Зе!платівку клинить…

Розмірковуючи над підсумками року, що минає, письменник Тарас Прохасько зауважив один, на його думку, "магічний ритуал". 

Він каже, що українці, зокрема, у його рідному Івано-Франківську, почали готуватися до зустрічі 2021-го задовго до 1 січня, десь у листопаді. Прохасько вважає це підсвідомим бажанням якнайхуткіше розпрощатися з високосним, нефартовим, ковідним, кризовим роком.

 

Як на мене, таке прагнення наростає серед спільноти не тільки, коли мова заходить про негаразди минулих 366 днів. Нетерплячка, прагнення пережити, хто, як може, вижити, перебути "окаянні роки" Зе!режиму, роздратування наслідками власного ж легковажного вибору, обурення, ба навіть часто істеричний сміх над тим, що витворяють з країною вчорашній актор розважального жанру зі своїм "Кварталом", починають домінувати у мізках все більшого числа громадян. Вже не спрацьовують фокуси з відосіками, навпаки, - кожна нова поява Зеленського у публічному просторі породжує хвилю нищівної критики, і не тільки звичних його опонентів чи осіб, обізнаних з тонкощами політики і господарки, але й тих, хто ще вчора почував себе фанатом "Голобородька", хто повірив його солодким обіцянкам і ладен був горлянку гризти тим, хто наважувався вказувати на очевидне глупство такого вибору.

 

У Зеленського не залишилося аргументів для розчарованого електорату, його, здавалося б, буйна фантазія коміка і сценариста вже не дає собі ради креативити, вигадувати, конструювати нові ласощі для обивательських мізків. Платівку "лідера" заклинило, і це особливо відчутно, коли читаєш підсумкове інтерв'ю преЗЕдента у журналі "Фокус".

 

Два роки країна живе, воює з агресором, борсається у карантинних спазмах, пробує самотужки (бо влада живе геть у іншому світі) давати собі раду з новими викликами. Але Зеленський, як і на стадіоні передвиборчих дебатів, як і після здобутої брехнею та маніпуляціями перемоги на президентських виборах, зрештою, як і на щодень, - переконаний: усі завмерли в очікуванні "посадки" Порошенка. Ти їм про звитяги Ірини Венедіктової над Артемом Ситником (вельми сумнівні з точки зору закону), ти їм про "чистого як дитяча сльоза» (а насправді корупціонера та антимайданівця) Олега Татарова, якого протягнули на посаду в Офіс президента, зрештою, про близьку перемогу над ковідом інструментами "Великого будівництва" (насправді безпрецедентної лобістської оборудки президентового тестя, "Великого крадівництва"), а вони знай своє: "посади Порошенка". Тобто майже два роки 35 (чи скільки нас там залишилося?) мільйонів завмерли, і мріють про в'язничні нари для одного чоловіка.

 

І, звісно, Зеленський наголошує, що не буде співпрацювати із потенційним арештантом Порошенком. Ніби п'ятий президент падає на коліна, благаючи блазня про співпрацю! Займається своєю партією, допомагає ковідним лікарням, виступає у Канаді, відкриваючи в Альберті кафедру українознавства. Не має часу на "співпрацю" з Банковою, тим паче, що у неї – свої олігархічні фаворити…

 

Зате Зеленський укотре підтвердив бажання спікуватися з Владіміром Путіним. Для нього це, виявляється, завиграшки, - взяти слухавку і набрати номер однієї з веж Кремля, точніше – бункера, у якому московкий "цар" сподівається перебути коронавірусну чуму. Якщо Зеленському це так легко, то чому, чорти його забирай, він не телефонував Путіну, коли улітку під Зайцевим помирав у муках розвідник Ярослав Журавель? Чому не зв'яжеться з агресором-"миротворцем" з приводу того, що кожний Божий день російські найманці обстрілюють не тільки позиції українських військ, але й мирні населені пункти, і ледь не кожен такий обстріл забирає життя наших воїнів? Чи Зеленський та його оточення виходять на зв'язок з Москвою лише в особливих випадках? До прикладу, коли треба "злити" філігранно задуману ГРУ спецоперацію для затримання "ваґнерівців". Та ще й глобального масштабу, раз уже Netflix зацікавила тема безпрецедентної державної зради, і там погодилися транслювати документальний фільм розслідувачів міжнародної групи Bellingcat. Ясна річ, в ОПУ, звідки власне й пролунав той ганебний дзвіночок, одразу взяли на кпини діяльність Bellingcat. Мовляв, нема підстав довіряти. Атож, у Гаазі, де триває процес над російськими терористами, які біля Торезу на Донбасі збили пасажирський Boeing 777, найприскіпливіші правники вірять Bellingcat, а "квартал", мов Станіславський, далі бурчить: "Не вірю!".

 

Важко вірити, сидячи "на шпагаті" (Зе! каже про це прямим текстом). Одна справа, - подзвонити Путіну, інша – виконати обіцянку "завершити війну". Бо не хто інший, а саме глава ОПУ Андрій Єрмак доклав чимало зусиль для того, аби нівелювати "нормандський формат" мирних переговорів, у якому Путіну доводилося віч-на-віч говорити зі світовими важковаговиками. Натомість ТКГ у зручному для Москви "Мінську" нашпигував кравчуками, фокіними та різними арестовичами, які гнуть відверто капітулянтську лінію, мовчки й не дуже погоджуються з путінським трактуванням агресії в Україну як громадського конфлікту, у якому винен тодішній Київ (читай – Порошенко). Причому, виглядає, мають розв'язані руки: голова парламентської фракції "Голос" Сергій Рахманін зізнався, що дізнається про "стратегію" ТКГ з… деенерівських сайтів, і аж ніяк від повноважних представників України.

 

Отже, за великим рахунком, Україна завершує непростий 2020-й без змін. Утім, - яких змін вам ще потрібно?

 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал  

Як піар Зе! став сеансом самовикриття

Час від часу, у перервах між "відосіками", преЗЕдент з'являється на шпальтах закордонної преси. 

І щоразу, попри велетенський апарат, який готує майстра розважального жанру до зустрічі із закордонними "акулами пера", трапляються прикрі, а то й сміховинні казуси. Ба більше, - іноді журналісти, як от недавно Стівен Сакур з легендарної програми ВВС HARDtalk, своїми жорсткими запитаннями і реакціями фактично перетворив вчорашнього коміка на посміховисько, виставивши його, м'яко кажучи, невмілим політиком, який, до того ж, любить прибрехати…

І нове інтерв'ю, яке у Володимира Зеленського взяв московський кореспондент впливової The New York Times, не стало винятком з цього невтішного правила. Хоча журналіст цього разу був набагато лояльнішим за Сакура, Зеленський наговорив стільки несуразностей і відверто брехливих фраз, що навіть не надто поінформований читач одразу відчує фальш і кривослів'я самовпевного та набундюченого профана. А ось оглядачі, для яких публічні "вибрики" Зе! вже, чесно кажучи, приїлися, окрім очевидних "ляпів" зауважують, що "кухарі" з пропагандистського пулу Офісу президента добряче "попрацювали" над перекладом тесту. З простої причини, - аби відретушувати, прикрасити явні глупства, і подати українцям більш потравний і потрібний Банковій продукт.

Руки "майстрів" помітні одразу, особливо для тих, хто пам'ятає, як зовсім недавно із Зеленського намагалися зліпити лідера з когорти "найвидатніших". Тому фразу The New York Times про те, що "Україна є лідером демократії" на пострадянському просторі цензори легким помахом пальців по клавіатурі перетворили на таке: "Ви – лідер демократії на пострадянському просторі". Дрібниця, але приємно.

Узагалі, ігнорування або навіть цинічне заперечення того, що українці робили до "епохи Зе!", спроби переконати усіх, і, підозрюю, самого себе, у тому, що "зелений месія" прийшов на випалене поле, розпочав "державотворення" ледь не з tabula rasa, поступово перетворюється на стійкий тренд внутрішньої політики лідера 95-го Кварталу. Чого варті його словесні тиради про "Велике будівництво", особливо, доріг під час пандемії коронавірусу. Зеленський стверджує, що до нього в Україні "не існувало інфраструктури". А ось корупційні оборудки, що вже стали притчею во язицех, коли йдеться про цинічне розкрадання ковідного фонду, прикриває наївною і водночас абсолютно безґлуздою фразою, що "швидкі стали добиратися до хворих швидко". Риторика Зеленського цілком зрозуміла, з огляду на те, що міжнародні донори почали вимагати звітів про використання "ковідних" коштів, а МВФ з притаманною йому прямотою - розслідувати кричущі факти крадіжок саме на програмі "Великого будівництва".

Легковажна заява Зе!, що, мовляв, попередники розвалили систему охорони здоров'я, і саме йому з кишеньковим Кабміном доводиться піднімати медицину з руїн, теж не витримує жодної критики. Бо, власне кажучи, "оздоровчу" реформу Супрун з усіх сил пробували повернути навспак міністри "зелених урядів", - і одіозний Ілля Ємець, і особливо Максим Степанов. Якщо перший робив це з цілком очевидних корупційних мотивів своїх "товаріщей" часів Януковича, то другий – під тиском розмаїтих лобістських груп, які реально мародерствують під час новітньої чуми.    

Деякі політологи сходяться на думці, що насправді інтерв'ю Зеленського – це меседж не стільки американській відбірній публіці, яка зазвичай читає The New York Times, а власне українцям. Особливо показовим є фрагмент, коли Зеленський каже про "ненависних" олігархів, епосі яких мав би давно прийти гаплик. Тепер Володимир Олександрович поводить себе, як мирна овечка. "Якщо вони платять податки й забезпечують робочі місця, у держави з ними прекрасні робочі відносини". Згадок про Ігоря Коломойського, який став найбільшим вигодонабувачем після перемоги свого ставленика і маріонетки, Зе! уникає, обмежившись констатацією очевидного: "Ігор Коломойський не є президентом".

П'ятому ж президентові України, який чомусь досі залишається "нічним жахом" для чинного керівника держави, знайшлися лише негативні оцінки. Воно, в принципі, й не дивно, оскільки в ОПУ свідомо і послідовно формують для Порошенка образ цапа-відбувайла за катастрофічні наслідки власної політики.

«Втрачені позиції України у світі та Європі з точки зору пріоритетності країн", - це не тільки про доступ до вакцини. Це визнання Зеленським власної неспроможності і невігластва. Це сеанс самовикриття, страху і розуміння того, що він у пастці, сконструйованій власними руками. 

Ілюстрація з відкритих джерел 

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Разумний" вибір?

Рівень довіри до екскоміка Зеленського не виходить з крутого піке.

Судячи з недавнього опитування Центру Разумкова, в Україні вперше з'явився політик, баланс довіри/недовіри до якого є ліпшим, аніж у "свого хлопця", 73-відсоткового Зеленського. І цим політиком, - попри певну гру слів з назвою соціологічної контори, - є спікер Верховної Ради Дмитро Разумков. Ім'я батька у лого Центру тут якраз ні до чого. Саме Дмитро Разумков привів Зеленського і компанію "квартальних слуг" до влади, особисто керуючи виборчою кампанією абсолютного профана і невігласа.

Отже, соціологи твердять, що, опитавши з 4 по 9 грудня 2018 громадян, дішли висновку: "більшість респондентів висловлюють недовіру до всіх політиків, чиє прізвище було представлене в опитувальнику.

Дещо частіше порівняно з іншими політиками довіра висловлюється Дмитру Разумкову (йому довіряють 35% опитаних, однак не довіряють — 52%), Віталію Кличку (відповідно 30% і 59,5%) та Володимиру Зеленському (відповідно 30% і 64%)".

Зрештою, маневри Дмитра Разумкова, особливо його відвертий демарш під час "конституційної кризи", коли парламент з подачі свого голови демонстративно не бажає розглядати "Зе!рецепти" лікування неслухняного КСУ, натомість бере до уваги саме спікерські ідеї, засвідчують, що вчорашній політтехнолог затіяв власну гру. Сотня парламентарів, які поставили свої автографи саме під проєктом Разумкова, це, погодьтеся, серйозна потуга. Якщо ж зважити на розшарпану, дезорієнтовану, куплену-перекуплену олігархами "монобільшість", то можна зрозуміти, що спікер стає, як колись, ще за Кучмових часів, Олександр Ткаченко, "не першим, але й не другим у цій державі". Мало хто пам'ятає, що отой амбітний спікер попив немало крові всесильному другому президентові, "червоному директорові", ставши одним із засновників так званої "канівської четвірки".

Обиватель фактично досі вважає Разумкова людиною президента, ба більше – його язиком. Адже, згадаймо, хто говорив замість вчорашнього блазня на розмаїтих передвиборчих ток-шоу, хто озвучував основні меседжі програми майбутнього лідера, про які той, підозрюю, не мав зеленого поняття. Тобто у підсвідомості неперебірливого виборця Разумков і Зеленський – "блізнєци-братья". І це – перевага спікера, натомість серйозна небезпека для преЗЕдента.

Ще не час, звісно, говорити про якийсь новий політичний проєкт, що визрів у мізках "галантного" спікера Верховної Ради. Як і про те, що Разумков здатен на імпульсивне використання електоральних переваг у випадку форс-мажору. Але акурат час наголосити на тому, що навіть зовні незалежний, рівновіддалений, як і належить голові ВР, Дмитро Олександрович може стати фронтменом значно масштабнішої, геополітичної гри, яка, у принципі, вагітна катастрофічним для України фіналом…

Йдеться про ментальну російськість Разумкова. Про те, що він вихований на традиціях – культурних, світоглядних, понятійних, - держави-агресора, причому, її імперської іпостасі. Про те, що Дмитро Разумков, якщо вдаватися до метафор, є певним спадкоємцем персонажів "Бєлой ґвардіі" Михаїла Булгакова, які по-своєму "любілі Кієв", ба більше, - якимось дивом пережили совєтську диктатуру, але завжди тяжіли до "культурнай Маскви". Зовні українізовані, галантні, мов "гаспада-афіцери", витончено-цинічні у ставленні до тубільців, однак з розумінням того, що і від креолів можна мати непоганий зиск. Зокрема, електоральний. Щось схоже на французьких префектів Алжиру, які до останнього противилися де Голлю з його ідеєю незалежності колонії.

Разумков виглядає саме таким генерал-губернатором Кремля, особливо після того, як у Москві усвідомили, що куму Путіна Медведчуку ніколи не світить стати президентом України.

Після провального експерименту з лялькою Коломойського, наслідки якого українці відчують і на гаманцях, і на здоров'ї вже цієї зими, Разумкова нам подадуть як "разумний" вибір, як українського Макрона, - "пай-хлопчика" з бездоганними манерами, без компрометуючих "хвостів" і токсичного закулісся. Мовляв, після неадеквата при владі пора повернутися до "здорового ґлузду". І, впевнений, ті, хто недавно рвав сорочку за Зе!, вважаючи себе, як, зазвичай, українці, "недурними", укотре потраплять у пастку власних ілюзій і чужих планів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Локдаун? Ні – цуцванґ дилетантів

 

Можна надривати животи від "інтелектуальних" потуг Давида Арахамії та іншої "зеленої компанії", але від того, погодьтеся не стає легше. 

Попри бажання/небажання президента, його парламентського "кварталу", угодовського уряду, напівосвічених міністрів, словом, усієї системи клоунократії чи дилетантури, країна невпинно рухається до справжнього локдауну. Не намальованого прогнозистами з мінздоров'я, які з інтервалом у кілька днів кардинально міняють думку про власні необдумані дії. Як, до прикладу, очільник МОЗу Максим Степанов. 28 листопада він заявив, що "карантин вихідного дня" допоміг призупинити шалене зростання кількості хворих на коронавірусну хворобу COVID-19, а вже 30-го розчаровано - про "безсенсовість" КВД. Справжній цуцванґ, висловлюючись по-шаховому, коли кожен хід лише ускладнює ситуацію.

