Наші
керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є
найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці
Карколомні зигзаги вітчизняних «еліт», усі ці конспірологічні конструкції з
призначенням/непризначенням виборів, з ротацією/статус кво міністрів та
найголовнішого з них, з розпадом/єдністю коаліції видаються дитячими забавами
на тлі реального інтересу громади до таких штук. Пересічний обиватель вже давно
втратив нитку «панської логіки», і його цілком адекватною реакцією на будь-які
порухи там, нагорі, є злість та роздратування. Вони, ці емоції, іноді бувають
безпідставними, але що вдієш, - загальний контекст провокує саме на такі
рефлексії.
Натомість, - не знаю хто нашіптує владоможцям заспокійливі мантри, - наші
керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є
найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці. Їхньою метою є
процес, а не результат, про який, однак, не втомлюються говорити за будь-якої
нагоди. Відтак наміри виглядають буцім шляхетними, але плутаність месиджів
перетворює їх на пустопорожню фата моргану.
Одна справа, якби в країні була стара, тоталітарна система. Вона
уможливлювала комуністам безконечне у часі і просторі пудрування мізків, і мало
хто зважувався на артикуляцію іншої, відмінної від офіціозу, думки. А
спробуй-но приховати правду чи якийсь підлий задум у суспільстві, розкроєному
міріадами інтересів, зв’язків, думок.
Адміністрація президента, Кабмін чи окрема фракція парламенту можуть скільки
заманеться просторікувати про моноліт влади, однак коротенький пост у
соцмережах зведе на пси титанічні потуги маніпуляторів.
Зрештою, про марність змов говорять і вчені, на свій штиб прорахувавши, що
навіть найвитонченіша брехня, найзасекреченіша інформація так чи інак стають
надбанням загалу. Девід Граймс з Оксфордського університету уклав навіть
рівняння, яке враховує три чинники: кількість змовників, час, що минув з
моменту приховування правди, ймовірність викриття змови. Його формула доводить,
що шанси у майстрів масштабних залаштункових оборудок доволі мізерні, позаяк, -
і на це варто зважати, - вони потребують залучення чималої кількості людей.
Я волів би почути від влади не політтехнологічні заготовки, які, зазвичай,
тільки напускають туману навіть у найщиріших планах. Ліпше все ж казати так, як
є, хоча мені одразу заперечать, мовляв, політика у такому випадку стає
немислимою, вихолощеною і дармовою справою. Тим не менш, якщо відкинути усі
пропагандистські штампи, то я переконаний, що і президент, і прем’єр, і переважна більшість нардепів точно знають, якої
думки про них сірий «маленький українець». І з цим знанням нормальні лідери
мали б щось робити. Хіба би жага влади геть затуманила їм очі і мізки. Мабуть,
так і є, оскільки якість влади, що прийшла в Україні на хвилі Революції
Гідності, на жаль, не виправдовує
сподівань. Бо, у принципі, хіба не про нас колись писав Шопенгауер: «Для того, щоб добровільно і вільно визнавати і цінувати чужі гідності, варто мати власну»?
У суспільстві визріла потреба перезавантаження. Тож слід думати, як
провести цю операцію, щоб вона була безболісною і ефективною, а не заговорювати
проблему із думкою, що вона розсмокчеться самотужки. Не розсмокчеться, навпаки,
- як свідчить досвід двох Майданів, - піде своїм, часто некерованим руслом. У
процесі ж викриття усі сторони конфлікту лише нагромаджуватимуть факти,
звинувачення, образи, відтак у них утоне не тільки можливість логічної і
бажаної розв’язки, але й взагалі навряд чи залишаться майданчики з точками
дотику для компромісів. Така собі війна всіх проти всіх. Без урахування цілком
певної війни проти реального агресора.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: Дмітрій Бандура
