Право на право

Нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш

Із «Майже відкритого листа Генеральному прокуророві», який Семен Глузман опублікував на «Лівому березі», читач дізнається, що знаний дисидент дуже цікавився правом, перебуваючи «на зоні». Вибудувавши простенький силогізм, можна завиграшки довести, що гостре зацікавлення сучасників тим же правом спричинене умовами незруйнованої зони. Далебі, це не так, адже навіть найвикінченішому песимісту на прийде на гадку алюзія нинішньої України з тоталітарними режимами.

Йдеться, мабуть, про інше. Про те, що здобувши поодинокі вольності та  свободи, - як от, до прикладу, писати і говорити те, що думаєш, гучно гримати дверима після невдалої розмови з чиновником чи навіть безрозмірно голодувати в громадському місці, - ми досі не опанували законними підставами для таких своїх вчинків. Тобто, - не читали і не знаємо усіляких параграфів та новел юридичної казуїстики. Однак, - це парадокс, - найбільше цікавимося правом…

А воно, між іншим, не тільки про банальності на кшталт «не смітити, не курити!». Воно, це наше хай недолуге, хай спотворене право, дає розуміння процесів, що відбуваються у державі, зрештою, чітко відповідає на таке сакраментальне запитання, яке не дає спати пересічному обивателеві – «хто винен?». Розібравшись у такій, тільки на перший погляд, складній формулі, ми нізащо не стали б проклинати президента чи уряд за сморід у Львові, «вбиті» маршрутки тощо. Не кажучи вже про те, що навряд би порушували перед главою держави питання «посадки» того чи іншого корупціонера. Ну, не може він того зробити, не прокурор… Одне слово, ми самі себе замурували у зону власного невігластва і легковажності, і там, у цих невидимих стінах, гостро цікавимося правом.

Інша річ, - маніпуляції тим самим законом, який став дуже ефективним інструментом для «знаючих». Звідси й корупція, - бо аби виграти тендер для відмивання мільйонів, варто мати не тільки «свою людину», що відкриває конверти з пропозиціями, але й чудово розуміти як аргументувати власну непересічність і винятковість у цьому конкурсі. Звідси й успішні скоробагатьки на державних харчах, - вони ж то чудово усвідомлюють, що ліпше записати маєток чи сотню гектарів на тещу, ніж чесно задекларувавши свої статки відтак мати клопіт з податковою. Звідси, зрештою, й президент (що не кажіть, а таки олігарх) зі своїми «рошенами» та телеканалами. На будь-який закид у незаконослухняності ці «знаючі» викладуть перед вами на стіл стоси документів, які безапеляційно засвідчать їхню «білосніжність» та «пухнастість».

Мені заперечать: мовляв, тепер для ухвалення того чи іншого закону почали активно залучати громадськість. Он і антикорупційного прокурора днями призначать, і його особа пройшла через кільканадцять «сит» не меншої кількості комісій. Усе це, звісно, так. Але трішечки «не так». Бо участь у «громадських радах» та іншого штибу новоутворах деяких дуже сумнівних осіб одразу провокує підозру про те, що це банальні маріонетки, куплені зацікавленими персонажами – грішми, майбутніми посадами або преференціями в іншій царині. Це – рецидиви, однак вони останнім часом набувають ознак клінічної картини.

Отже, нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш. Це праця над собою. Саме вона дає розуміння власних прав і усвідомлення того, що ті, хто поруч, теж їх мають. Не менше, але й не більше, ніж інші.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oleg-peretyaka.livejournal.com