянин України може захистити свій інтерес чи своє право у суді, я вимикаю свої рецептори слуху, аби втриматися від злослів’я. Відтак мені на пам’ять приходить історія судді Василенка, який свого часу відважився порушити карну справу проти Леоніда Кучми, і цей життєпис є найміцнішим аргументом проти пустопорожньої фразеології про верховенство права, про закон, писаний для усіх в цій країні. Суддя Василенко вже давно на пенсії, а справа проти екс-президента зависла, мов груша-дичка, що ніяк не впаде навіть за найлютіших морозів.

Якщо за часів розвинутого соціалізму життєвою мудрістю найвищого ґатунку була фраза, що, мовляв, лікуватися задурно – значить дурно лікуватися, то тепер вона вимагає певної корекції у правовому аспекті. Тепер, навіть маючи кошти, навіть вдаючись до протиправних, з точки зору антикорупційного законодавства, дій, як от, підкуп, хабар судді, не варто дуже розраховувати на перемогу у юридичному конфлікті. Бо ваш опонент може диспонувати значно більшими грошима, або ж мати надійні зв’язки у владних кабінетах, дзвінок з яких до районного суду важить набагато більше, ніж дух і літера закону.     

Це, так би мовити, у побутовому випадку. Якщо ж ви вирішили судитися з владою, то телефон працюватиме у зворотньому керунку. Як свідчить досвід деяких наших суддів, вони не ухвалюватимуть рішення, попередньо не порадившись з чиновником, вчинки якого є предметом позову.

Служителі Феміди уповні можуть вважати себе небожителями, оскільки доволі часто від їхнього рішення залежить не тільки доля того чи іншого суб’єкта, але й загальний клімат у державі. Власне, коли йдеться про з’ясування стосунків між важковаговиками політичного рингу, то уявіть собі ступінь самооцінки якогось провінційного стряпчого, коли йому до рук потрапляє позов про нелегітимність Закону про Кабмін. Ясна річ, наш гачкотворець не демонструватиме своєї пихи перед замовниками заздалегідь узгодженого рішення, але ви тільки спробуйте собі уявити, з яким апломбом і якою ногою він відчинятиме двері до тамтешніх князьків!

П’єр Манан зауважує, що  "закон – це чистий людський витвір, що є найчіткішим чином зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він обмежує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співіснування". Це з царини фантастики витонченого ліберала, проте сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді.  

Натомість оця «приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом геть перекреслюють основний принцип демократії, – «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода», – провокують конфлікти, що аж ніяк не уписуються у формулу «гарантій мирного співіснування» індивідів. Втім, а чи зацікавлений хтось з владної еліти у порозумінні різних суспільних середовищ в ситуації, коли «правити поділяючи» є дуже комфортно і дає широке поле для маневру?

Прекрасно і легко бути розумником у країні, де, либонь, половина повносправних мешканців в очі не бачили Конституції. Чудово розводитися про потребу її змін перед публікою, значна частина якої досі не усвідомила, що такі питання мала б вирішувати вона, а не ті, хто прагне підрихтувати Основний закон на потребу часу і посаді. Зручно і безпечно послуговуватися принципом: «Друзям все, ворогам – закон», особливо за умови, коли поняття «приятелів» і «супротивників» відносні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2002.novayagazeta.ru

Про творчий елемент Руїни

Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів

Тарас Кузьо, політолог з діаспори, не зациклений на ідеї заокеанського месіанства щодо України, якось висловив не нову, але, гадаю, контраверсійну думку про те, що переживаємо епоху Руїни. Як на мене, доречніше було б говорити про певні ознаки хаосу. Але з безладу, як відомо, завжди постає щось нове, і на цьому, знано, збудовано чи не всі філософські уявлення про світ.

Творчий елемент нинішньої Руїни (підемо за п. Кузьом у його визначенні) захований у поодиноких симптомах народження якісно небувалої і тому не апробованої на вітчизняному ґрунті системи стосунків між владою та її джерелом – народом, між окремими пагонами влади, які досі у свідомості пересічного громадянина внутрішньо сприймалися за єдине ціле, а тому збивали з пантелику не надто обізнаних з природою апаратних ігор. Упродовж сімдесяти з лишком літ і дядько із захованого у поліських нетрях хутора, і столичний інтелігент вели мову про владу як про цілісного, ніким неконтрольованого, а звідси й всесильного ідола, з яким не варто сперечатися, якому не надто безпечно протистояти, якого втім безперспективно зрушити з місця. Зрештою, так воно й було, через тотальну підконтрольність урядів, карикатурного парламенту і опереткових судів одній-єдиній організації під назвою ВКП(б) – КПСС, та радше, тріаді ВЧК – МГБ – КГБ. Система виглядала цілісною, майже довершеною і нездоланною акурат через свій світський «монотеїзм», і якщо поодинокий індивідум зважувався щось у ній змінити чи щось піддавати сумніву, то це виглядало як замах на конфортне і бездумне існування усіх, як атестат на світовидні основи, як єресь супроти «бога».