Метання влади, однак, аж ніяк не зменшують вектора загального руху – тотальної кризи економіки, колапсу малого та середнього бізнесів, масових смертей через злочинне ставлення до проблем пандемії, банкрутства країни. Я не знаю, чим керуються, скажімо, в Офісі президента, добираючи кадри. При цьому усвідомлюю, що кожен з цих носіїв безцінного "інтелекту" призначений виконувати певні функції, до того ж не надто чистоплотні. Візьмім недавній скандал з висловлюваннями заступника глави ОПУ одіозного Олега Татарова, який заявив про нагальну потребу звільнення чинного директора Національного антикорупційного бюро Артема Ситника. Це при тому, що напередодні, 19 листопада сам Зеленський бився в груди перед послами G-7, обіцяючи їм залишити пана Ситника на його посаді. Мотиви Зе! цілком зрозумілі: заради бодай візиту (не траншу!) місії Міжнародного валютного фонду в Україну, яка б могла стати світлом у кінці безнадійного фінансового тунелю, ексблазень ладен віддати останнє куряче стегенце з маминого "святкового столу". Однак, з'ясовуємо, що заступникові Андрія Єрмака думка боса "по барабану". Зрештою, як має почувати себе успішний на нинішні часи чиновник, який понад п'ять років тремтів перед перспективою кримінального переслідування за свої діяння часів Революції Гідності? І ось нарешті, завдяки "зеленим", цей нічний кошмар колишнього високопосадового "мєнта", адвоката "беркутят" вивітрився, і він використовує будь-який шанс надалі глумитися над досягненнями Майдану. А НАБУ і є результатом однієї з найуспішніших реформ після перемоги революції.

Реакція самого Єрмака на випад підлеглого була подиву гідним зразком інфантильності: "ЗаяваТатарова щодо діяльності НАБУ є його особистою думкою". Атож, Татаров чудово знає, що шеф (Андрій Єрмак. – Авт.) спеціально дав йому високу посаду і повноваження (до слова, доволі сумнівні з точки зору конституційного права, як і сама інституція Офісу президента). І Венедіктова прикриває його старі, вже корупційні гріхи. Бо саме куратор діяльності всіх силових та правоохоронних органів в ОПУ має забезпечити Зе!режиму невідворотній реванш "учорашніх". Реванш, базований на юридичних мареннях Андрія Портнова про "державний переворот" 2013-2014 років, на його маніакальному бажання загнати "під плінтус", "стерти у порошок" "бродячі банди "героїв" (такі епітети подибуємо ледь не у кожному дописі "журналіста" Портнова у його Telegram-каналі). Реванш, запущено самим Зеленським у його ганебному позові проти волонтерок Марусі Звіробій та Софії Федини, у скроєному "білими нитками" процесі проти Андрія Антоненка, Яни Дуґарь та Юлії Кузьменко. До слова, суддя Печерського суду Сергій Вовк, безпосередньо дотичний до "справи Шеремета" свого часу допоміг Андрієві Портнову "компенсувати" 7 мільйонів гривень шкоди, буцімто завданої ексглаві адміністрації Януковича Революцією Гідності…

Портнову, на думку української Феміди і з мовчазної згоди Зеленського, таки слід "компенсовувати" моральні рани. А ось своїми недолугими спробами зробити вигляд невтомної турботи про вітчизняних підприємців, бізнеси яких тихо вмирають під пресом недолугості урядників, наш "найвидатніший лідер" просто здуває крихти з банкетного столу олігархів. Аби не заважати тим, хто наживається на кризі та пандемії, нарощуючи за сприяння влади фінансові активи. Аби, борони Боже, не розгнівити Коломойського, Ахметова, Фірташа, що суттєво витратилися на перемогу своєї маріонетки. Задля цього змели все попереднє керівництво НБУ (до слова, спричинивши неабияке невдоволення того ж таки МВФ). Задля цього заплющують очі на тотальний терор Коломойського проти державного ПриватБанку (600 справ у судах!). Задля "дружби, миру, жвачки" перший помічник президента Сергій Шефір здійснює регулярні візити до приватного маєтку Ахметова у Кончі-Заспі… Тим часом новини про банкрутство державних підприємств створюють враження ефекту доміно: Укроборонпром, Південьмаш, Укрзалізниця, Енергоатом… Хто наступний? А "Буковель" працюватиме навіть у ядерну зиму…

…Жартівники у Фейсбуку не втомлюються прогнозувати початок, далебі, не інтелектуального, локдауну в Україні. Вони вказують на дату 25 грудня, коли пролунає останній концерт гастрольного турне "Кварталу 95". Але у кожному жарті є частка правди. Вона у тому, що правління дилетантів, невігласів характерне не тільки гарячковими пошуками виходу з кризових ситуацій, які дуже часто схожі на броунівський рух. Йому притаманні ще й цинізм та мародерство. Їх частково можна закамуфлювати "відосіками", по-шахрайськи відволікти увагу суспільства постановочними "терактами", трішки потішити публіку безпідставними заявами про вдавані "успіхи" й "поступ". Але неспроможність Зе! все частіше й частіше вилазить, мов шило з мішка.

Насправді влада у цуцванґу, вона сама загнала себе у локдаун. І, підозрюю, за прикладом Путіна, Зеленський та його близьке коло невдовзі "самоізолюються" у бункері за кількома кільцями охорони. Не від коронавірусу. Від страху перед реальністю і перед майбутнім.  

Ілюстрація: Gazeta.ua

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Зрадницькі альянси

Понад рік тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли адепти "совка невмирущого".

Розповідати про те, що в Україні найбільше полюбляють "продавців ілюзій", обираючи їх на найвищі посади і у місцеві ради, це, даруйте, "проповідувати церковному хору". Тобто так було, так, на жаль, є, і так, мабуть, буде. З різних на те причин, зокрема і через традиційну нелюбов обивателя до влади і до політиків. Зрештою, саме на цій струні грають популісти різного штибу, відверто протиставляючи себе як "хлопців з народу" "отим баригам, що біля корита".

Прийом примітивний, однак, як бачимо – дієвий. Не важливо, що діставшись до того ж "корита", тобто державних фінансів і потоків, вчорашні "голобородьки" і "свої хлопці" зазнають моментальної метаморфози. Причому, масштаби грабунку, корупції і кумівства у них на порядок вищі. Що, зрештою, прогнозовано, позаяк учорашнім лузерам і невдахам теж хочеться жити "по-людськи". А "по-людськи" вони трактують доволі специфічно.

Однак загальні міркування про вітчизняний популізм аж ніяк не виключають різниці між політиками, які взяли його за політичну практику. Причому, відмінності є часами дуже суттєвими, я б навіть сказав, разючими.

Два роки тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли відверті адепти "совка невмирущого". Вдало видаючи себе за носіїв модерних ідей, користаючи з найсучасніших політтехнологій, каналів комунікацій, жонглюючи "просунутою" термінологією з аресеналу "крутих айтішників", обіцяючи перетворити країну на "рай діджиталізації", на такий собі електронний багатофункціональний сервіс для посполитих, у якому не буде шансу ні злодійству, ні корупції. Але насправді… Насправді ці хлопці з "кварталів" "зрусифікованих міст" мали в арсеналі добре підвішені язики, а ще – небачене досі нахабство, яке дозволяло їм водночас одягати тоги "батьків нації" і тут же брутально знущатися над її історією, цінностями та ідеалами. А пропонувати натомість запаковану у сучасну обгортку міфічну "ковбасу по 2.20", "дружбу народав", "мир у всьому світі". Бо, у принципі, "какая разніца", аби холодильник і шлунок був повним, а по тєлєку безперервно йшло низькопробне, укохане обивателем "мило".

Зараз ми пожинаємо гіркі плоди дворічного правління "голобородьків". Діра у бюджеті, призупинення соціальних виплат, цілковитий туман у баченні того, що нас чекає попереду. А ще – пандемія, яку популісти совдепівського зразка мають намір побороти чи то шаманськими заклинаннями з щотижневих Зе!"відосиків", чи жорстким локдауном, який заб'є останнього цвяха у домовину дрібного і середнього бізнесів.

Але якщо ви легковірно гадаєте, що в Україні процвітає популізм суто "совкового" зразка, що "слуги народу" є ексклюзивними носіями цієї політичної течії, то мушу вас розчарувати. Результати місцевих виборів, а особливо процес формування розмаїтих регіональних коаліцій після цих елекцій, дають зрозуміти, що насправді у нас – парад популізмів різного штибу. Висуванці партій, які буквально вчора демонстрували фанатичну принциповість та опозиційність до владної "Слуги народу", ні сіло ні впало почали зливатися з нею у екстазійних обіймах містечкових альянсів. Геть риторику, ідеології і всілякі "дріб'язкові речі", гайда ділити крісла і дерибанити бюджет! У Тернопільській облраді маємо дивного покруча "Слуги народу" з "Батьківщиною", "Довірою", "Свободою" (!!!) плюс "за майбахи" імені Коломойського. В Івано-Франківську (теж на обласному рівні) "СН" знайшла партнерів з тієї ж таки "Батьківщини", "За Майбутнє", "Платформою громад" і… знову ж таки "Свободою". Ясна річ, про людське око такі "каоліції" пояснюються благими намірами конструктивної роботи задля народу. Але насправді – це популізм, в основі якого, далебі, не "совок" "слуг", а схильність до малоросійської колаборації з владою будь-якої барви. "Перевзування" в польоті, безпринципність та й, зрештою, зрада своїх виборців.

