Не клеїти дурня

Сам електоральний акт є «здійсненням права вільного громадянина клеїти дурня і губити свою вітчизну»

У непевний час, коли кампанія з місцевих виборів фактично стартувала, увага її ще несформованих штабів, вочевидь, зосереджена на тому, аби помаркувати основних гравців, систематизувати їхні головні месиджі, укласти у мізках пересічного громадянина їхні знакові риси. Кожен із кандидатів, зважившись на участь у перегонах, певним чином вже окреслив для себе «електоральне поле», на якому вестимуться головні баталії, «угіддя», що не потребують надто ретельної роботи, і ті «терени» чужинців, з яких можна урвати певну частку голосів.

Але мені видається, що чи не кожен із низки фаворитів (їх не так вже й багато, бо участь решти викликає у бувалого голосувальника іронічну усмішку) переконаний у тому, що сам електоральний акт є «здійсненням права вільного громадянина клеїти дурня і губити свою вітчизну». Амброз Бірс, американський письменник, журналіст, який дійшов цього сумного висновку, мабуть, має рацію. Бо інакше як пояснити, до прикладу, витівку одного з «молодих та ранніх» кандидатів, який у Львові не втомлюється повторювати, що, у принципі, його вибори вже зроблено… З очевидним натяком на позитивний результат.

Тобто, дехто із кандидатів просто відбуває номер, сподіваючись, що основну роботу буде зроблено у штабах, підконтрольних медіа, а також на виборчих дільницях, комісіях різних рівнів, себто – без участі головного гравця: народу. Гадаю, що носії схожих настроїв ризикують пост-виборчим розчаруванням. І не тому, що демократія в Україні сягла небачених досі стандартів, за яких і фальсифікації не можливі, і підкуп виборця став чимось екзотичним. Радше тому, що після Майдану і тривалої війни змінилася якість підходу спільноти до схожих ситуацій вибору. Ця зміна спричинена усвідомленням, що політика це щось схоже на «угоду двох злодіїв, руки яких так глибоко загрузли у кишенях одне одного, що вони вже не можуть обікрасти третього нарізно» (знову до Амброза Бірса). Громада цілком і повністю розуміє, що навіть її свідомий вибір можуть перетворити на делегіматизований акт, замінивши його «політичним рішенням», що навіть за умов дотримання усіх процедур та правил, результати виборів будуть оскаржені і, мабуть, знайдеться суд, ухвала якого стане геть несподіваною для переконаної у своїй перемозі команди.

Але майбутні вибори, – саме через те, що завершаться конфліктно і неоднозначно, – дають шанс Україні збитися із маршруту «трьох сосен», запропонованого «елітою», позбутися недоброї традиції «виборів без вибору». Головне – не клеїти дурня, уважаючи, що рішення верхівки з якогось доброго дива має обов’язково перетворитися у доконаний факт. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: bestcartoon.ru

Програмне забезпечення

Чи вигідне українським бізнесово-політичним структурам, які гордо називають себе партіями, серйозне „програмне забезпечення”?

І чинні, і екс-політики, а тим паче фахівці у цій царині людської діяльності, не втомлюються натякати на те, що досить вже послуговуватися патріархальними підходами до структур, що заклопотані оволодінням високими кріслами. Час персоніфікації політики минув, він залишив по собі різний досвід, – десь позитивний, бо дав зрозуміти виборцеві справжню силу харизми, а здебільшого – негативний, бо за могутніми плечима обраного кумира завжди ховалися дрібні людиська (дрібні з точки зору і широти мислення, і, у принципі, у селекції власних мотивацій).

Тепер, кажуть, слід подбати про чітку ідентифікацію партійних програм, з тим, аби відтак, після виборів, на яких українська «багатопартійність» засяє у всій своїй «красі», мати можливість порівняти обіцянки з цяцянками. Гадаю, це справді визначальний вектор розвитку усієї політичної системи країни, оскільки „програмне забезпечення”, коли до нього звикне виборець, уможливить бодай приблизний прогноз розвитку держави на найближчий період. Це, як у Штатах: перемагають демократи – чекай акценту на внутрішній політиці, податкової відлиги та інших соціальних штучок; беруть гору республіканці – вже чутно брязкіт зброї на геополітичній шахівниці, і бізнес тішиться від державних преференцій...

Але чи вигідне українським бізнесово-політичним структурам, які гордо називають себе партіями, серйозне „програмне забезпечення”? Адже вони воліли б мати поле для маневру, не озираючись на якісь зафіксовані у документах зобов’язання. І це їхнє бажання стосується не те що документів для „внутрішнього користування”, була б можливість, то вони б Конституцію кроїли ледь не щодня, аби тільки зробити своє перебування при владі максимальнокомфортним і вигідним.

Поза тим, не варто, надаю, нікого особливо переконувати, що вітчизняна політика перетворилася у закисле болото через відсутність, як він висловлюється, „змагального елементу”. Його й не буде, принаймні, з двох причин. Перша: український виборець мусить сховати подалі власний сентимент до позірних рис того чи іншого політика, усвідомивши, що зачіска, козацька каблучка, а тим паче – риторика, – аж ніяк не помічні у повсякденних справах. Друга: українські партійні середовища, особливо, „низи” мають, зрештою, повернути собі важелі управління центральними проводами, пильнувати за „ліцензійністю” програм. Маніпуляції, про які щиро зізналася колись Юлія Тимошенко, мовляв, перед виборами у нас всі „ліві”, а після виборів, – хто на що вчився, – можуть дати, у кращому випадку хвилинний ефект. Але аж ніяк не перспективу...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Внутрішній вектор

Ненависть об'єднує  сильніше за будь-яку ідею, вона інколи сліпа, як, зрештою, й любов

На місці фахівців з політичного прогнозування я б нині не брався клеїти владним та довколавладним персонажам ярлики з міжнародними смаками. Хай це роблять вони самі, – принаймні, у цьому більшість із мешканців олімпу вбачають «залізні аргументи» для дифамацій опонентів.

Як на мене, український громадянин зразка 2015-го мало зважатиме на геостратегію уподобань тих, кому він легковажно доручив державне кермо. Радше навпаки, – зациклений негараздами у власній домівці, побутовими клопотами, страхом втратити роботу, банківський депозит чи взагалі позбутися житла, заставленого у кредит, він цікавитиметься, чи зможуть політики запропонувати йому вихід. Куди, – в Америку, Європу чи Росію, – не важливо. Тому риторика наближених до Порошенка, Яценюка осіб про «руку Путіна» у діях опонентів пролітає повз вуха пересічного обивателя. Нею скориталися лише «радикали» різного штибу, яким, до речі, що президент, що прем’єр, що потішна «опозиція» стоять на заваді бліц-кріґу на Київ.

Думаю, намагання перелякати народ сценарієм відновлення російських упливів чи навіть «розколом» України також не матиме особливого впливу. Це надто примітивний прийом, застарілий та неактуальний, оскільки нині є інший потужний єднальний чинник, який спрацьовував навіть за часів Януковича. Цей чинник – тотальна, м'яко кажучи, неприязнь загалу до владних інституцій, що дискредитували себе корупцією, невмінням управляти, небажанням змін і облудністю обіцянок. Неприязнь, а точніше – ненависть, об'єднує  сильніше за будь-яку ідею, вона інколи сліпа, як, зрештою, й любов.

Не дивно, що підсвідомо розуміючи настрої, які нуртують «унизу», ініціатори залаштункових перемовин про радикальні зміни Конституції намагаються перекласти відповідальність за свій задум на офірних цапів із близьких до себе ж сереждовищ. Адже іміджеві втрати не надаються до швидкої компенсації, тому слід, гадають вони, пограти на примітивному інстинкті суспільної злості, спровокованому викриттям «великого кидка».

Бо й справді, – це не Порошенко «кинув» олігархів, це всі найрейтинговіші політики і найвпливовіші «жирні коти» намагалися «кинути» своїх же симпатиків. І тепер на часі не аналіз зовнішніх чинників, які діятимуть на українському полі, а самозаглиблення у дивну українську душу, яка витворює собі кумирів, аби ті відтак густо наплювали у неї… Чомусь мені видається, що внутрішньо кожен свідомий громадянин нині переоцінює тих, кого йому потенційно доведеться обирати у майбутньому. І було б логічним припустити, що результати цієї ревізії будуть не на користь тих, хто щораз приміряється до високих посад.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про реверс

Кілька зауваг у День Конституції

Коли в Україні починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим, хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої, цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло. А ще, – Конституція для народу писалася без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення у1996-у , «батьки» Основного закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж прикладним інструментом для українства.

Сьогодні, коли «взірцеву Конституцію» кільканадцять разів добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати нові статті та параграфи. Те, що з’являється час від часу, – не що інше, як біг по колу, радше навіть реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло. 

Хтось береться стверджувати, що усі біди – від незавершеності усіх «конституційних реформ». Може, й так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого самоврядування, грунтуючи їх на нез’ясованих, недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів влади? Суть сигналів поодиноких мрійників – на поверхні: парламентська республіка з всесильним прем’єром. Те, що Кучма ужив як технологію «знешкодження наступника», тепер цілком резонно схильні вважати самодостатньою моделлю держави. Але участь джерела влади у конституційних змінах (всеукраїнський референдум) ховається за лаштунками конституційної комісії на парламентській основі.

Дехто, на відміну від затятих адептів парламентської республіки, не наголошує на формі державного ладу. Змішана модель, мовляв, не годиться, - кажуть такі, - бо вже спробували її. Для них важливо, аби в результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти з публічних виступів, будуть «головним призом» політичних змагань еліт.

Є й класичне утілення ідеї «реверсу», – документ зразка 1996 року, без легковажності нашарувань 2004-го і наступних ревізій з януковичевою включно. Та цікавою є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на референдумі, затіяному Кучмою, однак через брак голосів не парафована Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для Президента з камуфляжем регіонального представництва, що додає констраверсійності у сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.

Але чи захочуть українські політики жити за таким регламентом? Думаю, вони звично оберуть імітацію змін без суттєвих змін.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Андрєй Цвєтков

Попит на лідерів

„Тест війни”, з мого погляду, не пройшов би жоден  з численних самовпевнених, пихатих і дуже вже „просунутих” українських політиків

Чимало моїх співвітчизників очікували, і небезпідставно, бодай якоїсь реакції Порошенка на гучні звинувачення зусібіч. Цього не сталося, і нині ще важко зрозуміти, яким робом доволі квола (дипломатично-стримана) реакція українського провідника позначиться на його рейтингах. Хоча, відверто кажучи, ще трохи і говорити про останні можна лише у сенсі статистичної похибки...

Але про очікування. Нетерплячка, яка свербить коментаторам, блогерам та іншим політично стурбованим громадянам, свідчить, що попит на лідера у нас таки не втамовано. Тут не вдаватимусь у деталі, про якого саме лідера йдеться: тема ця невичерпна і не уміщується у спектрі між „Вашингтоном з новим і праведним законом” і бацькою Лукашенком чи Путіним. Мова про принципову річ: українці прагнуть мати на чолі своєї держави авторитетну особу, здатну на рішучі вчинки, гідну поставу серед світової спільноти, наділену національними рисами, які, однак, не надто дисонуватимуть з глобальним мейнстрімом. І що важливо: саме з такою особою більшість з нас схильні пов’язувати власний добробут і перспективи.

Такі очікування, а надто – надії на патерналізм обраного громадянами і оплачуваного з їхніх кишень чиновника, хай високого польоту, виглядає дещо дикуватим з огляду на „європейськість” налаштувань України. У всякому випадку навіть найближчі сусіди значно менше сподіваються на добру волю „вождів”, вони просто і може навіть рутинно вимагають від них сумлінного виконання обов’язків, покладених на vip-персону законами, конституціями etc. Але маємо те, що маємо, ба більше, – цілком можливо, що з плином часу можемо позбутися того, що є. Маю на увазі цілком очевидний факт, що „тест війни”, з мого погляду, не пройшов би жоден  з численних самовпевнених, пихатих і дуже вже „просунутих” українських політиків. У найліпшому випадку його б використали для озвучення чергових словесних фігур, позбавлених реального підгрунтя, у гіршому – за наперед написаним сценарієм взялися за мобілізацію свого електорату.

Ок, – скаже читач, але якою мала б бути реакція того ідеального лідера, на якого так чекають українці. Вона могла бути різною, але, на мою думку, видається, що найліпшим варіантом мало бути ігнорування істерик. Розумію, що така пропозиція виглядає неоднозначною, але кажу про неї, маючи переконання у тому, що ми чомусь досі дуже болісно реагуємо на сентенції усілякого роду „спостерігачів” та „порадників”, не здаючи собі труду взятися за своє життя на власний розсуд. І, до слова, навряд чи тіпання блазнів стали б предметом таких жвавих дискусій, якби не добровільні чи профінансовані коментатори не зробили б з мухи слона.

Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

Хто диктатор?

Диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності» та хизуються «проєвропейськістю»

Потішно споглядати, як конфронтуючі табори вітчизняного політикуму тицяють пальцями один в одного, звинувачуючи опонентів у прагненні цілковитої та неподільної влади. Щойно Порошенко спробував діяти не у власному надто патоковому шаблоні, а показав «зуби», як з лав розмаїтих опонентів почулися звинувачення, мовляв, це – пізній Кучма, який, збираючись на другий термін, хоче диктаторських повноважень. У відповідь пропрезидентські політологи (цей фах стосовно осіб категорії «про-» не надто точний) закричали, що Береза і К, працюючи на відомого олігарха, руйнують ліберальні основи української демократії і допомагають диктатурі не надто чистих на сумління осіб.

Усе було б, звичайно, смішно, якби не так страшно. Страшно не від того, що найняті нами менеджери починають лякати громаду жупелом буквально вчорашніх привидів автократизму. Лячно, що забава зі словесної еквілібристики досягла свого апогею тоді, коли від влади очікують якихось реальних кроків для бодай якогось полегшання тягаря кризи.

