Право на деградацію

Ще трохи – і всі «мажоритарки» з «пропорційками», як і вибори взагалі, перестануть цікавити навіть найзазомбованіших пафосних бабусь

Жупел сумнівності закону про вибори до місцевих рад, яким політики намагаються налякати електорат, а насправді лякають одне одного, перетворюється на фішку, що нею легко прикрити решту реальних загроз для України. Гадаю, не варто особливо наголошувати на реаліях повсякденного побуту, які, на диво, чомусь не цікаві для політичних дискусій. Президентський підпис під документом, однак, не припинив цих суперечок, а, отже, маємо ще один аргумент на користь того, що для наших державців політичним інструментом стає все, що бодай якось надається для цього.

Зрештою, чи важливо нині (наголошую – нині!) для львівського безробітного чи столичного позичальника-невдахи, чи вояка із зони АТО, як обиратимуть війта у якомусь селі Затемне: за партійними спискаи чи мажоритаркою України. Ні, для них важливо, щоб обраний будь-де і будь-яким робом наступний керівник сільської громади був справді головою і запорукою: для одного – його права на працю, для іншого – порятунку від цілковитого банкрутства, для третього – патріотом.

І коли спікери із «ручних» телеканалів упосліджених урядом олігархів, волають, що «без зміни виборчої системи країна приречена на деградацію», вони запізнюється зі своїм пророцтвом. Країна вже давно деградує, причому має на це право. Ще трохи – і всі «мажоритарки» з «пропорційками», як і вибори взагалі, перестануть цікавити навіть найзазомбованіших пафосних бабусь, і влада справді валятиметься на вулиці, аж поки її не підбере якийсь метикуватий і небегатслівний дядечко.

Нашу увагу прагнуть відволікти на юридичній казуїстиці, тицяючи на ймовірні наслідки потрапляння у сільради з облрадами «темних конячок»:  «… Ситуація не зміниться. Відмінність буде лише в тому, скільки людей іммігрує і скільки сидітиме у в’язниці... Бо в нас, щойно хтось перемагає, починає діяти принцип Франко: друзям – усе, ворогам – закон».

Але, гадаю, акурат пропорція утікачів і в’язнів не стане головною відмінністю. Хіба бодай одні вибори у цій країні обійшлися без гнаних і переслідуваних? Хіба дуже «демократично обраний» Ющенко не викинув з владних лав 18 тисяч чиновників, яким, відверто кажучи, були «до лампочки» кольори конфліктуючих прапорів? Це – толерантний Віктор Андрійович. А Віктор Золотобатонний? Хіба варто тут тратити чорнило і папір на перелік гнаних і репресованих ним? Зрештою, усім відома жирна кривава крапка режиму екс-зека і «проффесора».

Право на деградацію, тобто цілковиту інфантильність і байдужість громади до тих, хто робить вигляд, що керує нею, дехто цілком резонно називає «толерантною тиранією». Ральф Пітерс, оглядач «New York Post», пише, що такий режим здатний гарантувати собі процвітання. Варто лише, щоб «диктатура постіндустріальної епохи погодилася на компроміс в одному: зупинилася під дверима приватного помешкання».

А там, за тими «дверима», будуть чинними усі права: право на свободу слова, невдоволення владою etc. І навіть право на деградацію...

Ігор Гулик. Ілюстрація: brovary.pravo-znaty.org.ua