А ось у столичній облраді маємо перший прецедент коаліції буцімто проєвропейських сил з відверто реваншистською, проросійською ОПЗЖ. Я колись вже писав, що союз з "медведчуківцями" обов'язково стане маркером, який відкриє розуміння того, хто є хто в українській політиці. І ось "перша ластівка" – у Київській облраді представники "Слуги народу" знайшли союзників серед обранців прихильників "Батьківщини" і "Опозиційної платформи". Якщо для "СН" такий союз природний, попри затяту конкуренцію з політсилою Медведчука на Південному Сході, то симпатики Юлії Тимошенко, мабуть, досі оговтуються від схожого вибору "партнерів".

Бо якщо врахувати, що кістяк ОПЗЖ складають колишні регіонали і симпатики "вічно легітимного", який свого часу гнобив лідерку "Батьківщини" у харківській тюрмі, то залишається лише розвести руками.

Але такі, скажу відверто, зрадницькі альянси не є рефлексивними жестами, спричиненими щирим бажанням виправити наслідки невправності і дилетантства "Слуг". Це – цілком виважена і продумана стратегія, базована на справжніх, а не призначених для публіки, партійних цінностях і уподобаннях. Це - підсвідома жага влади плюс невтілені амбіції. Їх можна реалізувати, лише поставивши у грі на тих, кого відтак можна знищити або ж відштовхнути зі шляху до трону.

Я не знаю, чим завершиться для України цей парад популізмів. Але точно знаю, що жоден з них не принесе для пересічного українця манни з небес. Бо ті, хто повірив у "голограму грошового дощу" (так влучно охарактеризував популізм клептократів один із сучасних філософів), рано чи пізно дійдуть простого висновку. У житті слід платити за все, особливо за помилковий власний вибір.     

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Ні хліба, ні видовищ

Схоже, українська "дилетантура" заповзялася приміряти для себе нову роль – роль "жертви" обставин і "підлих намірів воріженьків". 

Це почасти спрацьовує, особливо коли заявити на всю країну, що і президент, і його головний канцелярист вже відбули "ковідний" термін у нестерпних умовах Феофанії, яка, за обіцянками Зеленського-Голобородька майже дворічної давності, давно мала б стати банальною райлікарнею для пересічних громадян.

Обравши трагічну роль "жертви", політтехнологи Банкової виходили з цілком вирозумілого постулату: "бідось" жаліють, їм вірять, їм хочуть допомогти. На їхньому боці – суспільна думка, бо як зауважив у своїй недавній колонці іспанський публіцист Артуро Перес-Реверте, новітні автократи часто маніпулюють цими шляхетними людськими рисами. Так легше утримати владу, і "це роблять за допомогою голосів суспільства, яке їм аплодує і їх підтримує". "Бідний той, хто наважиться їм перечити; і не ображатися, як це є новим обов'язком, - пише іспанець. - Урешті-решт, ми маємо господарів,.. яких підтримує інфантильне мислення мільйонів йолопів".

Репетицією нового амплуа гаранта були його перші сумні "відосики" з лікарняної палати, прикрашеної президентським штандартом, а також алогічні натяки на те, що причиною усіх бід є неслухняність регіональних ставлеників, які снили і бачили майбутні перемоги на місцевих елекціях, і на вівтар цих перемог ладні були покласти життя і здоров'я посполитих. Для Зеленського виявилося відкриттям, що і вчорашні його фанатики не в захопленні від "кваліфікованих" і "мудрих" рішень уряду, на кшталт карантину вихідного дня. А дивуватися нічому: ті, хто голосували на вчорашнього блазня, надалі, під загрозою штрафу і смертоносної інфекції, вимагають хліба і видовищ. Отут якраз їм і є "разніца", причому інфантильно принципова.

На зміну карантину вихідного дня матимемо новорічний локдаун. Наслідки будуть ні, не катастрофічні, - апокаліптичні! Видовищ не буде точно, з хлібом, підозрюю, теж сутужно. Але не забуваймо, що, за логікою урядовців, того ж таки Зе!, ми вже пережили кілька піків захворюваності, до яких були "готовими", і які тепер, з віддалі кількох місяців, чомусь більш схожі на рівнесеньке плато. Для популістів, мародерів та невігласів не штука пояснити будь-що: природу місячних затемнень, поділ атома, теорію ймовірності, і, як ми переконалися, - непрогнозовану поведінку вірусу. Дарма, що над траєкторією пандемії досі б'ються тисячі тих, хто зуби з'їв, вивчаючи цю (і не тільки) заразу. Але в Україні вони зазвичай мовчать, не маючи змоги перекричати "фаховіших" чиновників від медицини, а тим паче, - політиків-всезнайок.

Схожим чином вони поводяться і з економікою. Поміркуймо, відкинувши Зе!браваду, чим насправді є 8-тисячні подачки для фізосіб-підприємців? Хтось з вітчизняних аналітиків з іронією заявив, що за такі гроші навіть і не пообідаєш у "Велюрі". А ось на думку "господарників" з Печерських пагорбів, ці кошти мають стати "рятівним колом" для десятків тисяч дрібних підприємців та їхніх сімей. Як і, перепрошую, непомітне неозброєним оком списання боргів для тих 80 відсотків ФОПів, які не додали до державної скарбниці по… три тисячі гривень.

Натомість ми не чуємо втямливої відповіді, а радше – багатозначну мовчанку, коли постають кардинальні питання. Чому уряд (до слова, вже вдруге, першим був також "зелений" Кабмін Гончарука) довів ситуацію "до ручки", коли державний бюджет країни не може обслуговувати видатки, передбачені законом на 2020 рік. Це фактично означає, що припинено фінансування усіх статей витрат, окрім захищених. Чим у такій ситуації загрожує неухвалення бюджету у визначені Бюджетним кодексом терміни?

Це – глобальні проблеми. Є й "дрібніші", "приземленіші". До прикладу, чи залишаться без "мінімальної мізерії" ті, хто досі отримував соціальну допомогу? Бо у нардепів та міністрів, виявляється, бракує рук для ухвалення відповідної поправки, яка б запобігла цій міні-катастрофі сотень тисяч громадян. Точніше, їхні рученята зайняті більш прибутковими справами – "розпилом" ковідного фонду, відкатами з "Великого будівництва", майбутніми фармакологічними тендерами для закупівлі вакцин.

А ще – війнами усіх з усіма. Особливо з політичними опонентами, які дивним чином не забажали спочивати на узбіччі процесу. З подиву гідною наполегливістю вони нагадують владі про міжнародні зобов'язання України, про те, що ні безвіз, ні допомога МВФ не впали нам, мов манна небесна, а мають під собою конкретне підґрунтя, зафіксоване, до слова, в Конституції України: європейський вибір, а, отже, і європейські засади політичної культури.

Але "зеленим", які здобули владу шляхом небувалого шахрайства і маніпуляцій, видається, що таким же трибом можна поводитися і на міжнародній сцені. Проте це велика і небезпечна ілюзія. Принаймні, непереборне враження "великого шухера" так і читається у недавній редакційній статті The Washington Post, автори якої не шкодують епітетів на адресу спонсорів Зеленського та їхньої деструктивної ролі. "Міністерство юстиції Байдена також мало б відновити зусилля щодо кримінального переслідування українських олігархів, включаючи Дмитра Фірташа та Ігоря Коломойського, які є інструментами блокування реформ та просування російського інтересу в Україні".

Ясна річ, мінюст США Зеленському не указ. Через елементарний страх перед всесильними ляльководами, які тут, поруч, яким він запопадливо підсуває попільнички у найвищому кабінеті країни. Він не зважиться на спротив їхнім забаганкам, бо погодився на них апріорі. Позаяк саме у цьому, - обслуговуванні олігархату, - полягала мета його останньої, як на мене, гастролі…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

 

"Групи особливих інтересів"

Днями одна приятелька з Фейсбук надіслала мені відео, на якому напівбожевільний "правозахисник" з Дніпра на повному серйозі викладає свою теорію про "вашингтонський обком". Сягає глибоко, стверджуючи, що всі державні органи і установи України зареєстровані на берегах Потомаку. 

