Коли два роки тому "просвітлені" адепти Зе! розповідали всьому світові, а, перш за все, собі про "електоральну революцію", то ніхто не зауважив однієї деталі. Кожна революція фактично здіймає з дна шумовиння і намул. І лише у випадку притомного політичного керівництва, цю гидь можна стримувати, принаймні пробувати осідлати.
Але ж "слуги" і їхній лідер навіть не намагалися видавати зі себе притомних, навпаки, - на їхню думку (якщо, звісно, така існує у природі), важливо було максимально ідентифікувати себе з інфантильним, неперебірливим і лінивим виборцем, мімікрувати під колір шумовиння, стати для обивателя "своїми хлопцями".
Електоральним
ядром "зеленого виборця" реально став антимайдан, - збіговисько
негідників, звезене "регіоналами" у Маріїнський парк столиці, охоче
до дармових харчів, алкоголю і російської попси. Програвши, ці особи зачаїлися
до пори до часу, і свій криворізький хлопець став для них реальним втіленням
реваншу. Тим паче, що новий господар Банкової й не приховував своєї
прихильності до ексрегіоналів, потихеньку, а відтак, – відверто, - залучав їх
до влади, даючи можливості і ресурс відігратися за Революцію Гідності.
Тож
корінь проблеми – не у популізмі неосвічених, випадкових людей, що потрапили у
настроєвий мейстрим більшості, а у ментальних розбіжностях антагоністів –
самодостатніх, патріотично налаштованих громадян, із загостреним почуттям
справедливості (але підставової, базованої на власній участі у побудові
європейської держави), гідності і байдужої, "какайразнічной" маси
обивателів, для якої гідність – поняття незрозуміле, розмите і чуже. Зрештою,
як і державницький інтерес, – чи можна чекати, що ним перейматиметься
легковірна, із гіпертрофованим патерналістським інтересом особа, який винні всі
довкола? Окрім, звісно, кумира. Адже, як зауважив колись британський журналіст
Нік Кент, "ми живемо в епоху безвір'я: будь-яка "зірка" нині -
своєрідний сурогат Бога, яким всі намагаються хоч ненадовго заповнити духовну порожнечу".
Годі
й говорити, що оцей "сурогат Бога" з його найближчим оточенням –
дзеркальне відображення своїх "правовірних". І не слід дивуватися, що
поведінкові, ментальні риси негідників, які, так би мовити,
"заходять" на внутрішньополітичному полі, гарант, відповідальний за міжнародний
курс держави, переносить на увесь світ. Ну ж бо, за Шопенгауером, "всі
негідники, на жаль, товариські". Тому й останнім часом бачимо феєрверк
скандалів, м'яко кажучи, казусів, несумісних з дипломатичними
стандартами і зовсім непридатних для стосунків між доброзичливими партнерами.
Некоректні,
щоб не сказати, недоречні запитання до Байдена "чому ми досі не в
НАТО?" цілком корелюються з обивательським невдоволенням витратами на
війну з Росією чи ціною докторської ковбаси. Підлітковий шантаж з
"китайським вектором", навіть за найприскіпливішого аналізу
перспектив, у результаті виглядає карикатурно. Гучні волання про зраду США і
Німеччини у справі "Північного потоку 2" доволі сумлінно маскують
фактичну відсутність національної стратегії у цьому питанні і яловість
української дипломатії. Не можна ж звинувачувати чужих лідерів у тому, з чим
навіть не прагнув впоратися ти сам. Якщо країна, точніше, її керівництво,
робить усе для того, аби власноруч зруйнувати енергетичний (та що там енергетичний,
- політичний!) суверенітет, то чи варто очікувати, що ним перейматиметься хтось
збоку? Якщо Байден і мав певні надії на свого, наразі телефонного
співрозмовника у Києві, то, мабуть, Ангела Меркель, побесідувавши із Зеленським
віч-на-віч, відтак розповіла американському президентові, що йому доведеться
терпіти безпомічне белькотіння невігласа, який гонорово упевнив себе, що він
найхитріший у світі…
Узагалі
треба мати неймовірний "талант", щоб за якихось два роки побити
горшки з ледь не усім світом. Минулотижневий грузинський сором для українців
тепер, мабуть, стане аналогом "іспанського сорому", позаяк у
медійному просторі "хітом сезону" стали залаштункові подробиці цієї
"історичної поїздки" "найвидатнішого лідера". Зокрема,
відмова президентки Саломе Зурабішвілі від двосторонньої зустрічі із
Зеленським, через причини, які лежать на поверхні – вмонтованого у систему
київської влади Міхеїла Саакашвілі і звичний вже для ОПУ геополітичний
кретинізм з Абхазією. А, м'яко кажучи, лекція
з міждержавного етикету, прочитана похнюпленим єрмакам, кулебам і самому Зе!
Маєю Санду, - яскравий маркер того, як справжні лідери європейських держав
ставляться до блазня у тозі президента. Зрештою, подейкують, що навіть на
підпис Батумської декларації київське по непорозуміння волокли ледь не
налигачі…
Не
варто дивуватися. Все укладається у "таємний", з точки зору
"лідера" і його кліки, але насправді – очевидний план. Ретельно
руйнуючи інституційність держави всередині (тепер на черзі Верховний суд, який
відмовився легітимізувати "укази" Зе!), виставляючи Україну на
посміховисько перед світовою спільнотою і особливо – союзниками з
антимосковської коаліції, Зеленський фактично втілює марення Януковича з
повернення України в орбіту Москви. Він танцює на пеньках "вічно
легітимного", вважаючи, що суспільство цього разу, розуміючи ціну
Майданів, проковтне його витівки.
Але
ні. Час негідників мине і ми побачимо це зовсім швидко. Перші "чорні
лебеді" вже кружляють над Банковою. І вони, - не із заморських виріїв, а
свої, рідні…
Ілюстрація з відкритих джерел
Підписуйтеся на мій Telegram-канал