Недавно, провадячи неквапну розмову у колі добрих друзів, ми раптом почали дискутувати на тему громадянського суспільства і його активного елементу. Дехто наполягав на тому, що потенціал спільноти має перебувати геть поза політикою, оскільки царина людської діяльності здатна спаплюжити найчистіші помисли і найкращі натури. Дехто, серед них і я, намагалися переконати своїх опонентів, що так не буває, оскільки варіант, коли «кузнею кадрів» для провідників і державців є партійні середовища, – найгірший з припустимих. Як бути тоді з феноменом «Солідарності», яка з хаотичного, розрізненого, ба більше, – підпільного спротиву системі фактично витворила нинішні польські реалії, не кажучи вже про цілу когорту державних очільників, починаючи з Валенси.

Проблема полягає у тому, що наші опозиціонери (слово, мабуть, надто претензійне, швидше, – ті, хто має свій, відмінний від офіційного погляд на реалії і перспективи) приходять до влади, добре знаючи її залаштункові механізми, важелі і можливості. Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів. Саме вона давала «революціонерам» широке поле для критики підвалин системи, її головних недуг. Саме вона відтак дозволяла колишнім «руйнівникам» режимів втримувати віжки процесу, зафіксувати себе у владі. Але вона була для них комфортною, освоєною, вивченою до найменших деталей, отже, ніхто з них не наважувався ламати того, проти чого декларативно і гаряче виступав напередодні.  Усувалися лише поодинокі персоналії, відбувався переділ власності, поверталися фінансові потоки і все, революція на тому завершувалася.

Тепер, через обставини, що склалися суб’єктивно, Україна постала перед потребою демонтажу системи. Легковірна надія переможців на те, що й цього разу вони покрутять законом, як дишлом, випарувалася через затятий спротив громадського середовища, яке втратили надто багато і не захотіли миритися з хвилевим фіаско. Так чи інак, з бажання чи з примусу, але зміни є невідворотніми. Але ці трансформації не є руїнними. Вони лише означатимуть, що тепер час для відповідальної і активної роботи громади. Шлюзи відкрито, досвід є, синців та ґуль набито доволі. Шанс спільнота не повинна втратити, тим паче збавити його на черговий танець на граблях.

Ігор Гулик. Ілюстрація: urbanist.today

Батурин чи Полтава?

Іван Степанович Мазепа повернувся на місце своєї переможної «поразки»

Узагалі-то, ці топоніми знакових для українця міст мали б стояти у зворотньому порядку. Спочатку була Полтавська битва 27 червня 1709 року, а вже відтак – жорстока помста Петра за „зраду” Мазепи.

Рівно ж як українська влада, запізніло «дозволивши» пам’ятник гетьманові-просвітителю, мала б нарешті вибудувати логічний зв’язок між його «зрадою» і усвідомленням європейської ідентифікації народу. 

Відповідь, мабуть, варто шукати в особливостях національних орієнтацій еліти. Зовсім недавно відомий російський учений та громадський діяч Юрій Афанасьєв спробував зрозуміти феномен нинішньої кремлівської верхівки у розрізі її трактування історії. І дійшов висновку, який, гадаю, цілком можна застосувати й до сучасних мешканців Печерських пагорбів у Києві. „Глибинний сенс заклопотаності влади вітчизняною історією, – пише він, – у тому, що історія для влади – найважливіший і сьогодні чи не єдиний спосіб власної легітимації”. Інших, модерних, актуальних способів нема.

Путін і К намагаються вибрати з минулого зразки „героїки”, без огляду на справжній стан справ чи опінію тих чи інших історичних персонажів. Для них Сталін – вправний державний менеджер, а Друга світова війна – його і тільки його перемога. Для них Невський – не ординський підкаблучник, а звитяжець.

Київ діє схожим чином, тільки з точністю до навпаки. І Порошенко, і його однодумці легітимізують своє перебування при владі, спираючись на кроки до незалежності, датовані не тільки революцією 1917 – 1921 років, але й сивою давниною. От тільки всі ці порухи усамостійнення були провальними, а від того виникає сумнів у позитивному висліді нинішніх спроб. Провальними через те, що за традицією, не знано ким утвердженою, українство завжди на перший план ставила національну поразку, а вже відтак – перемогу. Тому давні вікторії аж ніяк не надихають поспільство, оскільки воно їх елементарно не знає…

Тому й постійні двозначності: Мазепа – як державець, але жертва обставин. Бій під Крутами – українські Термопіли, але... вислід абсолютної безвідповідальності Центральної Ради. Навіть пам’ять про битву під Конотопом було змарновано дипломатичними реверенсами у бік Москви.

Я не закликаю до заглади історичної правди, до забуття речей, які само собою слід пам’ятати. Я волів би, аби влада, якщо вже й легітимізує себе коштом минулого, взяла звідти позитиви. Але, видається, це не завжди на руку. Бо тоді доведеться прямо й відверто сказати про УПА, а не прикриватися непевними словесними фігурами, тоді варто згадати про Сагайдачного, і не приховувати його московський похід на поляків. Тоді, зрештою, варто говорити про українськість Кубані, а не вести нескінченні дискусії про морські кордони на Азові...

І ще сотня таких «тому», вчасні відповіді на які могли б, на моє переконання, унеможливити кровопролиття на Сході. Однак історія, попри зручність у користуванні для можновладців, не визнає умовностей.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua