Самопальні
вожді громадського спротиву вже добре засвоїли схему: вони первинно шукають
надійний і, бажано, грошовитий „дах”, аби відтак скористатися його ресурсом, на
жаль, не завжди на користь тих, хто голодує, пікетує чи пише петиції
Пророкуючи „кінець соціального”, Жан Бодріяр написав, про „симуляцію
соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим”. На його
думку, такою є „природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не
мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього
говорили від його імени”. Бодріяр доходить цікавого
висновку: „А отже, це зовсім не форма
відсторонености, а досконала зброя”.
Попри те, що француз доходить далі цілком логічних, на його думку,
висновків, мовляв, апатія мас, ота „досконала зброя” неодмінно віщує владі її
крах, український досвід свідчить, що це, далебі, не так. Можливо, вітчизняна
спільнота ще не сягнула тієї точки усвідомлення демократичних механізмів, але
наразі відсутність суспільних рефлексій на те, що дозволяють собі найняті
громадою менеджери, – то карт-бланш для їхнього подальшого свавілля. А,
можливо, навпаки, – привчивши загал до постійних владних катаклізмів та
конфліктів, провідники утаємничують за цією димовою завісою справжні сенси
своїх діянь, суть яких рутинна, нецікава для сторонніх, особливо після
атракційних викидів різнобарвного диму, призначеного для публіки.
Маси насправді мовчать, очікуючи на зазвичай усталений вже перебіг владних
пертурбацій: спочатку гризня на олімпі, відтак – чергові вибори, яким передує
лавина соціальної риторики, присмаченої черговими шманками з панського столу
пенсіонерам, студентам, соціально незахищеним. Відтак слід очікувати на
приховану інфляцію, яка упродовж кількох місяців зжере передвиборчі подарунки,
залишивши ошуканим випортошені гаманці і спорожнілі душі. Відтак знову смуга
мовчання, точніше оговтування від пережитого, і – чергова порція сварок на
вершині суспільної піраміди.
Коли нам кажуть про поодинокі спалахи протестів: там бунтують проти
хамовитих забудовників, там повстали проти жлобного директора копальні, а десь
зібралися, аби покричати про заборгованість соціальних виплат, – перш за все,
поцікавмося, хто стоїть за протестантами. У цій країні сонних обивателів і
рафінованих популістів нема жодного акту громадянської активності, не
інспірованого зовні, не зумовленого інтересом тих чи інших політичних сил. А якщо такі й спалахують поодиноко, то пильне
око кризових менеджерів різного барвного штибу уже напоготові, і подальший
розвиток подій залежатиме лише від того, хто осідлав „народним гнівом”, хто
проплатив ті чи інші його вияви, і хто користатиме з ймовірного висліду.
Причому, найцікавіше полягає у тому, що самопальні вожді громадського спротиву
вже добре засвоїли схему: вони первинно шукають надійний і, бажано, грошовитий
„дах”, аби відтак скористатися його ресурсом, на жаль, не завжди на користь
тих, хто голодує, пікетує чи пише петиції... Найгірше, що такого штибу діячі
відтак поповнюють лави вітчизняної чи містечкової „еліти” і застосовують
випробувану практику вже у значно ширших масштабах.
Ось звідки рецидиви правового нігілізму, – позаяк, досягнувши бажаного
результату у дрібному, не завжди шляхом права, а, зазвичай, усупереч йому,
крізь шпаринки між параграфами, скориставшись горлянками натовпу, – „еліта”
примножує свої здобутки, не вигадуючи „велосипедів”, тільки на значно
поважнішому рівні.
Дотеперішня практика вітчизняного парламентаризму була дуже комфортним
середовищем для інкубації схожих провідників, оскільки не передбачала жодних
рамок і тим паче відповідальності за скоєне. Сьогодні можна було клястися на
біблії, а завтра – безболісно ламати слово, учора – сповідувати одні принципи і
публічно рвати за них на грудях сорочку, а відтак тихцем перебігти до абсолютно
протилежного табору.
Все це – під супровід пустопорожніх фраз з трибуни і цілковиту мовчанку
мас, яким відняло мову від владного хамства.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: lj.rossia.org
