Дещо про  манікюрний набір

Утаємниченість, з якою вчора зустрічалися президенти України та Білорусі, і майбутній діалог Порошенка з Назарбаєвим дають підстави для обережного оптимізму. У тому сенсі, що головні гравці пострадянського простору нарешті зважилися на спільну позицію гегемона – Росії, і вирішили спільно влаштувати Москві манікюрний сеанс. Путіну не варто надалі бавитися яскравими метафорами, кажучи про всесильність ведмедя, який полює у сусідських угіддях, не остерігаючись, що йому повиривають кігті, він (Путін) накаркав.

Лукашенка наївся ведмежої ласки по саму горлянку. Старий диктатор втомився від постійних образ свого фактичного суверена, з яким пробував ладнати і так, і сяк. Союзна держава Росії та Білорусі вже від свого народження виявилася рахітичним дитям, а нині, коли Кремль рятується під уламками, здавалося б надійної монопольної енергоконструкції, ведмідь взагалі знахабнів до краю. В офіційного Мінська бракує і нервів, і креативу, аби поладнати із ошалілим сусідом.

Назарбаєв теж втратив спокій, особливо після путінської філіпіки про бездержавний народ Казахстану. Позірна стабільність, яку десятиліттями леліяв Нурсултан Абішович, сподіваючись на тиху і ситу старість «батька нації», реноме хоч і автократа, але з таким собі ледь не «європейським» шармом, може зійти на пси, якщо північний ведмідь продовжуватиме нинішню політику неоімепріалізму. Казахстан узагалі потрапив у ситуацію між молотом та кувалдою, оскільки має двох дуже непердбачуваних сусідів – Росію та Китай, які милують людське око ледь не полюбовними стосунками, однак потай так і норовлять урвати побільше там, де погано лежить.

І Лукашенка, і Назарбаєв, либонь, зневажають Путіна, цього чекістського вискочку, про якого ніхто й не знав, коли бацька з Кравчуком руйнували найбільшого монстра у Біловежжі. І Лукашенка, і Назарбаєв чудово знають ціну путінського слова, тобто його необов’язковість і облудність. І Лукашенка, і Назарбаєв, як не крути, є держаниками, інша річ, що їхнє державництво дещо нафталінне – ще з епохи Людовика XIV, який полюбляв вислів «держава – це я». Упродовж чверть століття вони балансували на грані можливого, і таки вберегли власні країни від лихоліття і катаклізмів. Тепер це все може піти прахом.

Тому вони зважилися на перемовини з Порошенком. За кого б не мали українці свого власного президента, але він в очах світових лідерів виглядає людиною, яка протистоїть Росії і не має наміру йти на смертельно небезпечні компроміси. Саме новий досвід і позиція України, її війна з агресором, саме підтримка Києва з боку світових важковаговиків підштовхнули Аляксандра Григорієвіча і Нурсултана Абішовича до пошуку і свого майбутнього у системі координат, яка формується зараз.

Я думаю, вони домовляться і таки влаштують манікюрну процедуру самовпевненому, та насправді – знесиленому ведмелю, - ні, не повиривавши, - просто підстригши йому кігті. Виривати з м’ясом, - це у традиції Росії, від опричнини починаючи і завершуючи сталінськими головорізами, якими ВВП пишається, як своїми предтечами. Путін отримає все, про що казав сам, що легковажно дозволяв говорити своїм клоунам на кштал Жіріновского чи Затуліна, що активно просували серед цивізізованої спільноти Дугін, Проханов та іже з ними «ізборци».

Час грає на руку новій «біловежській трійці», яка змінила прописку на Київ. У Білорусі вона справила тризну по СРСР. Тепер акурат нагода довершити справу.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  obozrevatel.com