неділя, 12 квітня 2015 р.

Великдень. Постскриптум

Якщо все так зле і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує?


...Я це до того, що за хвилину до розпяття на Голгофі ніхто, навіть найревніший апостол Христа не міг ствердно відповісти на запитання: «Він що, направду воскресне?». Тоді, коли римські воїни затіяли гру, ставкою у якій був плащ Спасителя, жоден із них навіть не міг собі уявити, що через три дні («згідно із Писанням»), його здобич стане жахливим аргументом причетності до святотатства.
Власне тому я досі не розумію подиву гідної людської легковажності, коли кожен, кому не ліньки, починає демонструвати свою компетентність у справах, до яких не має жодного стосунку. У справах великої політики, війни і миру, стратегії і тактики, залаштункових змов і прихованих конфліктів. Демонструвати привселюдно, з апломбом, з барвистими метафорами і, на його погляд, вдалими натяками. Звинувачуючи одних, вигороджуючи інших, діагностуючи, засуджуючи, прирікаючи...
А завтра... Завтра, коли уся його словесна полова виявиться нікчемною, не вартою шеляга, наш компетентний провидець, суддя, прокурор і адвокат в одній особі зробить вигляд, що не має жодного стосунку до того, про що волав недавно, що боронив, а що – ганив. Навпаки, - за потреби він дивним чином стане адептом протилежного, геть несумісного з учорашньою поставою, і з піною на вустах доводитиме усім, що мав на гадці щось зовсім інше.
Півтора року країна живе у війні. Ковтаючи сльози від втрат і смертей, тішачись найменшим успіхам, з тривогою очікуючи дня завтрашнього. І півтора року, - попри безсумнівний поступ, часами всупереч обставинам, - чуємо оце безсенсове, жалюгідне підвивання: «пропало всьо!», «нас зливають!», «зрада!». Хай би вже, як Петро (ні, не Порошенко), ці істерички обмежилися трьома зреченнями, так ні ж, гра у всезнайок, в «ура-патріотів» стала для них якщо не професією, то, у всякому випадку, способом самоствердження і дещо збоченим шляхом улещення власних амбіцій. Хоча, можливо, їм найбільше імпонує невдячна роль жертви.
Для них – і президент неук, і премєр – злодій, і Путін – позбавлений клепки, і Обама – мудак викінчений. Уряд – збіговисько корупціонерів, парламент – зграя картярів і дегенератів. Міжнародна спільнота – банда гендлярів. Нарід – жадібний, лінивий і хтивий до халяви.
Може, у тому і є дещиця правди, тут – без коментарів. Але якщо все так зле і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує? Той же Великдень.
Ні, я жодним чином не зазіхаю на право кожного мати власну думку, тим паче, висловлювати її. Тут мова, радше, про внутрішнє почуття відповідальності, якщо бажаєте, про те, що кожен, - так чи сяк, - але мав би спочатку думати, а вже відтак говорити. Аби потім не виглядати кретином серед країни і людей, яких він ще вчора поховав, яким відмовив у перспективі жити, яких безпідставно оскаржив, змішав із болотом, знецінив. 
Я переконаний, що все у нас йде, як слід. Тобто так, як воно має бути, як написано на нашому «льосі», себто долі. Просто не варто уподібнюватися юрбі, яка глумливо підюджувала Спасителя на Голгофі: «Якщо Ти справді Господь, зійди з Хреста!». На все свій час, і на Воскресіння – теж.
Хтось, можливо, скаже, що це – фаталізм, що не варто покладатися на плин часу і чекати неуникного. Я ж думаю, що це акурат той випадок, коли ліпше помовчати, не артикулюючи апокаліптичних сценаріїв, позаяк, кажуть мудрі люди, слова мають здатність матеріалізуватися. У всякому випадку, якщо вже так кортить висловитися, робімо це тоді, коли знаємо щось достеменно, коли до чогось торкалися власними руками, бачили на власні очі. Так надійніше і чесніше.
Не будьмо колективним Томою-невірком.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Немає коментарів:

Дописати коментар