Я розумію, що хаос та безлад серед управлінської «еліти», дезорієнтація та й, зрештою, деморалізація влади «на місцях» (оскільки саме вона першою приймає удар невдоволення співмешканців і саме вона є найскованішою у маневрі) порожують у мізках певної частини спільноти солодкі марення про панацею «сильної руки». Цілком очевидно, що інтерпретації на тему «вкраїнського Піночета чи Франко» починають домінувати у передвиборчих спітчах багатьох новаків на політичному кону, особливо тих, хто відразу – з корабля та на бал, – намилився ускочити у президентський фотель. Але не зовсім переконливою є теза, що кожен з учасників цієї негласної змови – маргіналів глибинки і політиків-популістів – до кінця усвідомлюють наслідки цієї небезпечної гри. І суть не в тому, що, до прикладу, ліберал Яценюк чи популістка Тимошенко завжди знайдуть собі офірних цапів на роль «доморощених» тиранів, тицяючи, наприклад, у того ж таки Порошенка. Суть, акурат, в іншому: диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності», хизуються «проєвропейськістю», а згодом, – заради цих розмитих світоглядних категорій, – готові покласти тисячі й тисячі доль «неполіткоректних» або орієнтованих не у бік Брюсселя.  

Матвєй Ганапольскій, з іншого, правда, приводу, влучно підмітив одну цілковито несподівану річ: «Фашизм – це не те, що запропонував Гітлер суспільству. Фашизм – це сконструйоване суспільством з його ідей, те, що суспільство погодилося прийняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає…».

Мусимо знати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Владімір Стєпанов

Коротке есе про загальновідоме

Владні інституції, користуючись штучно витвореним хаосом у стосунках між собою, завжди знайдуть «стрілочників» для пояснення власних огріхів чи несуразностей

Українці, мов неофіти, схильні сприймати нинішні реалії за чисту монету. Мабуть, тому серед загалу рельєфно зауважується певне розчарування політикою, і цей факт здатен розбудити почуття певного дискомфорту: як так, нам не втомлюються повторювати, що мусимо бути причетними до всього, що відбувається на терені Неньки, а ми, знай, повертаємося до старого і випробуваного принципу «своєї крайньої хати», у мушлю побутових проблем і негараздів, і нам, зрештою, глибоко байдуже, що відбувається там, нагорі.

Мислення кожного «новонаверненого» налаштовує на певну сакралізацію цілком банальних речей для утаємничених, і поступово, глибше досліджуючи предмет свого захоплення, такі адепти або втрачають орієнтир, або ж пристосовуються до реалій. Ще кілька літ тому українська політика скидалася на шафу, у якій акуратно укладено речі, номінальне розмежування партійних середовищ (про ідеологічні розбіжності, мабуть, годі говорити) передбачало певне, цілком передбачуване, позиціонування на виборах, референдумах, під час дискусії з тих чи інших суспільно важливих питань. Нині ж навіть найвідважніші політологи не беруть на себе повноважень пророкувати, яким буде стиль поведінки впливових партійних структур, чи витримають найзнаковіші постаті цих середовищ «чистоту» своєї попередньої лінії. А про ймовірні альянси, ситуативні порозуміння вже годі й говорити.

Утім, і самі політики починають поволі прочиняти кватирку в утаємничені залаштункові процеси, до яких ще недавно пересічному обивателеві було зась. Симптоми скепсису, правда, з’явилися вже давно, однак їх декларували особи, яких важко назвати політиками з огляду на джерела та генезу їхніх організацій. Так, Наталія Вітренко ще 1999-го зауважила, що у політику приходять з відчуттям світлого майбутнього, а залишають її з брудним минулим.

Нині ж, коли загал уже засвоїв певні уроки «брудної політики», нас починають переконувати, що, у принципі, дивуватися нічому, мовляв, і тут українці не винаходять роверів, а лише просуваються руслом звичної для цивілізованого світу демократії. Арсеній Яценюк колись сформулював цю думку таким робом:  «Політика насправді вся така. І в Європі теж. Цим традиціям, про які ви кажете, вже пару тисяч років. Таємні змови, перебігання з одного табору в інший – так було раніше, так є зараз, так буде надалі… Бо та політика, яку видно зовні, – це лише верхівка айсберга. І головне, щоб цей айсберг був принаймні білого, а не чорного кольору».

Проблема, утім, полягає не у своєрідній поведінці політиків, а у намаганні зробити свого айсберга «білішим» за той, яким він насправді є. Якщо б розходилося про щире бажання корекції курсу чи, до прикладу, визнання колишніх помилок і наполегливе уникнення їх у майбутньому, то їх, наших провідників, можна було б зрозуміти. Однак, практика свідчить про інше. Зокрема, про те, що владні інституції, користуючись штучно витвореним хаосом у стосунках між собою, завжди знайдуть «стрілочників» для пояснення власних огріхів чи несуразностей. От, кажуть, ми діяли правильно, але кляті опоненти зі своїми палицями, вставленими у колеса наших намірів, все зіпсували.

Я вже не кажу про гори компроматів, зосереджені у прокурорських сейфах і партійних офісах. Їх тримають для «нагоди», аби приборкати непокірних, загнуздати тих, хто забажає грати за власними правилами, урезонити радикалів. Скільки вже разів ми ставали свідками того, як перспективну, харизматичну особу, що починала декларувати дещо відмінні від офіційного курсу речі, втихомирювали за допомогою невідь-звідки добутих карних справ, шантажем з натяками на компру, фактичною дифамацією з допомогою медійного ресурсу.

Це правда, що, зважившись на публічну діяльність, людина мусить бути готовою до всіляких несподіванок, а тим паче, до підступів злостивців. Але тоді чи варто говорити про мораль у політиці, чи буде її айсберг «білим». Хіба для тих, хто ладен повірити усіляким нісенітницям, аби лише вони лунали з уст владоможців.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі    

Про вічні інтереси

У глухому куті, куди Україну за роки незалежності заштовхали всі її політики, питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним

Наші політики, коли випадає нагода говорити про великих державників, полюбляють цитувати великого британця Вінстона Черчілля, мовляв, у політиці немає друзів та ворогів, а є лише інтереси. Таке посилання на авторитети є для українських владоможців приводом для серйозного виразу облич, що, на їхню думку, додає їм інтелекту та далекоглядності. Услід за «елітою» цю фразу мусолять ЗМІ, відтак вона перекочовує на кухні, «клюмби», пенсіонерські лавочки під дверима убогих хрущовок. І там вона додає мовцю певного шарму, або ж є останнім аргументом у безконечних дискусіях доморощених фільозофів.

Та коли мова заходить про тих, за кого голосували особисто, на кого покладали певні надії, зрештою, сподівалися, що саме вони є уособленням і знаряддям реалізації певних планів конкретного виборця, цю фразу якось відсувають на маргінес, або ж воліють зовсім не згадувати про неї.

