неділя, 22 березня 2015 р.

Коротке есе про плинність часу

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій


Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „українську Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах.
Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, позаяк він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, який спромігся долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.
Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису:
"...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.
Характерним прикладом є ситуація з дивною поведінкою окремих учасників, з дозволу сказати, коаліції, зокрема у питанні змін до «закону про Донбас». Якби ж то йшлося про необхідність збереження чистоти ідеологічних підмурків, - таких просто немає. Ті, хто, кажуть, легковірно покладається на ефемерну Гаагу, фактично відкриваючи шлях Путіну до Києва, або ж ті, хто лицемірно захищає бізнес своїх містечкових партнерів з числа галицьких хрунів, які, тим не менш, успішно платять податки бандитам з ДНР, по-перше, вже були у владі і, перебуваючи там, чомусь не надто переймалися „українськістю України”, а, по друге, їхня сьогоднішня пасіонарність – не що інше, як вияв обурення перед потужнішим і креативнішим чинником.
...Ми й справді втомилися чекати змін, - у країні, що не кажіть, майже два роки триває війна. Ця втома багатьох провокує на нетерплячку. „Все і негайно”, – гасло, яке можна толерувати лише під час революційних ситуацій, але, вони, як правило, скороминущі. Воєнне ж лихоліття передбачає іншу стилістику дій, стратегем, словом, - зваженість у всьому.
І ще одне. Недавно натрапив на фразу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича в інтерпретації його останньої зв’язкової Ірини Козак:  „Шухевич казав: ми вміємо боротися і вмирати за Україну, але як буде вільна Україна, то не ми будемо керувати Україною, а ті, які сьогодні в більшовицькій, радянській системі, але які лишилися українськими патріотами. Бо вони вміють керувати державою, але не вміють і не готові вмирати за неї тепер”.
З’ясувалося, що Шухевич надавав завищеного авансу “українським патріотам в більшовицькій, радянській системі”. Зрештою, якщо «більшовицьку, радянську систему» замінити на «посткучмівську», то і її вихованці – теж. Вони не готові ані умерти за державу, ані не надаються до керівництва нею. Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної  „вагомості”. Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і українська Україна. Не така, якою її собі малюють занурені у штучно витворений світопростір наші нинішні лідери.
Ігор Гулик. Ілюстрація: hdwallpapersfactory.com

Немає коментарів:

Дописати коментар