понеділок, 21 грудня 2015 р.

У пошуках прем’єра

Новітня українська історія як мильний серіал сварок між президентами і керівниками урядів


Арсеній Яценюк з «кролика» перетворився на «хитрого лиса». Пятниця, 11 грудня, що за всіма прогнозами, мала стати фатальним днем для премєр-міністра та його команди, завершилася для них блискучою тактичною перемогою. Вислухавши образи від «партнерів» з коаліції і, звісно, з поріділих лав Опоблоку, отримавши жалобний букет і стусанів від не надто адекватного Олега Барни, Яценюк пішов із зали під куполом переконаним: він залишається.

Мистецтво шахрувати
Не відомо, чи діяв Арсеній Петрович самотужки, чи, може, йому асистували панове з президії ВР, особливо Володимир Гройсман, однак нардепи тепер мають всі підстави вважати себе ошуканими. У ту доленосну п’ятницю замість звіту Уряду, після якого публіка з Грушевського готувалася вказати прем’єрові на двері, їй запропонували банальний і прісний варіант звичайного дня уряду. Яценюк виграв час, - звіт про річну діяльність має надійти до сесійної зали на 15 днів до його офіційного оприлюднення керівником уряду, - отже, вважаймо, до Нового року. Далі – Різдво, низка свят, тож парламент прийде слухати чергову «коломийку» прем’єра у ліпшому разі під кінець січня.
Днями ВР має намір ухвалити новий Податковий кодекс і на його основі бюджет’2016. Фахівці пророкують, що ми отримаємо такі документи, після яких жоден із адекватних політиків не запрагне премєрського крісла. Жоден, крім «камікадзе» Яценюка.  Йому не вперше отримувати «кулю в лоб» і він… милостиво погодиться.
У висліді задоволеними будуть усі. Президент, бо надалі матиме «офірного цапа», до того ж стане реальною, на перший погляд, несусвітня обіцянка ПОПа про «чотири роки без виборів». Яценюк, - бо з нульовим рейтингом і рахітичною партією зможе надалі керувати фінансовими потоками. «Стратегічні партнери», найперше США, - бо, як їм видаватиметься, вдасться запобігти витвореній у мізках їхніх же аналітиків перспективі «узурпації влади» Порошенком. Олігархи, - бо не доведеться шукати нових шляхів і форматів для спілкування з новим «дахом».
А народ… Його згодовуватимуть обіцянками і креативними ходами, час од часу змінюючи раціон войовничою риторикою. Народ звично шукатиме винуватців і плутатиметься у трьох соснах відповідальних за його злидні, безвихідь і зневіру.
Вокзал не для двох
Давні мудреці радили, що, бажаючи дізнатися про майбутнє, варто озирнутися на те, що вже було. З такої позиції клінч премєра Яценюка і президента Порошенка виглядає не таким вже й екзотичним в українській політиці. Джо Байден майже за дідусем Фройдом проартикулюював з парламентської трибуни підсвідомі фобії американських кураторів України. Він згадав про Помаранчеву революцію, а, отже, і про конфлікт між «любими друзями» Ющенка і командою премєрки Тимошенко. У Штатах безпомилково діагностували симптоми схожої недуги у нашій владній верхівці постмайданного зразка 2015-го. Вашингтон небезпідставно остерігається, що чвари і взаємні звинувачення можуть згубити новий «український проект», а разом з ним – купу грошей американських платників податків, убуханих у не надто відомий загумінок Європи.
Як на мене, то для України, її мешканців та союзників існує єдиний варіант «ідеального премєра». Підозрюю, що не всі погодяться зі мною, однак написавши про це, гадаю, висловлю думку переважної більшості українців. Хай це звучить не надто демократично чи небездоганно конституційно.
Ідеальним премєром в Україні може бути тільки особа, яка відповідатиме за все. Або президент (у форматі президентської республіки), або канцлер (у системі координат республіки парламентської). Вітчизняний Буцефал двох не винесе.
Політика як історія міфів
Хтось із філософів зауважив, що годі жити ілюзіями, бо зіткнення міфів завжди напрочуд реальне. Досі нас переконували у тому, що чинна система державної влади є просто таки незамінною, цілковитою панацеєю від усіх українських бід. Натомість лякали перспективами безладів і розпаду у випадку, коли ми оберемо, скажімо, шлях класичної парламентської республіки; або ж загрозою авторитаризму, якщо забажаємо жити у республіці президентській. Але критики і опоненти що однієї, що іншої систем скромно й тихо мовчали про наочні приклади цілковито ефективних двох моделей в європейських країнах. Адже ніхто не візьметься заперечувати авторитет канцлерін Меркель у ФРН чи президента Олланда у Франції. Я вже не кажу про рафіновано президентську республіку у США.
Парламентсько-президентська республіка, як на мене, добра для сталих демократій, а не там, де лише починають освоювати ази цієї властивої цивілізованому світові науки. Для умов «гібридної війни», яку зараз розвязано в Україні сусідом, такий «гібрид» влади не годиться й поготів. Колективна відповідальність трансформується у колективну ж безвідповідальність. Пошуки винних, а не державотворення, стають щоденною потребою мешканців владного Олімпу, а їхньою улюбленою роботою стає розподіл сфер впливу і контроль над фінансовими потоками. Міф про демократію стає реальною анархією.

Замість післямови
Я розумію, - ідеальних премєрів не буває. Рівно ж як і президентів, нардепів чи начальників жеків. Однак маємо приклади тих, хто наперекір обставинам зумів витягти свої країни з безпросвітного багна. Може, справа тут не в освіченості, патріотизмі і вмінні говорити. Може, варто бути амбітною, самодостатньою особистістю, яка, як це не банально, - почуває себе громадянином? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Немає коментарів:

Дописати коментар