До генези завдань

Право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc

Якось, дуже давно, Віктор Ющенко позволив собі дивний мовний пасаж: «Треба дозволити нації ставити перед собою завдання, і тому як важливо нам знати свою історію, то це один із способів консолідації, межа розуміння, що тема політичної стабілізації - це ключове питання і це впливає на наш прогрес чи на регрес» (курсив наш – Авт.).

Попри те, що минуло направду достатньо років і про Ющенка забули майже всі, у його давньому спічі досі вражає одне-однісіньке слово, яке, видається, довподоби всім, хто спромігся осідлати найвищий державний фотель: «дозволити нації». Є питання, які однозначно означають відповіді, і будь-хто з правників відповів би «регуляторам», що право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc.

Однак у чомусь вони таки мають рацію. Нація, принаймні, у нинішньому її становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів», вередливим дитям, у його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше, на його характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате теж свавільна Європа.

Тепер, коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт ухвалення указу, прийняття закону чи навіть Конституції. Навпаки, завжди знайдуться інакодумці, які сприйматимуть такі вчинки як спробу зазіхань на їхню внутрішню єдність, і, без сумніву, матимуть на це підстави. Консолідація – це невідворотній, бажано природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не очікуючи на владний жест.    

Акцент на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий. Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні проблеми історичної пам’яті Голодомору сприймаються ледь не стовідсотково по-людськи, не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне, і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і зловтішників.

В іншому випадку волання влади про переваги європеїзації залишаться порожнім звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com