Першочерговим завданням для кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація понять
Мудрі люди кажуть, що для того, аби подолати свої фобії, варто насамперед
пізнати їх. Тобто чітко ідентифікувати, - а чого, власне, ти боїшся, які
наслідки від небажаного повороту подій спричинять тобі дискомфорт чи небезпеку.
Оця визначеність відтак стає підставою для пошуку шляхів подолання страху, у всякому випадку, мінімізації
негативних сценаріїв тощо.
Владика Борис Гудзяк ще
задовго до початку воєнних дій на Сході окреслив тактику, яку мали б взяти на
замітку мої співвітчизники. «Кожному з нас дано дивитися в очі свого страху –
називати його на ім’я, вказати на його місце. Не чекаймо на лідера, який за нас
має все зробити, кожному треба прикласти своє плече».
Отже, якщо послуговуватися логікою процесу, то розпачливі зойки на кшталт
«пропало всьо», «нас зрадили», бо: а) в Україні не оголошено воєнний стан; б)
влада вперто уникає дефініції «війна» у випадку збройного протистояння на
Донбасі; в) у армійському командуванні засіли шкідники і зрадники, - так ось,
увесь цей класичний набір панікера чи просто язикатої хвеськи з міської
маршрутки втрачає сенс.
Що ж того, що Порошенко чи Полторак розповідають нам про АТО? Ми ж для себе
давно постановили: ніяка це не антитерористична операція, це справжнісінька
війна. Чи потрібний нам для ствердження у власній думці окремий урядовий
циркуляр? Якщо конче потрібен, то це, далебі, свідчить, що за 25 років
незалежності і посткомунізму ми зовсім недалеко втекли від світосприйняття
совка.
Те ж стосується самого поняття «воєнний стан». Ми мусимо врешті-решт
позбутися ілюзії, що з моменту його ймовірного запровадження українське військо
розпочне переможний і нестримний наступ на всіх фронтах, аби зупинитися на
Красній площі. Я скажу, у принципі, тривіальну, але дуже важку для усвідомлення
заляканим обивателем, річ. Воєнний стан насправді, перш за все, залиє сала за
шкіру тим, хто нині волає про шкоду від його відсутності. Варто таки чітко
ідентифікувати саме поняття: це: а) обмеження свободи слова шляхом призупинення
виходу газет, телепрограм тощо; б) заборона будь-яких вуличних мітингів,
демонстрацій, не кажучи вже про протести, до яких зараз часто вдаються адепти
ідей «антимобілізації» та «третього Майдану»; в) реальна можливість конфіскацій
будь-якого приватного майна для потреб оборони держави; г) обмеження виїзду
громадян за кордон. Перелік продовжити, чи, може, цього достатньо?
Тепер щодо владного лексичного запасу. Ви зауважили, що слово «війна»
присутнє у виступах Порошенка, Турчинова, Яценюка, призначених для, так би
мовити, внутрішнього вжитку? Під час дипломатичних раутів цього слова
намагаються уникати або ж, у ліпшому разі, прив’язують
його не до усім зрозумілого джерела загрози, а до його маріонеток. Що ж, - така
реальність, - те, що легко промовляємо на власній кухні, не завжди доцільно
говорити публічно, перед світовим загалом. Бо там своя ідентифікація страху, і
речі сказані уголос і у лоб, можуть обернутися не надто бажаними для мовця
наслідками.
Мені прикро, що на початку ХХІ століття, в країні, яка, здавалося б, завжди
відзначалася доволі високим рівнем освіченості громадян, доводиться писати такі
прості і зрозумілі речі. Мені вже, чесно кажучи, набили оскомину слова, які
мали б вже світитися на лобі у кожного свідомого українця: «Хочете ліпшої влади
– уважно подивіться у дзеркало». Мені видається, що першочерговим завданням для
кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація
понять. Страху, війни, влади, агресора, зрештою, ідентифікація самих себе.
Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com
Немає коментарів:
Дописати коментар