Цьогоріч, вочевидь, матимемо
справу з деструкцією у царині саме соціальній
Якось я спробував
викласти свої погляди на те, як вітчизняний політикум, можливо, сам того не
підозрюючи, заперечуючи власні декларації і публічно про артикульовані наміри,
використовує форсмажор для власних, іноді хвилевих цілей. Однак деструкція,
взаємопоборювання, не бажання прислухатися до, можливо, й конструктивних ідей
опонента притаманні не тільки для трактувань подій і явищ, але й для тієї
царини, яку умовно можна назвати ідеологічною складовою партійних середовищ.
Умовність тут, як на мене, є цілком виправданою, оскільки у документах,
зафіксованих головними політичними гравцями на українському кону у вигляді
програм, ви не зауважите суттєвих відмінностей: соціальні декларації
засвідчують полівіння не тільки найзнаковіших осіб, але й їхнього електорату;
тези про національний інтерес чи поступ нерідко зводяться до банального
переліку гасел; зовнішньополітичні вектори окреслені, зазвичай, загально,
причому з явними реверансами у бік «стратегічних партнерів».
Цьогоріч, вочевидь,
матимемо справу з деструкцією у царині саме соціальній. Згадане вже полівіння
спільноти перетворило українські партії на підвиди соціал-демократії, не
залежно від того, як вони самі позиціонують себе, намагаючись відрізнятися від
опонентів. Стартовим пострілом для соціальної деструкції стали, закономірно, реформи,
які урядові речники і іміджмейкери з Банкової поквапилися донести до чи не
кожного освіченого українця. Але ці панове, зазвичай, лише світять карти. І ось
у середовищах невизначеної опозиції, зокрема «Батьківщині» та «Самопомочі»,
розпочалася справжня аукціонна гра деструкції: хто більше?
Шкідливість таких критиканських
перегонів полягає у тому, що, по-перше, вони підкріплені доволі сумнівними
аргументами з не менш сумнівних уст; по-друге, у випадку з астрономічними як
для українських реалій стрибками тарифів, що їх декларує так звана «реформа»,
одразу ж постає запитання про колотнечу довкола скасування пільг. І, по-третє,
найдеструктивніше: гучні обіцянки лише розхолоджують активну частину спільноти,
плекають у її мізках дещо призабуту ідею совка про обов’язкових патерналізм
держави, провокують її на апатію, а згодом, коли надії на світле майбутнє
виявляться банальною брехнею, на протест і знову ж таки деструкцію. Що
більше, взявшись за калькулятор,
пересічний обиватель, якщо йому не забракне терпцю, цілком самостійно може з’ясувати для себе і розповісти
сусідові справжню ціну захмарних перспектив. Можливо, взявши до уваги галопуючу
інфляцію і чергові ноу-хау фіскалів, а, можливо, просто порахувавши вартість
передвиборчих шоу, влаштованих політиками на своїх з’їздах…
Складається враження,
що вітчизняним елітам припала до смаку забава у «доброго» і «злого» поліцейських,
і єдина проблема, яка не дає їм спати –
це те, як поділити ці ролі між собою. Звична градація – на владу і опозицію – з
природно притаманними їм ознаками (влада – зла; опозиція – хороша) вже не
підходить. Свідчення цьому – присутність «опозиціонерів» у коаліції, вони, по
суті, всі - партії влади. Можливо, час на Олімпі ще не дає підстав для цілком
категоричних оцінок, але, судячи з рейтингів президентської та прем’єрської сил, володіння майже усіма повноваженнями не
надто додало їм симпатиків.
Нездатність надійно
зафіксувати за собою статус «доброго» чи «злого» викликав до життя потребу
хаотичної зміни ролей. А хаос, однак, не є конструктивним елементом, тим паче,
що він просто таки злить загал своєю невизначеністю і не прогнозованістю. Ігри патріотів,
а новітнє диспонування усіх політичних сил не дає підстав вважати якусь з них
«патріотичнішою», а якусь «манкуртською», – ці грища є первинно деструктивними,
грою заради гри, азарту, апломбу, не більше.
Безвихідь ситуації, у
яку потрапила спільнота, і яку вона уповні усвідомить лише згодом, цілковито
переконавшись у фактичній відсутності змін «на горі», штовхатиме країну у смугу
перманентних виборів, так званих «коротких парламентів». Допоки політики не
знайдуть точок дотику своїх інтересів, або ж допоки виборець не зможе
самостійно визначатися зі своїми уподобаннями.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: texty.org.ua