Маразм вищого левела… Але знайома просила сказати, чи часом то не фейк. Відповів, що слід фільтрувати телеканали, за якими стежить, бо розмова з цим загумінковим шанувальником конспірології транслювалася на КРТ, - рупорові Російської православної церкви в Україні, фінансованому, зокрема, відомими провідниками "русского міра" Малофєєвим та Новинським.

Ця публіка, а ще проросійські реваншисти на кшталт Медведчука, Портнова і, що вкрай огидно, першого президента України Кравчука, останнім часом заповзятливо розганяють міф про "зовнішнє управління країною". Про якусь усесвітню "корпорацію", що диктує чинному режимові правила гри, програми реформ, тримаючи тубільну владу на міцному гачку кредитних зобов'язань. Підіграють заокеанським карабасам-барабасам місцеві активісти, яким хутенько приліпили тавро "соросят", з явним натяком на спонсора їхніх "брудних справ". Парадокс у тому, що чимало з цієї "активістської публіки" давно вже переметнулося на барикади Зеленського, і ходять підручними у справі демонтажу реформ, антикорупційних стратегій та й державних інституцій загалом… Вони, гадаю, через цілком конкретні "стимули" погодилися на цю брудну роботу для цілком конкретних замовників.

А про залаштункових інвесторів руйнації здобутків Майдану дуже чітко розповіла у своїй колонці для "Української правди" Крістіна Квін, Тимчасова повірена у справах США в Україні. Дипломатка також звернула увагу на зусилля російських пропагандистів та їхніх відвертих чи ще не розконсервованих агентів розганяти істерику про "вашингтонські чи брюссельські центри впливу" на Київ. І розповіла про "певні групи особливих інтересів", які є, власне, "тими, хто намагається здійснювати "зовнішнє управління" Україною. На думку пані Квін, "їхньою метою є власне збагачення, що досягається будь-якими можливими способами – хабарництвом, примусом чи навіть приєднанням до зовнішніх сил, які хочуть бачити, як євроатлантична інтеграція України зазнає краху".

Власне кажучи, ця публіка зважилася ще раз спробувати станцювати на граблях Януковича. Для когось, зокрема для Ігоря Коломойського, повернення напівколоніального статусу України і залежності її влади від Кремля вкрай важливе з точки зору власної безпеки. Перспектива надовго осісти в американській, британській чи ізраїльській в'язниці за цілком конкретні і численні порушення закону не гріє скандального олігарха, приклад Павла Лазаренка явно не надихає. Тому вчорашній інвестор Зе!президента нині щедро фінансує розмаїтих "радикалів", які мали б висловлювати "всенародний гнів" з приводу поведінки Конституційного суду, частково спровокованої… також Коломойським, принаймні його "ручними" нардепами.

В упряжі з Коломойським йде і ексзаступник глави адміністрації Януковича, а нині – "журналіст" Андрій Портнов. Саме йому приписують не тільки правничу роботу над реваншистськими позовами і юридичний супровід переслідувань політичних опонентів. Портнов нахраписто взявся втілювати ті ж речі, за які отримав по руках від Революції Гідності. Я думаю, що саме з подачі Портнова і через його ставлеників напередодні річниці Майдану відбулася серія силових провокацій проти учасників революції, а також украй цинічні виклики на допити причетних до так званого "державного перевороту" 2014 року. Саме так і не інакше трактує Революцію Гідності та її наслідки сам Портнов у своєму Telegram-каналі та у промовах на медведчуківських ЗМІ. Саме він "со товаріщі" активно просуває візію "американського втручання" і тоді, коли у центрі столиці вирував Майдан, і під час п'яти років постмайданної влади, і, зрештою, зараз, коли Україною править безвольний блазень-в'язень "Феофанії".

Ще одна "група особливих інтересів" грає на пацифістських струнах української душі, на "втомі від війни", на ностальгії за УРСР у складі "єдіного і нєдєлімого саюза". Кум Путіна Медведчук та його ОПЗЖ на підконтрольних телеканалах нав'язують обивателеві міфи про "партію війни", щедро спонсоровану закордонними "хижаками", яка, мовляв, противиться "дружбє, міру, жвачкє", яка вперто називає агресора агресором, закликає міжнародне співтовариство до санкцій проти Росії, зрештою, тримає Україну у кондиції під час гібридної війни з Москвою.

А що ж Зеленський, - запитаєте ви? А Зеленський з головного героя серіалу перетворився у статиста, безвладного і безпорадного спостерігача, який, може, й досі не усвідомлює, що "групи особливих інтересів" "списали" його як використаний реквізит. Він ще тішить поріділі лави своїх фанатів "відосіками". Краще б він цього не робив, краще б зайвий раз не витягував на публіку власні страхи.

Ілюстрація з відкритих джерел

Влада збанкрутувала, тому й бреше

Скільки живе людство, стільки ж і точаться дискусії довкола понять правди і справедливості, і вже маємо мільйони інтерпретацій цих cлів, аж до вкрай категоричних і таки безвідповідальних, на кшталт "у кожного своя правда".

Є чудовий естонський фільм "Правда і справедливість", відзнятий з нагоди століття тамтешньої державності, у якому несподівано ці, здавалося б, споріднені слова суперечать одне одному. Бо що з того, коли чесний фермер-трудяга прагне утвердити на Богом забутому хуторі Божу ж правду, поводитися з ближніми і сусідами так, як це написано у Біблії? Довкола ж усі волають, що досягти справедливості можна лише підступом, лицемірством і кривдою. Як наслідок – герой Андрес Паас поступово стає схожим на тих, хто прикладом доводить успішність саме таких практик "справедливості".

Ці практики, здавалося б, архаїчні і геть несучасні, є ходовими й у нас, в Україні, де править бал популізм, брехня і "дилетантура". Власне, на спекуляціях довкола "своєї правди" шахраї дісталися влади.

Однак "все минає, навіть найдовша змія", і нині Зе!команда опинилася, висловлюючись їхнім же арґо, "на порозі великого шухера". Їм не вдалося переконати багатомільйонний народ у своїй версії "правди" і "справедливості", ба більше, - тепер вони змушені брехати, брехати і знову брехати, гарячково шукаючи вихід з фактично безнадійної ситуації. Не суть важливо, де вони брешуть, - у "зачинених" ними ж vip-палатах "Феофанії" чи у залі засідань Кабміну, під парламентським куполом чи у слухавку телефонів міжнародного зв'язку. Важливо те, що їхня брехня вже очевидна для, мабуть, найзатурканіших обивателів, і викликає не лише відчуття відрази, але й відторгнення та гніву. Навіть блазню-кумиру натовпу на президентській посаді не під силу перетворити усіх співгромадян у таких собі "андресів паасів".

Реальність така, що змушує платити за дешевий популізм, причому, платити за всіма рахунками. А вивертати кишені доведеться не тим, хто солодко і обнадійливо заколисував народ фантастичними обіцянками земного раю, а самому народові, який купився на "правду" від "свого хлопця".

Що маємо наразі? Непевні перспективи ухвалення бюджету-2021, до якого "не доходять руки" розсвареної і фрагментованої "монобільшості", а радше об'єднання гуртків за олігархічними інтересами. Нині ж нам кажуть, що можливим є варіант прийняття бюджету лише у… січні наступного року. Це означатиме, що усі видатки держави, серед них – і соціальні, - будуть профінансовані на рівні не більше 78 відсотків видатків минулорічного січня. Тобто, комусь доведеться довго чекати на пенсії, допомоги, зарплати.

Та проблема навіть не у цьому. Було б з чого платити навіть оті жалюгідні "78". Бо наприкінці року нас чекають витрати на погашення міжнародних зобов'язань, тобто відсотків за кредитами. Де взяти ці кошти, зважаючи на велетенську діру у державній скарбниці, яка, за оцінками експертів, вже сягнула 200 млрд грн? Уряд "старих-нових облич" судомно намагається маневрувати, видаючи на гора фокуси фінансової еквілібристики. До прикладу, НБУ (незалежний нібито регурятор) погоджує рефінансування державного Укрексімбанку на 10 млрд грн. Навіщо такий рефінанс успішній установі? Все просто, Ватсоне, - для того, щоб Укрексім (наголошу – державний банк) викупив у міністерства фінансів ОВДП, а те, своєю чергою, дало гроші на найнагальніші потреби. Інших джерел – катма. Де ділися? Учорашній урядовець Ігор Уманський розповів детально про "скрутки" на митниці й податковій. А ще неймовірні кошти закатали в асфальт, розікравши левову частку "ковідного фонду", і вивели в офшори.

