Якщо все так зле і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує?
...Я це до того, що за хвилину до розп’яття на Голгофі ніхто,
навіть найревніший апостол Христа не міг ствердно відповісти на запитання: «Він
що, направду воскресне?». Тоді, коли римські воїни затіяли гру, ставкою у якій
був плащ Спасителя, жоден із них навіть не міг собі уявити, що через три дні
(«згідно із Писанням»), його здобич стане жахливим аргументом причетності до
святотатства.
Власне тому я досі не розумію подиву гідної людської легковажності, коли
кожен, кому не ліньки, починає демонструвати свою компетентність у справах, до
яких не має жодного стосунку. У справах великої політики, війни і миру,
стратегії і тактики, залаштункових змов і прихованих конфліктів. Демонструвати
привселюдно, з апломбом, з барвистими метафорами і, на його погляд, вдалими
натяками. Звинувачуючи одних, вигороджуючи інших, діагностуючи, засуджуючи,
прирікаючи...
А завтра... Завтра, коли уся його словесна полова виявиться нікчемною, не
вартою шеляга, наш компетентний провидець, суддя, прокурор і адвокат в одній
особі зробить вигляд, що не має жодного стосунку до того, про що волав недавно,
що боронив, а що – ганив. Навпаки, - за потреби він дивним чином стане адептом
протилежного, геть несумісного з учорашньою поставою, і з піною на вустах
доводитиме усім, що мав на гадці щось зовсім інше.
Півтора року країна живе у війні. Ковтаючи сльози від втрат і смертей,
тішачись найменшим успіхам, з тривогою очікуючи дня завтрашнього. І півтора
року, - попри безсумнівний поступ, часами всупереч обставинам, - чуємо оце
безсенсове, жалюгідне підвивання: «пропало всьо!», «нас зливають!», «зрада!».
Хай би вже, як Петро (ні, не Порошенко), ці істерички обмежилися трьома
зреченнями, так ні ж, гра у всезнайок, в «ура-патріотів» стала для них якщо не
професією, то, у всякому випадку, способом самоствердження і дещо збоченим
шляхом улещення власних амбіцій. Хоча, можливо, їм найбільше імпонує невдячна
роль жертви.
Для них – і президент неук, і прем’єр – злодій, і Путін –
позбавлений клепки, і Обама – мудак викінчений. Уряд – збіговисько
корупціонерів, парламент – зграя картярів і дегенератів. Міжнародна спільнота –
банда гендлярів. Нарід – жадібний, лінивий і хтивий до халяви.
Може, у тому і є дещиця правди, тут – без коментарів. Але якщо все так зле
і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує? Той
же Великдень.
Ні, я жодним чином не зазіхаю на право кожного мати власну думку, тим паче,
висловлювати її. Тут мова, радше, про внутрішнє почуття відповідальності, якщо
бажаєте, про те, що кожен, - так чи сяк, - але мав би спочатку думати, а вже
відтак говорити. Аби потім не виглядати кретином серед країни і людей, яких він
ще вчора поховав, яким відмовив у перспективі жити, яких безпідставно оскаржив,
змішав із болотом, знецінив.
Я переконаний, що все у нас йде, як слід. Тобто так, як воно має бути, як
написано на нашому «льосі», себто долі. Просто не варто уподібнюватися юрбі,
яка глумливо під’юджувала Спасителя на Голгофі:
«Якщо Ти справді Господь, зійди з Хреста!». На все свій час, і на Воскресіння –
теж.
Хтось, можливо, скаже, що це – фаталізм, що не варто покладатися на плин
часу і чекати неуникного. Я ж думаю, що це акурат той випадок, коли ліпше
помовчати, не артикулюючи апокаліптичних сценаріїв, позаяк, кажуть мудрі люди,
слова мають здатність матеріалізуватися. У всякому випадку, якщо вже так
кортить висловитися, робімо це тоді, коли знаємо щось достеменно, коли до
чогось торкалися власними руками, бачили на власні очі. Так надійніше і
чесніше.
Не будьмо колективним Томою-невірком.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
