„Тест війни”,
з мого погляду, не пройшов би жоден з
численних самовпевнених, пихатих і дуже вже „просунутих” українських політиків
Чимало моїх співвітчизників очікували, і небезпідставно, бодай якоїсь
реакції Порошенка на гучні звинувачення зусібіч. Цього не сталося, і нині ще
важко зрозуміти, яким робом доволі квола (дипломатично-стримана) реакція
українського провідника позначиться на його рейтингах. Хоча, відверто кажучи, ще
трохи і говорити про останні можна лише у сенсі статистичної похибки...
Але про очікування. Нетерплячка, яка свербить коментаторам, блогерам та
іншим політично стурбованим громадянам, свідчить, що попит на лідера у нас таки
не втамовано. Тут не вдаватимусь у деталі, про якого саме лідера йдеться: тема
ця невичерпна і не уміщується у спектрі між „Вашингтоном з новим і праведним
законом” і бацькою Лукашенком чи Путіним. Мова про принципову річ: українці
прагнуть мати на чолі своєї держави авторитетну особу, здатну на рішучі вчинки,
гідну поставу серед світової спільноти, наділену національними рисами, які,
однак, не надто дисонуватимуть з глобальним мейнстрімом. І що важливо: саме з
такою особою більшість з нас схильні пов’язувати власний добробут і
перспективи.
Такі очікування, а надто – надії на патерналізм обраного громадянами і
оплачуваного з їхніх кишень чиновника, хай високого польоту, виглядає дещо
дикуватим з огляду на „європейськість” налаштувань України. У всякому випадку
навіть найближчі сусіди значно менше сподіваються на добру волю „вождів”, вони
просто і може навіть рутинно вимагають від них сумлінного виконання обов’язків, покладених на vip-персону законами, конституціями etc. Але маємо те, що маємо, ба більше, – цілком можливо, що
з плином часу можемо позбутися того, що є. Маю на увазі цілком очевидний факт,
що „тест війни”, з мого погляду, не пройшов би жоден з численних самовпевнених, пихатих і дуже вже
„просунутих” українських політиків. У найліпшому випадку його б використали для
озвучення чергових словесних фігур, позбавлених реального підгрунтя, у гіршому
– за наперед написаним сценарієм взялися за мобілізацію свого електорату.
Ок, – скаже читач, але якою мала б бути реакція того ідеального лідера, на
якого так чекають українці. Вона могла бути різною, але, на мою думку,
видається, що найліпшим варіантом мало бути ігнорування істерик. Розумію, що
така пропозиція виглядає неоднозначною, але кажу про неї, маючи переконання у
тому, що ми чомусь досі дуже болісно реагуємо на сентенції усілякого роду
„спостерігачів” та „порадників”, не здаючи собі труду взятися за своє життя на
власний розсуд. І, до слова, навряд чи тіпання блазнів стали б предметом таких
жвавих дискусій, якби не добровільні чи профінансовані коментатори не зробили б
з мухи слона.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: day.kiev.ua
