Відновити Стіну?

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви

Ті з моїх ровесників, які сприймали хітовий альбом класичного Pink Floyd  «The Wall» не тільки як музично-ментальне явище, але й як рису повсякденного буття у поділеному світі, аж ніяк не могли собі уявити, що через тридцять років значна частина потенційних руйнівників Стіни докорінно змінить свої життєві орієнтири. Геть недавно німецький тижневик Stern оприлюднив результати опитування, згідно з яким один з семи мешканців ще недавно розділеної Стіною країни хоче відновлення Берлінського муру. Життя, на думку респондентів, було ліпшим – 15% опитаних відчувають ностальгію за НДР і ФРН. Громадяни західних теренів Німеччини незадоволені високими податками на «перебудову» Сходу, а жителі Східної – низьким рівнем доходів, порівняно із західними сусідами.

Гадаю, однак, матеріальні причини не є визначальними у прагненнях повернути все, як було до 9 листопада 1989-го. Пінк – головний герой «The Wall», а відтак і однойменного фільму Алана Паркера, – знову стає символом епохи, претендуючи на успішний рімейк у доволі суперечливому глобальному контексті.

Проблема полягає не тільки у нехтуванні загалом, що формує собі державу, потреб особистості, проблема у духовному дискомфорті окремого індивіда, який зазнає ще глибшої кризи у результаті ошуканої довіри до гламуру лідерів, гасла яких, на жаль, є банальними симулякрами людських почуттів та цінностей. Можемо тут говорити і про вітчизняних провідників з Майдану, і про феномен „обамоманії”, і про надмірну демонізацію Путіна, яка, на щастя, шаленими темпами сходить на пси.

Сучасний Пінк – на тридцять років доросліший та мудріший. Набивши гуль об стіну відчуження, утямивши нарешті, що зруйнований Мур був лише спектаклем для телекамер і фактом спекуляції на ідеї всесвітнього порозуміння, він, нинішній, прагне усамітнення у вчорашньому коконі, комфортному не лише звичністю і прогнозованістю, але й фаталізмом безнадії. Тому він зводить Стіну захисту, за якою сам плекатиме те, що йому вартісне, те, що, на його думку, складає життєві сенси, те, чого він не віддасть нікому. Бо, на жаль, «глобалізоване суспільство зближує нас, але не робить братами» (Бенедикт XVI, Caritas in Veritate).

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви. Та фокус у тому, що нині фактично зруйновано й тисячолітню традицію стіни між поколіннями, останні її адепти доживають віку на островах Карибського моря (у випадку США), або ж у депресивних регіонах України чи екс-НДР. Тому навряд ті, до кого дослухатимуться через п’ять-десять років, захочуть уголос сказати усю правду про свої бажання. Хіба лише у випадку, коли з ними говоритимуть без маніпуляцій та ошуканства, без подвійних намірів і жаги влади задля влади.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Luis Quintero