У глухому куті, куди Україну за роки незалежності заштовхали всі її політики, питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним. Не ходить про вихід з того ж таки тупика, -- ні для репрезентантів більшості, ні для її найодчайдушніших опонентів. Ходить про владу, -- вічний інтерес тих, хто взявся за політику. Ходить властиво про бізнес, у який нишком-тишком упродовж двадцяти років незалежності трансформувалася наша державна система. А саме вона є тим ресурсом, який відчиняє двері перед осяйним майбутнім для кожного, кого вона сприймає.

Влада є фетишом, влада – інструмент і «дах», влада – то досконала помпа, якою висмоктують усі національні багатства, влада – каральна машина для тих, хто чинить спротив. Якби вона працювала на користь громаді, то, очевидно, що пересічні українці не шукали б щастя деінде, лиш не у себе вдома.

Але, і це найприкріше, і найпарадоксальніше, -- саме українці обирають собі владу, саме вони сваряться, ледь не б’ються, коли мова йде про кандидатів, саме вони відтак згадують отой черчіллівський вислів про інтереси. Ймовірно, аби змінити ситуацію, слід, аби той середньостатистичний виборець теж взяв його на озброєння, і керувався не симпатіями-фобіями, а власним інтересом. Звісно, було б ідеально, аби той інтерес не суперечив інтересу ближнього, громади.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kevorkova.com

Із ким маємо справу?

Зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу

Останнім десятиліттям Київ фактично розривався у своїх зовнішніх симпатіях. За часів Ющенка ми декларували особливий партнерський статус Америки; відтак, за Януковича, все повернулося на „круги своя” – до звичного російського вектора. Тепер українська влада і народ з надією звертає очі знову до Вашингтона. Однак, попри позірну діаметральність цих координат, маємо дещо спільне: Україна чомусь тяжіє до імперських утворень. Адже, по суті, і США, і РФ, є імперіями у глибинному сенсі цього слова, конгломератами етносів, у яких домінують, здебільша, не ідеологеми націй, а прагматичний інтерес виживання і внутрішньої боротьби між ними. Цей конфлікт штовхає владу, що на берегах Потомаку, що Москви-ріки, до зовнішної агресії, вони беруть на озброєння месіанські гасла на кшталт „захисника демократії” чи страгегічних інтересів „рускаво міра”.

У принципі, ця спрямованість назовні живить імперські настрої місцевого населення, зосереджуючи його увагу не на проблемах внутрішнього характеру. Якщо запитати пересічного американця, чому він має розраховуватися за кризу із власного гаманця, тоді як її спричинили ненаситні апетити банківських топ-менеджерів, він здвигне плечима і розповідатиме про потребу вгамувати Ірак чи Іран, які, на його думку, є порушниками світопорядку. Питання до росіянина про його не надто сите життя спровокує, мабуть, сентенції про вороже оточення, про „зрадників” із числа колишніх союзних республік, зокрема, України.

Утім, то їхні справи. Якщо народам так комфортніше, хай думають, що завгодно. Однак тенденція вітчизняних провідників до союзів із імперськими державами свідчить, далебі, не на нашу користь. Зокрема, можемо говорити про брак самодостатності, про меншовартісність, які, якщо начистоту, то притаманні не загалу, а його провідникам. Тут маємо суперечку із загальновизнаним: „Народ заслуговує тієї влади, яку має”.

Що найцікавіше: зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу. Аби не станцювати вкотре на старих граблях, мусимо зазирнути бодай на кілька років в майбутнє. І, за умови прискіпливого аналізу, зрозуміємо, що вибудовувати якісь тяглі стосунки із Москвою, принаймні, нерозважливо. Навіть з огляду на наразі акутальну залежність від енергоносіїв. Світ змінюється й емісари „Газпрому” збили ноги у пошуках потенційних покупців вуглеводнів. Натомість альтернативні джерела енергії є фішкою прогресивних технологій.

Додайте сюди нестабільність і воєнний конфлікт, і зрозумієте, що цілком можливою є повторення ситуації, за якої, пригадуєте, „Польща впала і нас завалила”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: m.gordonua.com

Кістяки у шафі

Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо

Усе, що відбувається в Україні упродовж останніх принаймні десяти років, дивним чином корелюється із висновком одного із персонажів роману Харукі Муракамі «1Q82». Мовляв, не варто довіряти тому, що бачимо, реальність насправді інша.

Я не знаю, як вийти із ситуації, коли кістяки, нагромаджені у шафах владних кабінетів, офісів силових структур чи просто у приватних файлах, заторохтіли так, що цей зловісний звук перекриває геть усе на світі – волання до здорового глузду, відчайдушні скарги громадян на нестерпність буття, апеляції до совісті та моралі. Поза тим, саме релікти минулого (хоча чи можна назвати минулим ті ж таки 90-і роки ХХ століття, що невблаганно повертаються у наш нинішній побут?), так ось ці артефакти совкової історії визначають і політичний клімат в Україні, і загальний настрій її мешканців, і налаштування щодо держави з боку закордоння.

Я маю на увазі не тільки реанімацію давно забутих персон з часів минулого режиму, про «нагальну потребу» повернення люстрованих кадрів. Ба більше, - спроби погасити будь-яку інакодумщину випробуваними, - але хіба не дискредитованими? – шляхами.

Передчуваю, що це лише «квіточки», лише легенька увертюра до чогось моторошного і невідворотного. Адже у прокурорських теках припадають пилюкою (поки що!) еверести паперів на будь-кого із більш-менш примітних моїх співвітчизників. І зайвий порух у бік незгоди з владою або ж ледь прозора підозра у тому, що хтось потенційно може завадити чиємусь планові, миттєво каратиметься оприлюдненням сумнівних, а то й цілком надуманих компроматів. А далі все розвиватиметься за сценарієм, завбачливо прописаним у «новому» (ще з часів Януковича) КПК, – кримінальним провадженням, негласним збором доказів, судом, про який забудуть повідомити оскарженого…

Муракамі, звісно, писав белетристику. Без суттєвих наслідків для читача, окрім як задоволення від його романів, або ж роздратування через згаяний на них час. Однак ми живемо у реальному світі, і відчуття того, що ця реальність насправді є ілюзорною віє холодком по спині.

Нам би якось зупинитися, вигадати панацею від цього жахіття. Але де він, той рецепт? Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо.

Хтось знову заговорив про політичне примирення заради країни. Хай так, але чи буде воно достатнім ліком для нинішніх недуг суспільства, у якому політика і «бізнес» нероздільні, у якому крадуть (чи крали) усі, хабарі беруть (чи дають) усі? Чи не стане це сумним «рімейком» так званого перемир’я на Сході?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Вигнання з пекла

Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими

Гра на публіку з головним скандальним ньюз-мейкером останнього часу – екс-очільником СБУ, – єдине, на що спромоглися пропрезидентські кріейтори у боротьбі з власним іміджем. Гра, відомо, не вартувала свічок, оскільки Україна вкотре стала посміховиськом в очах незаангажованого світу. Однак це вже мало переймає команду Банкової, позаяк їй більше залежало на тому, аби до останнього використати шанс «засвітки» незмінності курсу держави перед європейськими чиновниками. Наголошу, чиновниками, а не спільнотою, яка не має наміру відвертатися від Києва, безнадійно поховавши «постмайданні ілюзії» у вирві власних проблем.