Сподівання на МВФ, як "ебонітову чарівну паличку", також марні. Дарма Зеленський розповідає "правду" про успішність перемовин з директоркою-розпорядницею Фонду про кредит, який він ні сіло ні впало порівняв з "кров'ю для організму людини". Крісталіна Георгієва недвозначно наполягає на справедливості: для перегляду програми співпраці потрібне повне узгодження дій. Причому мова ведеться навіть не про кредит, не про черговий транш, а про прибуття місії МВФ в Україну.

Але чи можна говорити про "узгодження", коли Зе!влада плювала на незалежність НБУ, методично розвалює антикорупційні структури, спочатку толерує зазіхання на основу основ боротьби з корупцією – електронне декларування, а відтак обирає для гасіння пожежі сумнівну "рідину" – коктейлі Молотова під Конституційним судом, або ж нахабно нагинає Раду розігнати цей "незалежний орган"? І прикриває свої антизаконні вчинки демогогією про "правду" і "справедливість".

Насправді у Зе! та його соратників вичерпався арсенал правдивих аргументів. Залишилася тільки тотальна брехня, названа "правдою".

Ілюстрація: Міхаїл Ларічев

Високий Замок 

Влада "вихідного днА"

Минулих вихідних, коли наш креативний Кабмін вирішив уперше випробувати на українцях механізм так званого "карантину вихідного дня", на одному з львівських промислових ринків я став свідком феєричного абсурду. 

Зовні, "за брамою", поважно походжали двоє поліцейських, мірячи оціночними поглядами тих, хто наважувався переступити поріг цієї "забороненої" постанови. На самому ж ринку до поодиноких покупців підходив непримітний чоловічок і давав інструкції: "Підійдіть до потрібного вам магазинчика, постукайте, і вас впустять. Купите, що треба". На запитання, чи не бояться штрафів, всезнайко багатозначно натякнув: "Ми скинулися… і вони (поліцейські) сюди не заходять".

Зрештою, чого дивуватися? Ми вже доволі тривалий час живемо у країні, в якій одні – випадкові і цілком негодящі для управління люди, - роблять вигляд, що правлять нею, а інші – що уважно прислухаються до, м'яко кажучи, безґлуздих рішень, постанов, розпоряджень. Відтак і ті, й інші сходяться разом перед екранами телевізорів або ж на ютуб-каналах, у фейсбуку чи інстаграмі, аби, як кажуть в Галичині, подерти лаха одні з одних…

Доволі часто таке дивне (і, я переконаний, – нетривале) співжиття стрясається черговим "зашкваром", і тоді не тільки соцмережі, але й громадський транспорт та інші геть нечисельні, з огляду на карантин, простори, де можуть зібратися "більше трьох", гудуть від невдоволення, прокльонів і звинувачень.

І суть не у "карантині вихідного дня" чи інших схожих витівках Зе!Команди. Суть у тому, що вона найбільше переймається не тим, чим мала б: захистом країни – від агресора чи смертоносної "корони". Увесь креатив і, до слова, астрономічні кошти, яких часто бракує недужим у лікарнях, бійцям на передовій, медикам, що "живуть" у палатах, скеровані на самопорятунок і уникнення цілком ймовірної відповідальності за скоєне.

А ще "нові старі обличчя". До прикладу, прем'єр-міністр час од часу говорить про "значні досягнення" влади у подоланні пандемії, про те, що "у нас вчиться Європа", ба більше, - заздрить. Про віртуальних інвесторів, які вже ось-ось, на низькому старті, готові ринути в Україну і озолотити її сотнями трильйонів доларів.

Ніхто не запитає у прем'єра чи преЗЕдента, як було згаяно час і гроші, що були в їхньої влади від весни, для того, аби належно підготуватися до осінньо-зимового спалаху коронавірусу. Бо кому ж питати? Усюди в силових, контрольних, навіть антикорупційних відомствах, конторах, офісах – свої "на 100 відсотків" люди. І ці люди не тільки чудово знають, "гдє дєньгі, Зін?».

Більш-менш притомні люди усвідомлюють, що так жити не можна, що країна з кожним днем стає некерованішою, а влада, попри накачані медіаботоксом біцепсами, випаровується, як роса на сонці. Що регіональні князьки плюють  на Кабмін, свавільно й нігілістично ігноруючи окрики зі столиці. Що на казначейському рахунку – цілковитий нуль, а такого не було навіть після втечі пріснопам'ятного Януковича.

Але це усвідомлення не додає розуму ні владі "вихідного днА", ні тим залишкам її електорату, які ще досі, мов на ошуста Кашпіровського, уповають на диво від Голобородька. Здавалося б, ніщо не вчить переконливіше, ніж ґулі на власному лобі чи спустошена пройдисвітом власна кишеня. А ніт, - виявляється, і це не працює. Страшний вірус, який гуляє нашими просторами, - вірус байдужості і "крайньохатства", вірус самонавіювання, що, мовляв, мене омине… Вірус безвідповідальності за власні вчинки, вибір і якесь остервеніле, з піною на губах, невизнання власних помилок.

Колись великий перуанець, автор "Міста псів" та "Війни кінця світу" Маріо Варґас Льоса, описуючи наслідки зімбабвійської диктатури Роберта Муґабе, написав: "Найгірше не те, що існують такі людські покидьки, а те, що є народи, які голосують за них, обирають і переобирають їх і роблять з них "національних героїв". Прикро, але, скажіть, чи не стосується такий висновок нас з вами? Тих, хто живе і мириться з владою "вихідного днА".

Ілюстрація: Апостроф

Президент більше, ніж "відосік”

Цю дилему сформулював не я, а новий політтехнолог Зеленського Михайло Подоляк, який виринув зовсім недавно, а останнім часом, коли фактично країна залишилася «без руля» (бо «корона», якщо вірити офіційним каналам, скосила всю верхівку), намагається максимально опублічити власну персону. Власне, він є автором доволі сумнівного висновку, озвученого в інтерв'ю «Українській правді»: «Зеленський — більше, ніж відосік. Він президент країни».

Погодьтеся, у нормальній демократії ніхто б не зважився ставити на шальки терезів поняття інституційно найвищої особу і такий собі «розважальний жанр» комунікації. Але у нас це можливо і навіть вважається гідним наслідування. Бо, зрештою, Зе! здобув владу у віртуальному просторі саме завдяки «відосікам», тож не дивно, що тепер політтехнологи з усіх сил пнуться, аби зліпити з нього монументальний образ «лідера нації».

І проблема, можливо, не стільки у технологіях, як у тому, що Зе! влада нарешті упритул підійшла до межі, за якою бовваніє перспектива викриття її несправжності.

Зрештою, що робити персонажеві, який сном і духом не чув (і, видається, не хоче чути!) про те, що особі з його статусом надані не тільки права, але й певні повноваження й обов'язки. Як називати людину, яка наламала стільки «конституційних дров», — «відосіком» чи гарантом Конституції? Який же це, з дозволу сказати, «гарант», коли вже під час інавгураційної промови Зе! по-волюнтаристськи, через завищені амбіції, а, може, й через нашіптування схожих «політтехнологів», розігнав некомфортну для нього Верховну Раду? І, мабуть, для того, аби ні у кого не залишалося сумнівів у серйозності і рішучості його намірів, вже не раз і не двічі зневажав і топтав Основний Закон держави? Про інші закони навіть і не доводиться говорити, — тут Зеленський — справжній рецидивіст. Призначення люстрованих чиновників часів Януковича, цинічний нігілізм у трактуванні «народовладдя», безпробудне невігластво у питаннях розподілу і балансу гілок влади. Специфічне розуміння ролі і ваги Конституційного суду, вказівки міністрам (навіть Подоляк зізнається у таких «грішках»)… Перелік можна продовжувати до безконечності, і від цього лише міцнітиме переконання, що насправді в Україні немає влади. Є ілюзія, фата моргана, віртуальність, «відосік».

Той же Подоляк змушений визнавати, що «у нас менеджерами часто стають люди, які не відповідають посадам». Але хто бере цих людей? Такі ж некомпетентні, нефахові, зате з апломбом істини в останній інстанції «нові обличчя». Це вже не «відосік», це катастрофічна статистика. Недавно видання «Тексти» проаналізувало діяльність сотні державних підприємств, у яких Зе! влада змінила керівників. Йдеться про «Енергоатом», «Енергоринок», «Аграрний фонд», тобто не про якісь там дрібні бізнеси, а про монстрів, що живили бюджет країни податками. Так ось, лише за умовний рік правління вчорашнього коміка і його «кварталу» сотня державних підприємств пішла у мінус на 10 мільярдів гривень.

