понеділок, 23 листопада 2015 р.

Коротке есе про слухачів

Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора

Час змін і непевності мине, без сумніву, залишивши по собі не тільки спогади, але й певні висновки. Сверблячка на кшталт «все і одразу», притаманна першим постреволюційним місяцям, зійде на пси, поступившись буденності маленьких справ. Не варто переконувати, що ентузіазм, як правило, потребує постійно заряджених батарейок, мотивацій, і влада чудово усвідомлює це, намагаючись задля збереження статусу кво, тримати клеми окисленими до максимуму.
Утім, їй не завжди це під силу. Не тільки тому, що громадянське суспільство напрочуд активне і не має наміру заколисувати й без того сонну «еліту». Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора. Вона ж – ця конкуренція, - після таких оскаржень набуває ще витонченіших форм, не обмежуючись мітинговими формами, вдаючись до одвертих цинічних провокацій або ж кулуарних угод. Залежно від потреби моменту.
Якось Артур Шопенгауер зауважив, що «кожного можна вислухати, проте не з кожним слід розмовляти». Україна вже позбулася одного одіозного персонажа, який обіцяв «почути всіх», і тепер навряд чи хтось захоче розмовляти з автором цього слогану…
Однак порадою філософа варто скористатися тим, хто взяв на себе відповідальність за втілення реформ у постмайданній державі. Аби не траплялося інцидентів, як з Парасюком і Пісним. Коментаторів цієї теми аж забагато, однак мало хто зважає на категоричність діаметрально протилежних думок. Поза тим, як на мене, обидва персонажі схожі до болю, позаяк, смію думати, вони не є самостійними, вони – маріонетки на ниточках сторонніх залаштункових осіб. Саме ці ляльководи пишуть сценарії, підозрюю, - навіть діалоги, і тільки їм – новітнім карабасам - відомі справжні наслідки цього та інших спектаклів.
Тож нам наразі варто «кожного вислухати», натомість не квапитися з «кожним розмовляти». Обєктивна оцінка тим і вартісна, що не базується на фрагментарних звинуваченнях на адресу «Володі» у невихованості, або ж лише на вироку для Пісного на підставі його сумнівного минулого. Аби скласти справжню мозаїку, слід зібрати докупи усі фрагменти. І раптом зясується, що насправді емоційний вибух «сотника» був спровокований не заявою «антибіотика» про особистий вклад у справу Майдану, а, до прикладу, роллю, якою наділений пан Пісний у подальшій долі дуже успішного, «проєвропейського» міського голови. А, може, іншими обставинами, які зараз, ось вже, ще не надто відомі загалу.
Проблема полягає у тому, що пересічний обиватель схильний оцінювати тих, кого обирав, за своїми лекалами. Він, - звичайний виборець, - досі не позбувся дурнуватої звички вважати позначку у бюлетені виконаною місією. Те, що залишилося непочутим, незрозумілим, взагалі – невідомим, - його мало переймає. І коли з плином часу вчорашній ідеал або ж просто знічев’я обраний персонаж демонструє свою справжню кредитну історію, свій не надто білосніжний шлейф, розчаруванню одурених немає меж.
Для висновку з цих коротеньких нотаток я обрав того ж таки Шопенгауера: «Те, що люди називають долею, є, по суті, лише сукупністю вчинених ними глупств».
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru


Немає коментарів:

Дописати коментар