Бажання демонструвати «спокій та благодать» після фактичного розгрому команди Наливайченка, підрихтувавши таким чином «потьомкінське село» українських політичних реалій, завершилося черговим пшиком.

Однак рівною мірою мені не імпонує «гра на публіку», до якої вдається вчорашній есбіст, намагаючись створити собі певний імідж борця за правду в умовах, не надто сприятливих до такого потрактування його певних учинків. Гучно висловивши своє невдоволення перед юрбою симпатиків, пан Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими.

Цілком ймовірно, що Валентина Олександровича загнано у глухий кут натяками про ув’язку його портфеля зі статусом однопартійця київського мера. Тривожний симптом про перспективу розірвання шлюбу між УДАРОм та БПП, і голосування декого з «кличкових» нардепів урозріз із прийнятими в коаліції правилами свідчать, що насправді заміна Наливайченка стала нагально потрібною для Порошенка.

Мені важко повірити, що такий важковаговик вітчизняної політики погодився на роль «хлопчика для биття» легко і безтурботно. Втім, ніхто не заважає Наливаченкові повернутися у табір Кличка, аргументуючи «колабораціонізм» черговим набором фраз з президентського лексикону про «добро для України» та її єдність. Але його поведінка свідчить про інше, про те, що для Валентина Олександровича влада не є абсолютною цінністю. І це, погодьтеся, несподіванка для українського істеблішменту, який вміє об’єднуватися лише за умови, коли «потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» (П’єр Манан).

І даремно Шокін натякає Наливайченку на відповідальність за гучні телевізійні заяви. Конфлікт можна розв’язати значно простіше, пам’ятаючи, насамперед, що «істина, яку доводиться захищати за допомогою карного кодексу, виявляється, радше, брехнею». У даному випадку, зважаючи ще й на хитку позицію самого Генпрокурора, це і є громадженням «влади, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади». Компрометуючи екс-голову СБУ, Шокін компрометує ідею «білосніжності й пухнастості» парламентської коаліції, яка через скандали схожого штибу стане не надто вживаним харчем для Європи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Майже наша Європа

Якщо Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить позиції табору новобранців

Попри двозначну позицію Франсуа Олланда, решта французів подарували нам ще одну надію. Саме їхній дослідницький інститут недавно оприлюднив дуже оптимістичні для українців результати опитування серед мешканців різних країн європейського континенту. І з’ясувалося, що Україну бажають бачити серед учасників Унії більше, ніж, скажімо, Росію чи, тим паче, Туреччину. Найголовніше, – такі сентименти живлять молоде покоління, 63 відсотки якого не проти, аби Україна якнайхутчіш зробила остаточний вибір, а Брюссель не надто упирався перед ним.

Однак саме в останньому є найбільше застережень та перепон. І продиктовані вони не стільки ситуацією в самій Україні, яку, далебі, важко назвати стабільною, як поставою найбільших сусідів Києва – Москви та Варшави. З першою зрозуміло, – приєднання колишньої, життєво важливої у всі часи і за усіх режимів колонії до ЄУ, поставить жирну крапку на будь-яких псевдоінтеграційних спробах, переполовинить російські впливи на українських ринок, спонукає до подальшої мілітаризації західних регіонів Федерації з метою протидії „агресивному блоку НАТО”.

Але, мабуть, євробюрократам більше залежить не на протидії Москви, як на польському прикладі принципових позицій у середовищі так званих „новоєвропейців”. Брюссель і Страсбург, хоч і не схильні до загравання з Росією і, звичайно ж, не поділяють основних векторів розвитку тамтешньої „демократії”, та все ж намагаються вибудовувати стосунки з Кремлем з урахуванням меркантильних інтересів. І вперта Варшава, – з яких би мотивів вона не робила цього, – з її принциповістю щодо російських питань, часто стає на заваді, як видається єврочиновникам, „конструктивного діалогу”. Наслідки непорозумінь продемонстровано справами з газом, які щоразу обертаються для Європи цілком очевидним енергетичним шантажем з боку Москви.

Варшава мала б замислитися не лише над реакцією „ерефії”, але й над фактом присутності в європейській верхівці поодиноких носіїв відверто антиамериканських настроїв.  Обережний євробюргер чи пересічний єврорантьє побоюється Росії, але його застереження перед вашингтонською експансією також цілком серйозні.

А якщо Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить позиції табору новобранців. І йдеться не тільки про чергові проблеми на східному кордоні, який має цілком реальні перспективи перетворитися на нову „залізну завісу”, йдеться ще й про ментальні особливості мешканців колишнього соціалістичного табору, які, на відміну від „староєвропейців”, не заплющуватимуть очей на свавілля колишньої метрополії. Інша річ, що, на мою думку, з Україною Європа набуде природніх рис довершеної системи – з огляду на ринки, цінності і перспективи майбутньої конкуренції і з Америкою, і, як це нині не виглядає парадоксальним, з Азією. Останній чинник дуже важливий, оскільки Україна – велика християнська держава, і всі європейські застереження щодо цивілізаційних пріоритетів, які, почасти, позначилися і на проекті первинно відхиленої конституції ЄС, матимуть цілком легітимне вирішення.

Тепер, як на мене, Європі залишається одне – розвивати внутрішнє розуміння своїх громадян у потребі завершення споруди власного дому. І ще, але це стосується, радше, політиків, наділених можливостями артикуляції тих чи інших суспільних думок, – як колись зауважив Андрухович, „не формулювати речей, котрі вбивають надію”. Тоді письменника вразили слова Комісара Європейського Союзу з питань розширения Ґюнтера Фергойґена про те, що через 20 років усі європейські країни стануть членами Євросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС.

Хоча, з усього зрозуміло, що навіть сформулювані деякими скептиками речі, не вбивають надії, а, навпаки, – лише зміцнюють її.

Ігор Гулик.Ілюстрація: caricatura.ru

Сюрреальна безпека

Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля

Чесно кажучи, мені подобається благодушність і непорушний спокій наших найвищих високопосадовців у справі ставлення до національної безпеки. А ще – використання жупелу російської загрози на потребу моменту. Та бодай синхронізувати свої вчинки та заяви могли б...

Президент заявляє на весь світ, що українську незалежність пробують на міць, і прозоро натякає на сусідських експериментаторів. Через день Генштаб заявляє, що наразі масштабного наступу не передбачається... Мовляв, це не можна навіть гіпотетично розглядати. Це якийсь сюрреалізм.

Тішуся, коли військові починають оперувати термінами із царини муз. Це трапляється, здебільшого, тоді, коли знання власного „терену відповідальності”, м’яко кажучи, кульгають. І очевидний приклад того, як „сюрреалізм” стає жорстокою реальністю – докази про російську військову присутність на Донбасі, завезені нещодавно до Вашингтона. Зрештою, звідти ж, з арсеналу доказів – апеляція євроінстанцій до Міжнародного трибуналу. А ще – цілком матеріальні документи Держдуми Росії, віртуальні, зате недвозначні заяви Путіна про розгортання воєнно-космічних сил і про намір доозброїти військо чотирма десятками балістичних міжконтинентальних ядерних ракет...

Кажуть, що путінська гра м’язами – для мізків російського обивателя. Певна річ, цілком відкидати внутрішню вжитковість агресивної риторики Москви також не є розважливим. Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля. На цій хвилі, до слова, дістався президентської посади чинний президент РФ. Свого часу у Москві дуже болісно зреагували на спробу публікації статті Скотта Андерсона „Владімір Путін – зловісне сходження до влади” у журналі GQ. І вже тоді ця роздратованість стала промовистим доказом того, що заради формування «образу ворога» екс-кагебісти не зупиняються навіть перед терором проти власного народу. Але вибухи на Каширському шосе не обмежилися „внутрішнім ужитком”, їхнім вислідом стала нова бойня у Чечні.

Те, що відбувається зараз у Росії, а саме – систематичне зомбування мешканців на несприйняття і зневагу сусідів, те, що закидається для вжитку та ідеологічної потрави західного споживача, слід трактувати як чергову фазу війни з Україною. Фазу, розразовану на те, аби коли трапиться нагода масштабної інвазії, і світ, і Росія були внутрішньо готовими до такого повороту подій.

Ігор Гулик. Ілюстрація: moscowlondon.livejournal.com

Права Європа

Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес

Унія, яка подолала смугу виборів (президентських чи парламентських, - як у кого), мала б волати з розпачу і безвиході. По-перше, витрати на ці електоральні акти під час не надто успішних економічно років сягнули бюджетів не рівня вітчизняному, але чомусь ніхто у Брюсселі й не заікався про скасування чергових походів до виборчих дільниць. У нас донедавна саме „електоральне марнотратство” превалювало в аргументах прихильників розмаїтих друзів народу. Рахували вони, правда, не державні гроші, більше пильнуючи гаманці „спонсорів”, які відтак, якби вийшло на їхнє, могли б компенсувати свої збитки, потай вказавши на кандидатуру потрібного їм персонажа...

По-друге, і це, видається, найважливіше. У більшості країн Європи (зокрема й у Польщі) громадяни останнім часом надали перевагу представникам правих партій. Що було б в Україні, якби до Верховної Ради потрапила, скажімо, «Свобода», «Тризуб», УНП і ще низка структур, які декларують свою „правість” і „консерватизм”? Гадаю, гвалт стояв би не тільки на всю Європу, але й на значну частину Азії, особливо на теренах нашого «стратегічного сусіда».

Можна припустити, як це роблять знані політологи, що таким чином на Захід від Чопа реалізуються настрої розчарованого кризою обивателя. За „правими” тягнеться шлейф некоректних асоціацій з маргінесом, з елементами „фашизації”, з реакцією та мракобіссям. Цей імідж на руку політичним опонентам, які, однак, на крутих віражах, киваючи на потребу політичного моменту, також не проти зіграти на струнах не надто тонкої обивательської душі. Доволі часто їх закидає у лівий табір, – а там свій маргінес, і свої крайнощі.

Насправді ж Європа намагається повернутися до власної ідеї, давно відкинутої авторами унійної конституції. Розмитість формулювань світоглядних підвалин, ігнорація християнства як засадничого фундаменту європейської цивілізації не можуть бути застосовані для побудови чогось нового на теренах Старого Світу. Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес у контексті агресивного, споживацького, до того ж враженого кризою довкілля.

Я, звичайно, не толерую поглядів Ніка Гріффіна і його крайньо-правої Британської Національної Партії, але, погодьтеся, що „білі британці” (членами БНП можуть бути тільки вони)  теж потребують життєвого простору у хвилі іммігрантів.

Та Європа не робить собі проблем ні з лівих, ні з правих, оскільки там є громадянське суспільство як засіб проти волюнтаризму лідерів, бо інститути демократії там реально гарантують свободу, рівно ж обов’язки – держави перед громадянином і навпаки. Оскільки ми теж не проти пожити в європейському домі, то, мабуть, мусимо переглянути деякі свої стереотипи і застереження. Тим паче, що родом вони – з тоталітаризму.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Спокуса автократії

Коротка пам’ять українського суспільства породжена совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі

Ресурс визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд новобранців з числа комбатів, волонтерів, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!”.

За прикладами не варто далеко ходити: прихильний до олігарха Коломойського нардеп Береза звинуватив АП у прагненні зліпити з Порошенка диктатора.

Повноваження – ось що формує нині стосунки влад –виконавчої та президентської,  і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що Порошенко, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого справді явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого, здається, приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції.

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант, що його приписують Порошенку, вже випробуваний в часи „проклятого Януковича”, однак власне індивідуальний „почерк” «золотого батона» не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Уже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі результати”.

Не буду аналізувати схильності Порошенка чи Яценюка до методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення більш-менш ліберальних поглядів чинного прем’єра і псевдо-автократичної риторики президента плюс надто язикаті комбати можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі...

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Дайте їм спокійно вмерти

Гадаю, всі погодяться зі мною, що саме люди похилого віку роблять погоду на виборах, і саме їм кілька каденцій українських діячів мали б бути вдячними за своє політичне довголіття

«Країна старіє», – чуємо ми, коли йдеться про невтішну демографічну ситуацію і потребу пенсійної реформи. Та попри цю медіа-банальщину, маємо ще один не вельми презентабельний факт, – країна старіє у рефлексіях на проблеми старості, старіє у нездатності адекватно реагувати на потреби людей літнього віку.

Вони завжди були і, на жаль, залишаються найнезахищенішими перед викликами часу. Природно, – народженим і вихованим минулою епохою, суспільно-політичною формацією важко пристосуватися до реалій сьогодення, адже те, що відбувається в країні, геть не вписується у картину світосприйняття, ба більше, – суперечить усталеним моральним нормам і звичаям. Людям старшого віку (читай – нашим з вами батькам та дідусям-бабусям) іноді видається дикою соціальна нерівність капіталізму, адже їм довелося жити в умовах квазі-соціальної справедливості (хай це була горезвісна зрівнялівка, та все ж вона бодай позірно робила усіх однаково бідними, а значить, – рівними). Вони не сприймають раптових злетів «мажорних» юнаків, з осудом ставляться до казкового багатства навіть середнього класу, уважаючи всіх і вся «спекулянтами» та ошустами. Їх, на жаль, не зміниш, але, поміркуймо, чи варто це робити? Адже мине кілька десятків літ, і нинішні 30 – 40-літні потраплять у схожу ситуацію нерозуміння та несприйняття.

Але… Старі та немічні через свою ж власну наївність і непристосованість до нового часу є вельми корисними для різного роду політиків. Як «електоральне м’ясо»… Гадаю, всі погодяться зі мною, що саме люди похилого віку роблять погоду на виборах, і саме їм кілька каденцій українських діячів мали б бути вдячними за своє політичне довголіття. Тут мова не тільки про «лівих», позаяк саме з ними асоціюються виборчі симпатії тим, кому за 60. Голоси, куплені гречкою, півлітрою, кількома десятками гривень утримували на плаву представників багатьох середовищ, які пишаються модерними «ідеологіями» і належністю до престижних політтусовок європейської демократії.

Саме на усталеності поглядів старшого покоління спекулюють ті, хто щовиборів убивав клин поміж Сходом і Заходом, ділив їх за дислокацією на барикадах давно минулих воєн, за симпатіями до тих чи інших вождів. Це робити доволі просто: адже старі рани болять досі, і кинути на них дрібку солі не потребує зайвих зусиль.

…Коли виконавча служба виносить за комунальні борги телевізор, який «допомагав» пенсіонерці визначитися із вибором і «правильно» проголосувати, це схоже на якусь зловісну фантасмагорію, на театр абсурду, на цинізм державного рівня. Старенькій, звісно, не до снаги втямити усі хитросплетіння домовленостей із МВФ. Їй би дожити віку спокійно. Так не дадуть…

Ігор Гулик. Ілюстрація: nsred.ru

Кунсткамера

У «Лівій опозиції» ходитимуть ті, хто у найближчому майбутньому не мав би жодних шансів взагалі перебувати на волі

Якщо в Україні, не дай, Боже, вибухне громадянська війна, то її мешканці мають добре втямити, що головними паліями конфлікту стала групка параноїків, яких минулого тижня витягнув із надійних схованок тупий і гнітючий страх. Гнані цим слизьким і недобрим відчуттям, якого не здужати поодинці, вони з’їхалися на «явці», аби у зграї притлумити тваринне тремтіння галасом своїх промов під час проголошення т.зв. «Лівої опозиції».

Ні Симоненко, ані Вітренко не взялися б за провідництво цією юрбою, якби не шанс й надалі ходити у коштовних костюмах. Я не знаю, чи ростуть у парку обіч Верховної Ради осики, але цим двом персонажам краще було б пошукати бодай одну з них, гожу для богоугодної справи. Адже яких тільки кульбітів не містить шлях цих двох, яких тільки іудиних поцілунків не роздаровували вони одне одному у минулому.

Я думаю, що у «Лівій опозиції» ходитимуть ті, хто у найближчому майбутньому не мав би жодних шансів взагалі перебувати на волі. Не тільки комуністи, – їхня доля вже вирішена хитромудрістю Симоненка, – але й «прогресисти». Вони перебрали край, невиправдано високо оцінюючи власні можливості і власну значущість, вони відверто роздмухували вогнище сепаратизму та війни, намагаючись порятувати човна, у якому їм так комфортно розсікалися хвилі житейського моря... Ви тільки уважно прочитайте «звернення» до російських «таваріщєй», з яким Симоненко виступив напередодні 1 травня, тільки проаналізуйте самооцінку цієї істерички: «Пропоную об’єднати зусилля і провести заходи 1 травня у нас в Києві... Прийшов час об’єднаними силами наших партій ініціювати масштабні спільні акції, які б додали нового дихання світовому комрухові».

В Україні все «най…» – і вибори найдемократичніші, і зрадники – найвитонченіші, параноїки – найпараноїдальніші.

Вони навіть не уявляли собі, що хтось, окрім них, може вершити їхні долі, що хтось може скористатися своїм конституційним правом і вимагати суду над комунізмом, що в Україні таки з’явиться закон про декомунізацію, що, зрештою, виборці також можуть сказати своє слово. Ні, в уяві Симоненка і його екзальтованих колег таких жахів навіть не малювалося. 

Я, правда, іноді шкодую, що до нинішнього парламенту не потрапила Наталія Вітренко. Вона, принаймні, робила свою справу «професійно», зі знанням і вмінням. Врешті-решт її присутність вже дощенту скомпрометувала б ідею «парламентаризму», – так гучно називають в Україні рудимент «совєтів». Можливо, нинішня повна неспроможність, продажність, корумпованість ВР підштовхне політиків до пошуку нових форм народного представництва у владі, поклавши край щокаденційному підфарбовуванню комуністичного фасаду законотворчого органу.

Мені невідомо, скільки ще випробовуватимуть депутати терпець своїх виборців. Як на мене, все залежатиме лише від них, – тих, хто засідає у сесійній залі. Недуга, яка зібрала «лівих», має здатність прогресувати. Наразі вони кумедно погрожують «хунті» можливістю реваншу. Утім, з часом, вони почнуть гризти горлянки одне одному, запідозривши, – і цілком логічно, – свого сусіда у зраді, подвійній грі та інших негідних, з погляду інтересів «лівих», речах. Так блок Симоненка з Вітренко перетвориться у божевільню і тоді справді знадобиться допомога суду, аби дати його мешканцям лад.

Ігор Гулик. Ілюстрація: hvilya.com

Угода з дурістю

Ті, хто відмовляється укласти угоду із дурістю, приречені на загальну дифамацію, на зневагу і клеймо зрадників або… фашистів

Умберто Еко вважає, що «вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися». Тобто, -- не слід себе дурити, бо так чи інак найбезглуздіші вчинки знайдуть своїх адвокатів та виправдання, а їх найзатятіші критики лише кусатимуть лікті, усвідомивши марність своїх зусиль.

«Антифашистські марші» російської влади до пори до часу веселили загал, -- аж надто вже перебирали організатори своїм ентузіазмом. Однак ті, хто нині шукає логіку у вчинках кремлівських стратегів, хто намагається знайти визначення «патріотичної глупоти», з яким «ми могли б погодитися», недвозначно натякають, що нотки «антифа» трансформувалися із часом у визначальну ідею агресивного «русскаго міра», натиснули на спусковий гачок механізму гібридної війни.

Це – один бік медалі. Інший – значно серйозніший, як на мене. Споглядаючи «антифашистські процесії», я не раз ловив себе на думці, що фактично вони дублюють до болю знайомі кадри фотохроніки середини минулого століття. Хроніки, відзнятої і в СРСР, і в нацистській Німеччині. Домінантою є пошук внутрішніх ворогів, інших, неперебірливість риторики, заклики до покарання інакодумців. Запальні промовці звертаються до визначеного слухача: ображеного, розчарованого, злиденного обивателя, фактично люмпена, охочого до дармівщини, ласого наїстися чужим коштом. Дарма, що на мітингах присутні здебільша бюджетники (їх легше зігнати, залякавши звільненнями та невдоволенням начальства), основні ж меседжі насправді призначені саме маргінесу. Він, можливо, і не ходитиме на такі збіговиська, однак обов’язково споглядатиме їх по телевізору, запиваючи пивом.

Найгірше, і це мусимо визнати, по наш бік фронту – майже така ж картинка. Тільки антураж інший, мова українська, лексика ж базарна і не менш брутальна. Як на мене, і тут, в Україні, вже й не шукають «визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися». Принаймні у «мейнстримному середовищі». Це усілякі «ліберасти» з «толерастами» хай шукають виправдань, і ще питання, чи до них дослухатимуться.

Справді, серед цієї какофонії схожих риторик не почуєш голосу здорового глузду. У ній тонуть усі логічні конструкції, наочні приклади з минулого, волання про більш-менш виважені шляхи виходу з ситуації. Ті, хто відмовляється укласти угоду із дурістю, приречені на загальну дифамацію, на зневагу і клеймо зрадників або… фашистів. Але вони, безумовно, є, і змушені безпорадно споглядати цей несусвітній балаган, у якому править її величність Глупота. Наразі безпорадно. Бо злість і ненависть минають, само знищившись, а залишається потреба жити. По-людськи…

Ігор Гулик. Ілюстрація: ihorhulyk.wordpress.com

Про потребу ремонту

«Перезавантаження» Україні, безумовно, потрібне. Але не менш потрібна політична воля і розуміння перспективи

На інтернет-форумах з новою силою спалахнула дискусія про потребу перезаснування держави. Автори не тільки відгуків, але й серйозних аналітичних статтей, можливо, свідомо, а цілком ймовірно, самі того не розуміючи, стають на бік тих, хто легковажно твердить, що зміни до Конституції ухвалять вже найближчим часом. Однак апологетика владних речників, а тим паче епігонство, однак, не можуть бути плідними, оскільки у цій високопарній риториці бракує найважливішого елемента – а хто саме уповноважений «перезасновувати», «перезавантажувати» програму української державності?

Нас штовхають на примітивізацію самої затії, киваючи на чинний Основний Закон, який стверджує, що джерелом державної влади в Україні є народ. Але було б наївним сподіватися, та й це нереально, що 42 з лишком мільйони українців зберуться на певній вічевій площі і влаштують конституціоналістам «чорну раду». Отже, маємо шукати інші виходи, бо просто стрясати повітря віртуальними пропозиціями, – аморально. Як казав Марк Твен, «у будні ми не надто вдало послуговуємося своєю моральністю, а до неділі вона завжди вимагає ремонту». Слід розуміти, такою «неділею», розтягненою у часі, мають стати цьогорічне літо та осінь.

Натяки на те, що Основний Закон напишемо, окремо скликавши якісь збори, також хибують смаковими недоречностями, бо хто і коли займатиметься цим у часи цейтноту і війни? Не можна ж всерйоз розраховувати на незаангажованість та безпристрастність сільських голів, мерів (особливо, у переддень місцевих виборів) чи губернаторів, а тим паче, – на партійну цноту депутатів різних рівнів, які б очолили процес відбору делегатів на всеукраїнське зібрання. Ба більше, – не слід живити ілюзій, – доярка і ремісник вже, пригадую, правили державою. Нині ж нею в однаковій мірі крутять, мов циган сонцем, учорашні комсомольці, комбати, а ще, як водиться, - колишні водії та бодігарди олігархів. Для того, аби укласти талмуд Конституції, все-таки доречніше було б запросити правників.

Знову ж таки маємо проблему, оскільки щодень додає до нашого досвіду приклади цілковитої сваволі суддів, адвокатів, прокурорів, академічні ж уми на потребу тієї чи іншої політичної сили так зуміють повернути навіть найелементарніший параграф закону, що залишиться лише розвести руками від подивування наслідками.

«Перезавантаження» Україні, безумовно, потрібне. Але не менш потрібна політична воля і розуміння перспективи. Власне перспективи держави та нації, а вже відтак, – після відчуття безпечності та комфортності того, що задумано, – і особистої долі кожного з авторів ще не написаного Основного закону. Чи є у нас настільки авторитетні, сумлінні, а головне, – безкорисливі постаті, яким ми могли б беззастережно доручити цей титанічний труд? Можливо. Та чи не сприймуть вони таке суспільне доручення за чергову спробу ницо скористатися їхніми незаплямованими репутаціями? Хіба досі не було таких прецедентів?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов  

Модель самозбереження

Кого і чому нам боятися? Хіба власного страху. Бо решта не заслуговують на те, аби перед ними поштиво знімали капелюха

У дні, коли світ, – ну, хай, принаймні, G-7, укотре намагається переконати сам себе і всіх довкола у потребі об’єднання перед загрозами нової світової війни, я надибав поодиноку саркастичну відповідь необережним мрійникам. Відповідь Хуана Мануеля де Прада, іспанського письменника та публіциста, колись опубліковану АВС.

Погодьтеся, доволі часто, навіть у хвилини найвищої ейфорії обов’язково віднайдеться поодинокий іпохондрик, який потрафить зіпсувати громаді кайф. Але де Прада, на жаль, не з тих, а, радше, з когорти добре поінформованих оптимістів, і тому його критичні стріли випущені з усвідомленням застережного для людства обов’язку.

Іспанець розглядає тріумф капіталізму не через призму досягнень цього останнього, а як вислід геніального сценарію комуністів, які втямили всю безсенсовість змагань з ідеологічними противниками і спробували ретельно мімікрувати «під них». Спроба, як з’ясувалося, була вдалою.  «Так званий «справжній соціалізм» зазнав краху; – пише де Прада, – і якщо ліві бажали отримати перемогу, застосовуючи суспільну технологію, яка мала абсолютну владу над свідомістю, їм слід було заховати свою метаморфозу під маскою зречення чи поступки». Як наслідок – «ліві зрозуміли, що найдієвіший спосіб знищити людину (тобто позбавити її моральних основ – Авт.) – це не заковувати її в кайдани, а запропонувати їй повну свободу, яка розбестить її моральну свідомість, перетворивши її на раба власних імпульсів; а ще вони зрозуміли, що найкращим ґрунтом для досягнення цієї мети є ліберальний економічний устрій». Отже, народам, які знемагали у шорах тоталітаризму було «подаровано» нову суспільну модель, в якій «свідомість, позбавлена усіх етичних орієнтирів, мала урешті-решт загрузнути в трясовині релятивізму».

Ось тепер – зупинімося. Мова не тільки про Німеччину, буцімто склеєну воєдино Колем та Ґорбачовим. І не тільки про Східну Європу, якій поталанило «жити зі соціалізмом» неповних сорок літ. А, може, і про нас з вами, тих, хто звик до «держави-тата», а відтак чекав від неї не тільки ремінця, але й пряника у вигляді стабільних зарплат, хай копійчаних, та все ж?.. Зрештою, погляньмо на нашу «еліту», усуціль виховану у комуністично-комсомольських офісах, здатну миттєво мутувати заради самозбереження і захисту власного комфорту. Вона ж чудово розуміє, що народ не здатен наразі дати собі раду із дарованою йому свободою, що із його мізків досі не вичавлено страх раба, навіть наділеного свободою пересування чи волею заробляти собі на хліб. А поки у звивинах сидить страх, доти загал є керованим і слухняним.

Але кого і чому нам боятися? Хіба власного страху. Бо решта не заслуговують на те, аби перед ними поштиво знімали капелюха. Вони пристосуванці, і найвища їм ціна – презирство.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com