Або ж історія з витратами так званого «ковідного фонду». Цифри, зауважте, взято не зі стелі, а з офіційного звіту міністерства фінансів. Отже, — на «велике будівництво доріг» під час пандемії коронавірусу вбухали у 500 разів більше коштів, ніж на придбання апаратів ШВЛ (20,2 млрд грн проти мізерних 42 мільйонів!). Про інші «витівки» горе-управлінців, а, по суті, крадіїв та корупціонерів, говорити не доводиться. Зрештою, вони й самі змушені констатувати фактичний колапс у подоланні «чуми-2020», ледь не щоденно коментуючи статистику захворюваності і реальну неготовність медицини до спротиву епідемії.

Що на це президент, його Офіс, його радники? Той же Подоляк: «Я хочу, щоб під Володимира Олександровича була створена природним шляхом мережа блогерів…».

Так у нас «відосік» чи президент?

Фото: Деловая столица

Високий Замок

Танцюють усі!

Коли минулого тижня ультра-антикорупціонери хизувалися у соцмережах шибеницею, яку вони, мовляв, приготували для голови Конституційного суду України, це сприйняли по-різному. 

Найцікавіше, активісти Майдану, безумовно, знайомі з автором затії – очільником Центру протидії корупції. "Неетичний вчинок", "поза межами…", - от і все. Натомість чимало прихильників Зе!президента розсипалися компліментами на адресу Віталія Шабуніна, пропонуючи ще брутальніші і, на їхню думку, переконливіші способи тиску на пана Тупицького…

Не варто особливо гортати недавні сторінки тепер вже "інтернет-історії", щоб згадати, з яким завзяттям Шабунін, Лещенко та інші "рвали" попереднього президента за "свинарчуків". І як тихо "мовчали у хусточку", коли на світ Божий сплили так звані "плівки Єрмака", з фактами цинічної і майже неприхованої корупції брата глави Офісу президента Дениса, який торгував високими державними посадами. "Барига" і його "корупціонери" тихо курять у куточку на тлі злодійських подвигів нинішніх мешканців Банкової та околиць, а розкрадання і відкати з "ковідного фонду" іншим словом, як мародерство, не назовеш. Бо тут направду йдеться про неврятовані життя хворих на "корону", які, мабуть, таки мали шанс одужати, якби в лікарнях у нас все було гаразд і на місці.

І, якщо, до прикладу, Сергія Лещенка ще сяк-так можна зрозуміти, оскільки йому гідно "віддячили" дуже хлібною посадою в Укрзалізниці, то нездоровий радикалізм Шабуніна і Ко пояснюється, на жаль, дуже банально. Варто тільки кинути оком на «протестантів». Це люди Ігоря Коломойського, завжди невдоволеного і ображеного на весь світ, а особливо, на Україну олігарха. Саме він диригує політично-правовою кризою довкола КСУ, намагаючись таким чином "нагнути" свою маріонетку Зеленського. Почасти це вдалося, і Зе! алярмово вирішив зіграти роль "крутого пацана", внісши у парламент абсурдний і, що найголовніше, - протиправний документ про розгін Конституційного суду. Але у ВР не надто квапляться вчиняти очевидний злочин. По суті, їм пропонують "диктаторські закони-2" сумнозвісного Януковича, а у депутатів ще добра пам'ять, і вони розуміють, чим може завершитися  схожа гра з вогнем.

Але Коломойського і Медведчука (він також доклався і до одіозних подань, і до медійного супроводу власноруч влаштованої кризи) парламентський саботаж не зупиняє. Схоже, вони вже змогли знайти спільну мову з Офісом президента, бо, погодьтеся, розлоге інтерв'ю Андрія Єрмака на "плюсах" просто так не з'являється. Тому за визначенням небезгрішний КСУ й надалі схилятимуть до добровільної відставки усіма можливими й неможливими методами, причому тепер ще й із залученням "активістів-антикорупціонерів". Причому останні йдуть на співпрацю з Єрмаком, Коломойським і Медведчуком свідомо, як би вони не пояснювали потім мотиви своїх вчинків. Даруйте, Шабунін і ЦПК – це не ті персонажі, яких можна використовувати "утемну". Отже, альянс відбувся за обопільної згоди зацікавлених сторін.

І задля цілком визначеної мети. Якщо Зеленський та його канцелярія методично, крок за кроком руйнує конструкцію держави, цілеспрямовано дискредитуючи інституційні її опори (починаючи з президентської посади, парламентаризму і судової системи), то "ревнителі" громадянського суспільства, прикриваючись псевдодемократичною демагогією, нищать здобутки "низів", які були рушійною силою не тільки обидвох українських Майданів, але й, за великим рахунком, промоторами реформ. Ми ж не чули голосу Шабуніна і його соратників, коли Банкова разом з Аваковим взялися формувати образ екстремістів із добровольців та волонтерів, шельмувати їх, фастриґувати кримінальні справи проти Яни Дуґарь, Юлії Кузьменко та Андрія Антоненка (Riffmasterа).

Навіщо все це Зеленському та його ляльководам? Їм украй важливо створити фейкове враження причетності всіх і кожного до своєї політики. Для цього й задумувалося провальне "опитування" громадян у день місцевих виборів, результати якого ніхто так і не рахував. Обійшлися "намальованими" цифрами, на підставі яких Кравчук тепер розпинається про ВЕЗ на окупованому Донбасі на 50 років (а що? Народ же не проти!). Для цього ж медіа Коломойського і Медведчука невтомно вбивають у мізки глядачів думку про "нормальність" хаосу, про "народний суверенітет" і про "пряму демократію". Насправді ж йдеться про формування колективної відповідальності, "колективістського мислення", яке, за визначенням психолога, в'язня нацистських концтаборів Віктора Франкла, "веде до патологічного конформізму". Саме на цьому ґрунті Зе-команда і зацікавлені олігархи намагаються збудувати автократію на кшталт режиму Лукашенка, оптимальний для Росії варіант існування "незалежної України". Аякже, скажуть потім вони, - "танцювали ж усі!".

Результати виборів у США, "невигідний" і навіть небезпечний для Зеленського Байден на посаді президента, мотивують прискорити цей процес.

Ілюстрація: Юрій Сергеєв

Картковий дім

У своєму істеричному пості у Facebook, схиляючи парламентських «слуг» до вочевидь антиконституційного злочину, Зеленський принагідно згадав про «старі еліти». Мовляв, вони торпедують процес «реформування країни» імені Голобородька, бо «інакше вони не вміють».

Без сумніву, для Зе! є одна «невістка», яка вже близько півтора року тому пішла з Банкової, але не в тому суть…

Не минуло й тижня, як прорізався голос в дуже «яскравого представника старих еліт», очільника делегації України в мінській ТГК Леоніда Кравчука. А він, знано, призначений не кимось з вулиці, а саме Зеленським, — попри публічне засудження «вчорашніх».

Розводячись про вибори на окупованих територіях 31 березня наступного року, 86-річний Леонід Макарович «забув», що із запровадженням ВЕЗ на зруйнованому росіянами Донбасі, Україна таким чином допоможе уникнути відповідальності реальному агресорові — не заплатити неуникні репарації та контрибуції. А, отже, опосередковано визнає, що війна на Сході була громадянським конфліктом. Що донедавна з піною на янгельських губах «миротворця» доводив ще один з когороти «старих еліт» — Вітольд Фокін.

Але Кравчуку, на моє переконання, відводилася дещо інша роль. Його використали у гібридній спецоперації, до якої все частіше вдаються навчені в московських «дзержинках» та інших осідках ефесбешної освіти радники Зеленського.

Суть маневру Кравчуком полягала у тому, аби перевести увагу активної частини суспільства від політично-правової кризи, спричиненої рішенням Конституційного Суду щодо антикорупційних органів. Мовляв, нехай активісти гризуть кинуту ЛМК кістку про вибори на окупованих територіях, хай пасіонарії втішаються мрією про те, що вже навесні Україна візьме кордон під контроль, а ми тим часом «залатаємо» конституційну дірку. Але на Банковій, виявляється, ще ті «футурологи», як і Кравчук.

