«…У нас гроші голосно говорять»

Криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів

Цю фразу, влучну і просту, взято з давнього інтерв’ю Владики Любомира Гузара. Можна шукати чимало пояснень (і, без сумніву, знаходити їх) тим чи іншим учинкам дійових осіб вітчизняної політичної драми, можна передбачати високі наміри (чи відсутність таких), що створюють мотивації певних партійних середовищ, але не можна заперечити фундаментального – «У нас гроші голосно говорять».

Можемо називати це будь-як, відомий старець, до прикладу, пояснює це тим, що чомусь, не зважаючи на руйнацію комуни, ми тягнемо своє життя за принципом войовничого матеріалізму; але направду за кожним політичним гаслом, за кожним жестом бовваніє привид банкноти. Тому іноді, натрапивши на поодинокого співрозмовника, який хоче і знає що і як робити в умовах зливи пусто-порожніх слів, ми, особливо журналісти, шукаємо серед його симулянтів, перш за все, голий меркантильний інтерес. Справді, коли чуєш чи бачиш щось, спершу запитай, – кому воно на руку? Знову ж таки до Любомира Гузара:  «Це люди (скоробагатьки – Авт.), які не вміють собі дати раду з багатством. Гроші скоріше контролюють їх, ніж навпаки. А це, відповідно, контролює наше суспільство, і тоді починаються розмови про хабарництво, корупцію».

Найгірше, що приховані мотиви тих, хто заради збагачення рветься до влади, під час нинішніх виборчих перегонів також, виринають на поверхню значно пізніше, і суспільство фактично не має важелів, аби зупинити наділених мандатами чи портфелями осіб у їхньому свавіллі і безвідповідальності. Слабка спроба позбавити депутатів імунітету, попри гучність своєї артикуляції на всіх можливих комунікаційних каналах, залишається фікцією. Позаяк криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів. Ба більше, – симулякри так званого «громадянського суспільства», – проплачені фонди, асоціації, форуми – зазвичай не просто діють в інтересах своїх спонсорів, вони дискредитують саму перспективу громадського контролю за владою, її інституціями, слугують тим каналом, через який владоможці випускають невдоволену пару суспільного спротиву.

Я не кажу, що це недуга специфічно українська. Тією чи іншою мірою вона вразила усі спільноти демократичного вибору. Але, по-перше, від цього не легше. А, по-друге, значно суттєвішою є різниця між механізмом зміни еліт в Україні і на Заході. Тут конституційно освячено фактичне право на владу для тих, хто має значний фінансовий ресурс. Партійна належність, без якої, в умовах пропорційної системи, прорив у владу є фікцією, по суті, не має значення. Партії в Україні – радше бізнес-проекти, а, отже, симулякром партквитка є знову ж таки банкнота. Вона ж – чудовий замінник харизми, оскільки нею проплачено й іміджеві заходи, і «благодійність» про людське око, і технологію здобуття потрібного крісла.

Зміна еліт у країнах досвідченої демократії, втім теж не позбавлена матеріального чинника. Однак там він – не перший і не головний. Любомир Гузар пояснює це просто, як священик на проповіді: «Хто є правдиво багата людина? Та, яка виросла з багатством, для якої гроші не є вершиною всього, яка має кошти і вміє з ними жити, вміє їх уживати. Така людина буває правдиво побожна. Бо гроші не є метою чи змістом її життя».

Чи є в Україні товстосуми у третьому-четвертому поколіннях? Звідки їм узятися – з «цеховиків» пізньосовєтського часу, які не спали ночами, очікуючи на «ОБХС»? З колишніх голів колгоспів, що пустили своїх односельців з голим задом на заробітки, а самі жирують на чужій кривавиці? З вокзальних ошустів, які тепер корчать з себе новітню шляхту? З неотесаних «мєнтів», що рекетували «перестроєчні» кооперативи?.. «Ми дійшли до того, про що писав 1918 року Грушевський: біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна.

Коли я дивлюся на оцю зграю української «еліти», мені направду стає страшно. Від того, до чого довели велику і розумну націю, яка тепер змушена плазувати на захцянки покидьків.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb