Поні й погоничі

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири

…Я розумію, «колись їх підуть». І маю надію, що їхній «похід від влади» не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, «великих», визріла думка про право бути погоничами для «поні, які ходять по колу»?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із «Машины времени», але його метафора дуже дочасна і влучна.

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за двадцять п’ять років? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять п’ять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…

…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх «Солідарністю», і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.

З’ясувалося, здатні.

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за шваль, яку нам видають за «команду реформаторів».

Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…  

То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто «чує кожного». А й, мабуть, у тих, хто дуже «свідомо» пособляв їм спинатися на олімп. Настільки «свідомо» та «національно», що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам.  Таке «каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь» (Ларошфуко).

А решта, – справа наживні, суєтні. Ось вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sport-express.ru