Після кавалерійського наскоку на парламент, з брутальними елементами шантажу та залякувань, у президентській канцелярії ледь отямилися від шоку. Для початку парламентський комітет зігнорував президентський законопроєкт, — адекватно відкинувши його як макулатуру. Відтак більше. Верховна Рада ухвалила законопроект № 4131 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення ефективної реалізації парламентського контролю». Ухвалила конституційною більшістю у 323 голоси у першому читанні і за безпосереднього лобіювання спікера Дмитра Разумкова.

Мало того, що голова ВР публічно «опустив» Зеленського, не найкраще охарактеризувавши його «опитування», то ще й дуже промовисто продемонстрував, що здатен зібрати три чверті голосів у залі, якби… Якби мова зайшла раптом про… імпічмент президента. Ось вам і «змова старих еліт».

Звісно, я далекий від думки, що Дмитро Разумков є цілком самостійною фігурою, і що за його респектабельною спиною не ховаються до болю знайомі персонажі. Але я переконаний, що Зеленському і Ко навіть у страшному сні не могло приснитися, що крах карткового будиночка, який вони пишномовно називали «системою», розпочнеться саме з його «монолітного» законодавчого крила. І це з глибоким сумом визнав сам архітектор химерного утворення під назвою Зе!режим Андрій Богдан. «Вони шукають, де був системний збій на виборах. Ребята, системний збій — це ви…», — діагностував ексочільник ОПУ.

Симптоми цього «системного збою» змушують Зеленського та його партнерів з владного «кварталу» шукати винних, переводити стрілки, камуфлювати провали меседжами, не вартими виїденого яйця (як у випадку з Кравчуком), але найголовніше — систематично брехати. Про те, що, мовляв, Європа підтримує «жорсткість» Зе! у питанні КСУ (Арахамія), що Рєзніков буцімто обговорював грандіозні плани по Донбасу з нардепами.

Словом, як любив казати герой серіалу «Картковий дім» Френсіс Андервуд, «талант брехуна у тому, щоб змусити всіх повірити, що ти не вмієш брехати».

Картковий дім впаде. Питання лише, хто виживе під його руїнами?

Ілюстрація: Пйотр Тягунов

Віра у безкарність чи натяк на неосудність?

Особа, яка помилково стала президентом України і з усієї сили пнеться видаватися такою, цілком закономірно для невігласів тепер без розбору сипле банальностями, плутається у свідченнях, хоча наразі ніхто й ще не збирається судити його "зі всією суворістю закону". Але недобрі передчуття не дають Зеленському спати, тому він для самозаспокоєння публічно озвучує доволі сумнівну мантру, мовляв, "історія не судить переможців". Судить, ще й як!

По-перше, Зе! вже почав відчувати наслідки своєї "феєричної перемоги" на президентських виборах, і, мабуть, перше засідання "суду історії" відбулося на місцевих виборах 25 жовтня, коли різномастне угруповання під скопійованою зі сталінських методичок назвою "Слуга народу" зазнало нищівної і принизливої поразки. Можна, звісно, займатися арифметичною еквілібристикою, але те, що вчорашня "керівна і спрямовуюча" перетворилася на загумінковий, невпливовий, ба більше, - ще більш пістрявий, ніж досі гурток авантюристів, пройдисвітів і невдах, - не викликає сумніву.

По-друге, схильність Зеленського послуговуватися російськими лекалами (і не тільки у виборі назви серіалу чи партії), але й в укладанні промов, щоразу грає з ним злі жарти. Кажуть, що авторкою вислову "Історія не судить переможців" була імператриця Єкатєріна ІІ, саме так вона охарактеризувала вилазку Суворова проти турецької залоги Туртукаю. Однак фраза, якою послуговується Зеленський, радше, відсилає до більш раннього і цинічного за своєю суттю крилатого вислову, який приписують Нікколо Макіавеллі або ж засновникові ордену єзуїтів Іґнацію Лойолі – "мета виправдовує засоби". Принаймні, на такі паралелі наштовхує актуальний політичний контекст, у якому Зеленський вдається до сумнівних лінгвістичних облаштунків власних неоковирностей.

Мабуть, не варто нагадувати читачеві про те, що схожим висловом чи його інтерпретаціями часто послуговувалися "лідери" та сумнівні "переможці", яких таки засудила історія. Можливо, навіть не стільки історія, позаяк вона мала би все ж бути наукою, яка оперує фактами, а не емоціями, як носії особистих історій. У всякому випадку, перефраз Блеза Паскаля "ми виправляємо ницість засобів чистотою мети", більше пасує до характеристик поведінки вчорашнього блазня в умовах штучно створеної конституційно-правової кризи, до якої безпосередньо причетний і він сам. Не важливо, - діями, бездіяльностю, інфантилізмом чи за спонукою сторонніх осіб.

І ще кілька штришків про історію, радше про громадську думку, яка, на переконання персонажів на кшталт Зеленського і Ко, популістів і крикунів, "не знає історії". Ні сіло ні впало комік, який безцеремонно, цинічно і, скажу так, поза межами не тільки професійної етики, але й здорового ґлузду, ще кілька років тому зубоскалив над Революцією Гідності, жертвами, покладеними на холодний столичний граніт, раптом заспівав про "наші Майдани" як про цінності… Хлопці, якщо ви вважаєте, що вам якимось дивом вдалося узурпувати владу, то це аж ніяк не означає, що ви зможете узурпувати історію, у якій, ви, м'яко кажучи, виглядаєте не надто шляхетно і гідно.

Але про суд історії і переможців. Я думаю, що і тут у Зеленського відчувається чіткий російський наратив. Переконаний, що так вважає і Владімір Путін, оцінюючи уроки Другої світової війни. Адже Радянський Союз, втрату якого досі оплакують у Кремлі, був безсумнівно серед переможців тієї безпрецедентної сутички з нацизмом. Однак російська "перемога" – це не тільки прапор над рейхстагом, але й загачений трупами "визволителів" Дніпро, це операція "Багратіон" із мощеними людськими тілами бродами через білоруські болота. Це, зрештою, тисячі зґвалтованих здичавілою навалою німецьких жінок, тотально зруйновані європейські міста, це й сутінок радянської Стіни над Східною Європою, що тривав упродовж понад 40 років. Чи не судить історія таких "переможців"? І чи не є українська декомунізація частинкою майбутнього глобального процесу над "переможним комунізмом", і не тільки у Старому світі, але й усюди, куди Москва дісталася своїми щупальцями, - від Камбоджі до Куби?

…Але є ще й приватні історії, в яких переможці, далебі, значно частіше постають у зовсім інших іпостасях. Варто оглянути чудову кінострічку "Черчілль" (2017), аби зрозуміти неоднозначність оцінок "перемог" – вчорашніх і майбутніх у свідомості відповідального політичного лідера. Напередодні висадки союзних військ у Нормандії тодішній прем'єр Великої Британії згадує про гекатомби втрат на пляжах Галліполлі під час схожої операції часів Першої світової війни. Він картає себе за те, що не зміг уберегти молоді життя, і пробує запобігти черговій бійні. Так, його вважають ретроградом і музейним експонатом, - що генерал Айк, що фельдмаршал Монті, - але, як каже сам Вінстон, "вони надто молоді, щоб знати, що таке страх".

Міркую, що Зеленський досі борсається у теплій – ні, не ванні, - бульбашці власних ілюзій і уявлень про те, що відбувається у, по суті, чужій для нього країні. Цю бульбашку, серед інших, вміло майстрували нинішні залаштункові маніпулятори і Конституційним судом, і тими, хто палить шини на Жилянській. Там, у цій бульбашці, домінують настрої ура-перемоги, кавалерійського наскоку, бравади. Але ніхто, навіть пошепки, не наважується сказати "лідерові" про вже скоєні ним злочини проти демократії, Конституції і власного народу. Можливо, час від часу до Зеленського й приходять схожі здогадки. І ним опановує майже тваринний страх. Тому вже й не знаю, як трактувати його вислів про історію і переможців: як віру у безкарність, що вагітна диктатурою і беззаконням, чи натяк на неосудність перед неуникним трибуналом? Бо суддя КСУ Ігор Сліденко заявив чітко й недзвозначно, що Зе! "наговорив на 150 років тюрми". Тому цілком ймовірно, що останню роль, яку Зеленський спробує зіграти у цій трагікомедії, стане роль юродивого.

Ілюстрація: Наталя Цапик
Мій Telegram-канал. Долучайтеся ))