Скажіть, чи живе країна за правилами (себто – правом), чи, може, таки «по
понятіям»?
«Кажуть,
що позбувшись зубів, людина здобуває більшу свободу для язика», – Єжи Лєц таки
заслуговує на звання майстра не тільки короткої фрази, але й на титул провидця
для українських політиків. Насправді, нині дисидентами стають ті, хто,
перебуваючи у владі і достоту користуючись її преференціями, добряче «дістав по
зубах» від конкурентів. Відтак чоловік стає велемовним і радикальним, як, до
прикладу, Тягнибок, а що "рішучим", – то тільки до порівняння з нинішніми "опо".
Наївні експерти, які пророкують черговий поділ країни,
яку після Майдану вважали «зшитою». Країну, яку було поділено-переділено, в
якій найдійно й давно позабивано межеві мітки, окреслено зони впливу за часів
Кучми – Януковича – Ющенка. Однак гра маргіналів, які свого часу «позбулися
зубів», акурат полягає в застосуванні страшилок і малюванні апокаліптичних
сценаріїв. Але ж країна досі якось виживала без них, рідних, а їхні намагання
долучитися до процесу, заброньованого на кілької, вельми меркантильне, аби не
сказати захланне.
Те, що президент і уряд (кожен у свій спосіб) контролюють
судову гілку влади, – не одкровення нинішнього дня, а жорстка реальність днів
минулих. Хто у нас у Верховному суді? Скажіть тепер, чи живе країна за
правилами (себто – правом), чи, може, таки «по понятіям»? Я до того, що
протистояння, особиста неприязнь і сверблячка зробити «каку» одне одному,
характерні для стосунків двох найзнаковіших українських владних фігур поступово
повертають часи поділу держави. Пересічний українець сприймав усі ці бздури за
гарну телекартинку, не більше, а ось нині він став заручником реальної боротьби
реальних сил.
Питання, чи мають ці сили право брати народ у заручники?
В інших обставинах, читай – в іншій країні, вони б давно пасли корів на
сільських вигонах, бо тамтешній виборець не вибачає пустопорожніх обіцянок, а
тим паче – неприхованого бажання пошити його в дурні.
Актуальну ситуацію годі пояснити радянською спадщиною
апатії і правового невігластва. Перші постсовкові роки, коли учорашні
комсомолята усілися у крісла «менеджерів» і власників новопосталих фірм, коли
за допомогою колишніх впливів та знайомств осідлали хлібні місцини в державних
структурах, даються тепер взнаки. І корупція, і «кумівство», і практика полагодження
проблем руками «своїх людей» родом саме звідти. А народ як тоді, так і тепер –
у заручниках. Тоді, – бо мусив якось виживати, тепер – бо живе у вже
роздерибаненій країні.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: blog.i.ua
